»Потрібна прозорість у діях влади та відповідальність перед громадою…»

"Потрібний ефективний механізм контролю за діями і керівників органів місцевого самоврядування, і інших чиновників. Від сільського голови – до найвищих посадовців..."

Розмова з головою Ужгородської районної ради Михайлом Фединцем про реалії та перспективи  місцевого самоврядування.

– З одного боку децентралізація, вважає дехто, мало  не панацея від усіх наших економічних і політичних негараздів, з іншого – загроза суверенітету і предвісник розпаду держави, бо її нерідко ототожнюють з федералізацією, дезінтеграцією  та іншими бідами. І вже маємо те, що маємо. Відірваний Крим, буремний південний схід країни, де вже важко розібратися – хто і чого хоче…

– Сьогодні мало хто згадує, – каже Михайло Ілліч, – що в Україні вперше децентралізація була прописана  в Конституції Української Народної Республіки ще далекого 1918 року: «не порушуючи  єдиної своєї влади,УНР надає своїм землям, волостям і громадам  право широкого самоврядування, дотримуючись принципу децентралізації».

Я скажу крамольну річ. Якщо помиляюся, хай мене поправлять наукові мужі. У нашому краї «за чехів» було більше свободи, ніж потім сімдесят п’ять літ поспіль. Економічної, політичної, свободи слова. Був і високий рівень децентралізації.

 – Але чим все це скінчилося – відомо  з шкільних підручників.

– Не можна ототожнювати ті часи  і наші. Тоді були інші реалії. Інша політична свідомість народу, зрештою, інше розуміння  самого терміну. Не будемо говорити про нинішню гостру кризу в окремих наших регіонах, бо там ціла низка  різних факторів: від кримінального – до прямого втручання у внутрішні справи України північного сусіда тощо. Але, на моє глибоке переконання, можна було передбачити, запобігти, уникнути багатьох неприємностей, якби впродовж десятиліть  центральна влада ніби не помічала проблем, які там накопичувалися і призвели не тільки до глибокої економічної кризи, а й кровопролиття, загрози втрати територій.

Як не парадоксально, але і на півдні, і на сході, і в Криму, і в центрі, і в нас, на заході, проблеми схожі. Надмірна централізація, що породила тотальну корупцію, неувага до повсякденних потреб людей, криміналізація цілих секторів економіки. Все це не має, по великому рахунку, географічних ознак. Недаремно і  на Київщині, в Кіровограді чи Сумах, Донецьку чи Львові, у нас на Закарпатті вкорінилося чуже нам слово «губернатор». Такий собі, за словами вчорашнього мера Він-ниці, а нинішнього віце-прем’єр-міністра, міністра регіонального розвитку  Володимира Гройсмана, посланник царя. З царським троном, васальними територіями, митарями, які поповнювали чиюсь кишеню, іншими атрибутами необмеженої влади.

Нині в України чи не вперше за роки незалежності з’явився унікальний шанс  щось-таки змінити. Ми або реформуємося, або нас чекають безлад, животіння на одвірках історії чи повне забуття.

– З чого слід розпочинати?

– Попри навалу невідкладних проблем, розпочинати треба з передачі повноважень на місця, тобто тієї ж таки децентралізації. Громада (чи то обласна, районна, сільська) має отримати ті повноваження, які дозволять не тільки нормально жити, а й розвиватися.  Про це вже мовиться на всіх рівнях. Від простого села – до столичних кабінетів. Щоправда, за моїми спостереженнями, поки що кожен розуміє це слово по-своєму. Хтось чисто меркантильно. Мовляв, буде  більше грошей – більше влади на місцях. Не забуваймо і про цілу армію чиновників, які десятиліттями звикли  контролювати, забирати, ділити  і знову забирати через різні механізми. Я переконаний: такий атавізм, як наші адміністрації, незабаром відійде у минуле. Ось після революційних подій вони майже не працювали. Гадаєте, народ помітив відсутність голови облдержаадміністрації чи чиновника рангом нижче? Ні, більшість не помітила. Мене часто люди питають – що вони там роблять, крім того, що ділять – не поділять портфелі? Ми втрачаємо дорогоцінний час. Бо чому, приміром, не можна було ще два місяці тому зробити перший крок на шляху до реформи – скоротити адміністрації бодай на половину? Це ж яка економія!

– Але це і людські долі…    Це ж і чиясь електоральна база…

– Не слід боятися. Роботи  вистачить усім. Але – роботи, а не її імітації. Переважна більшість розуміє  – так треба. Українська спільнота до цього вже дозріла.

– Проте ми різні, маємо різні можливості. Не можна порівнювати тячівську громаду з великоберезнянською, як не можна порівнювати Закарпаття   навіть з сусідньою Львівщиною. Більше того.  Не можна ставити на одну лінійку і села одного району. Приміром, Холмок і Пацка-ньово…

– Необхідно негайно створювати  умови для фінансової самодостатності місцевих громад. Консолідований бюджет Ужгородського району нині становить близько 248 мільйонів гривень. Майже всі гроші роками «проїдаються» – ідуть на зарплатню, енергоносії. Зостається мізер на розвиток. Якщо так піде і далі, то наші комунальні заклади, а це школи, садочки, будинки культури з їхньою інфраструктурою просто розваляться. Треба переглянути систему міжбюджетних відносин. Не  секрет, що нині існуючі порядки виступають скоріше антистимулами, ніж спонукають до активної роботи. І вже якщо держава делегує свої права на місця, їх фінансова забезпеченість має бути стовідсотковою. Земля, як основний ресурс громади, має стати економічним активом. Не відкладаючи, треба передати землі колишніх чотирьох радгоспів у власність сільської спільноти. Поки є що передавати. Щоб не повторювалися подібні прецеденти щодо дерибану. Як, скажімо, на території Холмківської сільради, де всупереч волі депутатського корпусу та сільського голови, без відповідного рішення органу місцевого самоврядуванння, при допомозі владних князьків з відповідної структури «зникли» десятки гектарів. Або в інших наших селах, від яких відрізали добрячі шматки на користь тих, хто ближче до владного корита. Щоб не пустувала прекрасна рілля у Великій Доброні чи Середньому…

І прибутковий податок з громадян має залишатися там, де людина живе, а не там,  де працює. Це все речі, які не вимагають особливих затрат.

У наших людей існує колосальна потенційна здатність до самоорганізації. Вони вижили і виживають у найважчі часи, не сподіваючися  на манну небесну. Але їм потрібно бодай трошки уваги і невеликої допомоги. Від влади, яка постійно декларувала, що почує кожного, її годі було дочекатися.

Від попередників залишилася і недосконала система міжбюджетних трансферів, яка призвела до того, що бюджет Закарпаття отримує одну з найбільших дотацій держави – понад 72 відсотки. Ніби на нашій благодатній землі живуть ледарі якісь чи інваліди. Комусь, певно, було так вигідно …

– І все-таки, Михайле Іллічу, в чому голова району бачить основний ресурс Ужгородщини?

– Це, повторюся, наша земля, люди, кліматичні та природні умови, близькість кордонів. Щодо останнього – наївно сподіватися, що завтра до нас примчать інвестори. Такі як «Volkswagen», «Yazaki» чи «Jabil».  Гроші, як то кажуть люблять тишу. А в Україні поки що неспокійно. Тому надіятися маємо самі на себе.  Треба розвивати приватний сектор господарювання. Особливо сільське господарство, фермерство. Вирощувати сільгосппродукцію з одночасною її глибокою переробкою.

Є інші перспективні речі, пов’язані з енергозбереженням. Це – приміром, виробництво пелет, що дасть додаткові робочі місця. Ну і, звісно, рекреаційний потенціал району. Для всього цього потрібні спеціальні програми: і державні, і місцеві. Крім ініціативи, потрібні фахівці з їх розробки. Потрібні сучасні  менеджери для їх втілення.

– А ще нам потрібні хороші   дороги, якісна вода, сміт-тєзвалища…

– … І багато ще чого нам бракує. Потрібна прозорість у діях влади. Відповідальність перед громадою. Потрібний ефективний механізм контролю за діями і керівників органів місцевого самоврядування, і інших чиновників. Від сільського голови – до найвищих посадовців.

Ось ми згадали дороги. Всього на території району 344 кілометри доріг, із них районних – 194. У районі, як і в державі загалом, їх стан катастрофічний. Вони завжди були далекі від світових стандартів, але якими вони стали за останні  десять – двадцять років – це просто якийсь жах. І ніби в кожному літрі  реалізованого пального було передбачено кілька «дорожніх»  гривень. Але, виявляється, гроші опинилися у офшорах та межигір’ях.

А децентралізація – це і контроль місцевих громад за діями різних начальників. Щоб не крали, діяли ефективно на користь людям. Це контроль і за «низами», і за «верхами». Особлива роль депутатів усіх рівнів, сільських голів.

– Хто може завадити реформам?

– Ніхто. Але потрібна політична воля. Уряду, Президента.  Народ їх підтримає.

Розмовляв Віктор ТИС, "Вісті Ужгородщини"