Мандрівка Карпатами на раритетному ГАЗ−69! (+ФОТО)

#Суспільство

Цей автомобіль далекого 72-го року випуску. Погода сприяла, припікало сонце, та з підйомом уверх відчувався прохолодний вітерець. На самій вершині гори Красія залишили авто на совість сторожа, що стежить за порядком на верхній точці нещодавно збудованого крісельного підйомника, й далі подалися пішки...

Побутує думка, що на Закарпатті можна добре відпочити лише взимку. Справді, більшість турбаз орієнтовані на зимові види спорту. І багато хто вважає, що влітку тут нудно й нема що робити. Та це не зовсім так. Екстремальний відпочинок у горах – ось чим можна займатися, поки прийде зима й настане пора лиж. До того ж Закарпаття багате на таємничі місцини, оповиті легендами, а місцеві жителі як ніхто добре їх знають.

Житель с. Кострино Іван Федорович розповів, що колись давно, ще в молодості, бував далеко в лісі, на відомій горі Красія, там, куди не доходять туристи. Разом зі своїми друзями-природолюбами й ентузіастами знайшли вхід у невідому печеру. На вигляд він був дуже вузьким, крізь щілину в камінні ледве могла протиснутися людина. Та ще й порожнеча вела кудись углиб гори, тому потрібно було опускатися крізь цей отвір з мотузкою. Вологість усередині зашкалювала, тож звичайні ліхтарики не витримували і кількох хвилин. Знизу об’ємна зала, далі знову лабіринтові проходи… За оповідями, цією печерою можна було пройти попід гору і вийти аж на річці Лютянка. А ще кажуть, що сам Олекса Довбуш сховав у цій печері награбоване золото.

Правда то чи ні, а цікавість узяла гору й Андрій разом із друзями-односільчанами та «Карпатський об’єктив» подалися в ту далеку місцину. Знали тільки, що знаходиться десь за горою Красія, вся вона в скелях, що є нетипово для нашої місцевості, зветься Живанські ями. Десь там поблизу і має бути печера.

На гору доїхали на старенькому, вже раритетному ГАЗ-69 72-го року випуску. Погода сприяла, припікало сонце, та з підйомом уверх відчувався прохолодний вітерець. На самій вершині гори залишили авто на совість сторожа, що стежить за порядком на верхній точці нещодавно збудованого крісельного підйомника, й далі подалися пішки. Бродили лісом кілька годин у сліпих пошуках, подекуди перелазили через вікові дерева, що впали, десь ноги глибоко провалювалися в опале листя, десь попід ним ховалися слизькі гілки чи камені, та все ж знайшли ті скелі. Величезні, неймовірні купи каміння просто посеред схилу гори. Всюди дерева, листя під ногами, схил та звичайний для наших гір ліс – і тут на тобі, ні з того ні з сього обрив. Обійшли його, й очам відкрилося дивне нагромадження каміння: квадратного і гострого, дрібного і величезного, а поміж ним, наче сірники, стрункі стовбури дерев. Оглянули все, та печери не знайшли. Мабуть, з часом вхід до неї завалився.

Після повернення й важкого підйому, вирішили відпочити та спекти картопельки й сала на самій вершині гори. Там став у нагоді мангал, на якому взимку смажать шашлики підприємливі селяни. Смакувати довелося в машині, бо настигла гроза з блискавками, гучним громом і літнім наремним дощем. З вершини гори спостерігали, як смуги води спускаються з неба просто на села в долині, які за кілька хвилин і зовсім сховалися в білій мряці. Додолу спускалися, майже як на санях, – ґрунтова дорога розм’якла і стала під колесами ковзанкою. Нагадало зиму: по цьому ж схилу ми катаємося на лижах, а зараз помаленьку сповзаємо на колесах. Роздивляємося довкола: на горі тут і там ховаються поміж деревами дерев’яні хатини, на очах ростуть нові. Робота кипить, видно будівельників. Ще кілька хвилин – і ми вже на асфальтовій дорозі й прямуємо додому: всі приємно втомлені після прогулянки, але задоволені відпочинком. Сподіваємося, що ще колись сюди приїдемо і все-таки знайдемо таємничу печеру, а може, й золото Довбуша!