Над прірвою відчаю, але з надією на порятунок

Одного з квітневих днів 2003-го року в редакцію «Ужгорода» завітала молода тендітна жінка. Тихим згорьованим голосом, у якому аж плюскотів біль, вона розповідала про свою біду. Тетяна просила звернутися через газету до закарпатців із проханням про допомогу: її чоловікові життєво необхідна трансплантація нирки.

Вона була у відчаї від тої суми, яку належало заплатити за операцію: на той час – 58 тисяч гривень. Коштів таких родина не мала. Але жінка не змирилася, не опустила руки, а почала діяти – як уміла.

Так одинадцять років тому я познайомилася з Тетяною Куліковою і її сім’єю. З того часу ця жінка постійно веде важку, понад людські сили, боротьбу за життя своїх рідних. І диво: виходить переможцем у, здавалося б, безнадійних ситуаціях. Бо любить і вірить. Безмежно любить свого чоловіка та синів і вірить у людей, у їхню небайдужість і добре серце...

Біда сама не ходить...

…У 20 років життя таке безхмарне й радісне. І нема в ньому місця думкам про нещастя: майбутнє малюється тільки в рожевих тонах. В’ячеславу й Тетяні здавалося: все погане, що з ними мало статися, вже трапилося в їхньому дитинстві. В’ячеславу не було й 2 років, коли померла мама, і батько привіз сина з Сибіру в рідне село покійної дружини – Горінчево на Хустщині. Хлопчика взяли  дві одинокі сестри, які й стали для нього мамами…

…Тетянка росла без батька. Мама хворіла й тому змушена була віддати дочку в школу-інтернат. Після 8 класу дівчина вирішила здобути фах медсестри, й після закінчення навчання дівчина отримала направлення в Ужгородську міську клінічну лікарню. Якось у рідному Горінчеві на дискотеці Тетяна й В’ячеслав, котрий на той час закінчив училище й працював столяром, зустрілися, а через рік поєднали свої долі.

За 2 роки в молодій сім’ї Кулікових народилася довгождана дитина. Хлопчик ріс жвавим і кмітливим: у 4 рочки вже букви впізнавав, рахував, легко запам’ятовував вірші. І тоді прийшла біда. Славчик десь підхопив вірусну інфекцію, одного дня підскочила висока температура, почалися судоми. Коли вперше це сталося, Таня каже, що ледь не збожеволіла від страху. Після першого нападу був другий, третій… Їх поклали в Мукачівську дитячу лікарню. Ніщо не допомагало, дитині ставало дедалі гірше. За день бувало до 16 нападів. Так продовжувалося місяцями, роками. Лікарі поставили діагноз: «епілепсія невідомого генезису». Лікування вимагало шалених коштів.

На той час Кулікови вже переїхали в Ужгород, отримали кімнату в гуртожитку й усіма силами почали боротися за сина. Тетяна полишила роботу, бо син потребував цілодобового догляду. В’ячеслав почав їздити на заробітки.

Через кілька років Тетяна народила ще сина. В’ячеслав почав працювати з подвоєною енергією, беручись за найважчу роботу, не звертаючи уваги на власне здоров’я. А нова біда підкрадалася непомітно. Перший сигнал подала, коли несподівано у В’ячеслава почав різко підвищуватися тиск. Лікарі поставили діагноз «гломерулонефрит». Трохи підлікувався, й нирки ніби перестали давати про себе знати. Тетяна тепер себе картає: чому вона, медсестра, так неуважно поставилася до діагнозу чоловіка? Вона не знала, наскільки це серйозно, а лікар не попередив, що чекає такого пацієнта в майбутньому.

Того літа В’ячеслав поїхав на заробітки в Оренбурзьку область і… зник. Два з половиною місяця жодної звістки. І тільки, коли повернулися хлопці з бригади, повідомили Тані, що чоловік у лікарні. Згодом він приїхав хворим і змарнілим. І без копійки в кишені – приватник не розрахувався з бригадою за  тяжку працю. А тут треба було черговий раз везти Славчика в Київ, купувати дорогі препарати, які він мусить приймати щодня. Незважаючи на слабкість і болі, В’ячеслав знайшов в Ужгороді роботу: ремонтував якусь квартиру. Як Таня не просила його йти в лікарню, відмахувався: «Ось дороблю, отримаю платню, повезеш Славчика в Київ, а я ляжу в лікарню». Одного дня він ледве прийшов додому – весь опухлий, тіло заніміло. Далі вже візит до лікаря відкладати було неможливо. Спочатку медики запідозрили, що у В’ячеслава нема однієї нирки, але виявилося, що вона просто зсохлася. Нирки перестали виконувати свої функції, й організм самоотруювався. Щоб врятувати чоловікові життя, почали робити гемодіаліз (кров пацієнта пропускають через так звану «штучну нирку»).

Коли «терміново» розтягується на десятиліття...

Відтоді минуло 12 років. Сьогодні  В’ячеслав має діагноз «гломерулонефрит, хронічна недостатність V ступеня», і живе він завдяки цій «штучній нирці» – проходить гемодіаліз тричі на тиждень. Йому вже давно необхідно було терміново пересадити донорську нирку, але це «терміново» розтягнулося на десятиліття. На початку за цю операцію бралися в Київському інституті хірургії і трансплантології. Управління охорони здоров’я ОДА навіть уклало з ними договір, поставили В’ячеслава на чергу. Треба було близько 60 тис. грн. Але не вдалося ні черги дочекатися, ні потрібні кошти зібрати. Бо щодалі сума зростала, а відтак в Україні взагалі перестали офіційно проводити такі операції – грянув скандал із «чорними трансплантологами».

Кілька років тому чоловік опинився на грані: внаслідок гемодіалізних ускладнень здало серце, виникла необхідність у терміновій складній операції в Києві. Знову – великі гроші. І знову Таня робить практично неможливе: за допомогою небайдужих людей знаходить певну суму, з медикаментами підсобило управління охорони здоров’я. І операцію проводять – В’ячеславу знову даровано шанс на життя. Але як довго триватиме цей шанс – невідомо, бо здоров’я погіршується з кожним днем. Він і так б’є рекорд: стільки років «сидіти» на гемодіалізі не кожному вдається. Щоб підтримати організм, мусить приймати дорогі препарати: до прикладу, «Міфортік» коштує близько 4 тис. грн. за упаковку, а їх на місяць треба півтори. А ще потрібно близько трьох упаковок «Сандімуна», загалом на 8 тисяч, та «Мімпари» на 2 тис. грн. Це тільки три препарати, без яких В’ячеслав просто не може жити. Загалом же на місяць на лікування батька й сина сім’я Кулікових витрачає в середньому 17 тисяч гривень. Є ж іще й Славчик, який теж має приймати постійну терапію. Щодо нього, то він теж яскравий результат материнської самопожертви й любові. Тетяна зуміла вивести сина з важкого стану. Знайшла в Угорщині клініку, де призначили правильне лікування. Потрохи кількість нападів зменшилася, і сьогодні 21-річний В’ячеслав, інвалід І групи, може сам себе обслуговувати, адекватно сприймає дійсність. Що за цим стоїть, знає тільки Таня.

Її сила – в безмежній любові до чоловіка, синів і Бога

Її життя – це постійна боротьба й тяжка праця для сім’ї. Вже кілька років вона працює медсестрою, причому в одному з найважчих відділень кардіоцентру. Поміж змінами – постійні підробітки, адже кожна копійка на рахунку. І щодня – пошук виходу з прірви, в якій уже стільки років живе її родина. Я не раз ставила собі питання: звідки Таня черпає сили для цієї боротьби? І зрозуміла: її сила – в безмежній любові до чоловіка й синів, у вірі – в Бога й добрих людей. Це вони допомагали їй, коли, здавалося б, уже не було виходу.

І зараз знову з’явився промінь надії: на її біду відгукнувся народний депутат України Василь Ковач і взявся допомогти з проведенням операції по трансплантації нирки в Білорусі. Це одна з країн пострадянського простору, де офіційно проводять такі операції. (У нас же, як відомо, вже кілька років «блукає» коридорами й кабінетами Верховної Ради законопроект про трансплантологію. І невідомо, скільки ще «блукатиме». – Авт.). Білоруси готові прийняти Кулікова. Операція на сьогодні коштує 65 тисяч доларів США. Плюс попереднє обстеження 5400 доларів та сеанси гемодіалізу по 145 доларів за кожен. Сума для Кулікових астрономічна. З’явилася надія, що операцію оплатить Міністерство охорони здоров’я України, адже є постанова Кабміну «Про затвердження Положення про порядок направлення громадян на лікування за кордон» та інші документи, які регламентують таку процедуру. Найперше Куліковим необхідно знайти хоча б ці 5400 доларів на обстеження та гроші на гемодіаліз, бо без цього Білорусь не дасть офіційного підтвердження про операцію, Мінохорони здоров’я України не виділить кошти, а Білорусь без стовідсоткової передоплати не візьме пацієнта на операцію. Одне слово, замкнуте коло, з якого, щоб вирватися, потрібні гроші, гроші… Куліковим нічого продавати – так і живуть у гуртожитку, який, між іншим, треба зараз або викуповувати, або з’їжджати – власники вже попередили. Це ще одне коло пекла родини Кулікових.

Тим часом Таня отримала чергову відповідь із Білорусі: вони згодні на операцію, але обов’язкова умова – попереднє обстеження. Отже, терміново потрібно зібрати щонайменше 6-7 тисяч доларів. Тетяна звертається до всіх небайдужих людей із благанням про допомогу. Вона вірить, що й цього разу з їхньою підтримкою знайде вихід із прірви, і її чоловік, якому 1 травня виповнилося 45 років, нарешті отримає подарунок долі – життя.

У «Приватбанку» відкрито благодійний рахунок Тетяни Кулікової, на який можна перераховувати пожертви.

Одержувач: ПриватБанк. Номер рахунку: 29244825509100.МФО: 305299. ЄДРПОУ: 14360570. Призначення платежу: допомога Куліковій Тетяні Іванівні. Ідентифікаційний код: 2552502766. Номер картки: 5168742010635542 (із терміналу).

Наталя МИГАЛИНА

"Закарпатська правда"