Закарпатський журналіст мандрує Сахарою

Закарпатці давно звикли в пошуках роботи мандрувати закордонами – недаремно ж кажуть, що нашого цвіту по всьому світу. В обласній глибинці життя не вирує – більшість дієздатного населення роками гарує на заробітках у ближній чи дальній чужині.

Як наш колега, лікар за фахом, а потім – журналіст часопису «Правозахист» Ярослав Глагола.  Понад 5 літ він працює в Лівії, у місті Себха, яке вважається останнім оплотом на шляху караванів до спекотної пустелі Сахари.

«За мусульманськими традиціями жінка сама прийти до лікаря не може»

– Яким чином закарпатські журналісти потрапляють у такі екзотичні країни чи не в самому серці Африки?
– Я досить довго займався журналістикою, тож трохи втратив кваліфікацію як лікар. І все ж миротворча місія ООН виявилася для мене справжньою знахідкою – я отримав можливість не тільки повернутися до улюбленої справи, а й підзаробити, аби закрити низку особистих питань по «ґаздівству». Та й природна цікавість далася взнаки: завжди хотілося побачити Африку. А коли за це тобі ще й платять… Тож причин, через які я погодився на контракт, кілька: бажання покращити матеріальну базу родини, можливість працювати за кваліфікацією та пристойно за це отримувати і, звісно, здоровий авантюризм.
– Чи легко було адаптуватися до зовсім незнайомого менталітету чужої країни?
– Африка – це зовсім інший світ. Я відправився в Тріполі перед новим, 2010-м, роком. Виїхав серед зими й потрапив у літо. Зустрічаюча сторона посадила мене в інший літак, і я полетів до Себхи. Себха – це місто в південно-західній частині Лівії з населенням майже 150 тисяч чоловік, одинадцяте за величиною в країні. Себха розташована на сході пустелі Едейен-Убарі на березі мальовничого озера, оточеного пальмовими заростями. Відома вона також своїм фортом, який зображений на лівійській банкноті номіналом у десять динар. Це останній форт, побудований під час італійської колонізації Африки. Наразі його використовує лівійська армія, а окрім того він є ключовим у лівійській ядерній програмі. У Себсі багато туристів – їх не відлякала навіть стрілянина на вулицях. В основному це американці, які користуються  прокатом джипів. Хоча місцеве населення переважно пересувається більш традиційно – на верблюдах. До речі, саме звідси стартувала відома арабська революція – у Себсі Муаммар Каддафі свого часу оголосив про «зорю ери мас».
Трошки важко було адаптуватися – із арабської знав хіба «салям алейкум». Проте протягом років перетворився на поважного чоловіка. За мусульманськими традиціями, жінка сама до лікаря прийти не може, її має супроводжувати брат, чоловік чи батько. Попри те, що я лікар-терапевт, котрому для встановлення діагнозу потрібен об’єктивний огляд пацієнта, не маю права торкнутися жінки без дозволу супроводжуючого – їх тут називають «мурафками». З часом звик, але попервах було дико: як встановити діагноз запалення легенів у жінки без аускультації (прослуховування)? Але навіть піднести стетоскоп до спини пацієнтки я не можу: супроводжуючий чоловік кричить: «Халас!» У перекладі це означає «досить». Тож потрібно було майже п’ятиріччя, щоб у місцевих з’явилася довіра до мене. Та й я навчився спілкуватися з мусульманами: якщо тепер мені трапляються такі ревнивці, то виставляю їх за двері й кличу на допомогу медичну сестру – вона з місцевих. І мову, слава Богу, вивчив, отож зі спілкуванням проблем не виникає. Хоча був у моїй практиці випадок, коли жінка померла через втрату крові після пологів, бо мурафка заборонив мені до неї торкатися…

«Через 2 місяці після мого прибуття в Лівії почалася війна. І я «схопив» кулю...»

– Лівійці не подібні до нас…
– Не гірші, це факт, але зовсім інші. У провінції Фезан, де знаходиться Себха, – справжній африканський Вавілон: тут живуть араби, тугу, бербери, туареги. Словом, чи не всі представники Чорного Континенту. Цікаво, що при 150 тисячах офіційного населення ще стільки ж африканців проживає в місті нелегально. Втім, мушу відверто визнати: лівійці – дуже дружелюбний і неконфліктний народ.
– Ми мали змогу спостерігати за подіями арабської революції тільки по телевізору. Ти ж виявився учасником тих подій. Не страшно було отримати кулю в спину?
– Страшно. Тим більше, що таки отримав. Причому в час перемир’я. На жаль, усього через два місяці після мого прибуття до Лівії розпочалася війна. Якщо точніше, 17 лютого 2011 року. Ще десь за місяць французька авіація почала бомбардувати місто та околиці. В той час Себху «тримали в кулаці» владні сили, але опозиція також не мовчала. Тож звуки кулеметів і автоматів не вщухали ні вдень, ні вночі. Але справжні військові дії в нашому місті тривали рівно місяць: із 22 серпня по 22 вересня 2011-го. До речі, все, що ви бачили по телевізору й що зараз можна знайти в соцмережах про лівійські події, анітрохи не відображає того пекла, яке там коїлося: авторитетно заявляю, що наших телевізійників там нема й не було.
– Завжди було цікаво знати думку компетентної, але незаангажованої людини. Лівія – одна з колисок цивілізації. Як сталося, що хоч у час, коли в Європі полювали на мамонтів, Африканський континент уже досяг свого найвищого розквіту, Лівія в сучасній цивілізації примудрилася стати країною третього світу?
–  Не факт, що українці це знають, але Лівія багатша не тільки за нашу вітчизну. Саме тут знаходяться невичерпні джерела нафти, газу, поліметалів та алмазів. Але країні не вистачає твердої керівної руки. До прикладу, тут серйозна нестача питної води. Літр води в магазині коштує дорожче, ніж літр якісного бензину на заправці. А чи хтось задумався над тим, що постачати той же бензин із Лівії до України дуже просто? Італія давно проклала трубопроводи через Середземне море.

«Вживання алкоголю тут карається смертю»

– Є щось ще, що вразило?
Так – широка віра в шаманство. Для місцевих традиційних релігій характерним є культ пращурів. Лівійці поклоняються міфічному пращуру Нумба, вважають, що над усіма духами й божествами стоїть верховний бог Уну. Практично всі народи надають перевагу не абстрактним, а конкретним богам. Зазвичай вони добрі. Часто мусульманському святу передують обряди, пов’язані з традиційними культами. Існує й віра в духів: це люди-карлики, які заважають людині. Нічні духи також можуть красти їжу. До речі, в Лівії присутні й гвінейські чаклуни. Кажуть, що куіно – чаклуни, які належать до народу кіссі, за великі гроші купують смертельне зілля самбіо. За його допомогою вони позбуваються своїх ворогів. За повір’ям, куіно, йдучи вночі вбивати жертву, перетворюються на невидимку й їдять серце жертви. Найчастіше вони обирають для перевтілення образ леопарда й сови. Існує й інше повір’я: нібито чаклуни можуть перетворюватися на слона, буйвола, шимпанзе, антилопу.
– Ти завжди був гурманом-м’ясоїдом. У арабських країнах свинину не продають. Що собі готуєш?
– Перше, що я зробив, – перестав вживати спиртне. В Лівії продаж, виготовлення та вживання алкоголю карається смертю. За майже 5 років перебування в цій країні я жодного разу не бачив п’яного. Тут можна придбати досить непогану й дешеву телятину, тож із неї й готую періодично борщі. А ще обожнюю млинці з м’ясом,  ними теж іноді ласую. А свининка... Ось приїду в Ужгород через 2 місяці, тоді й від’їмся.
– А що б ти побажав тим, хто має намір вирушити твоїми слідами й попрацювати в Африці?
– Сидіти вдома. Повірте, нема нічого гарного в місцях, де ми чужі…

Міла Недєльська, "Закарпатська правда"