Щоб закарпатський цвіт не в’янув…

Цей нарис талановитого закарпатського письменника Андрія Дурунди про видатного науковця-фізика Василя Різака вперше був опублікований в популярному на той час обласному тижневику «Срібна Земля-Фест» 2003 року. Згодом, за запевняннями автора, він мав увійти до його другої книгу нарисів «Апостоли Закарпаття».

Після 2003 року багато води втекло гірськими струмками Закарпаття. Багато чого разюче змінилося і в житті автора цього нарису, і в його героїв. В деталі , вочевидь, заглиблюватися буде некоректно.

Попри все , моложавий професор, якого колеги п’ять років тому могли ще сприйняти за «студента», Василь Різак, сьогодні вже геть посивів і «наздогнав» за поважністю своїх старших колег-професорів…

Та посивів Василь Михайлович  – не від старості.

Від  пережитого посивів.

Після 2004 року, коли в області почалися переслідування, а потім і арешти  його брата, екс-губернатора Закарпаття Івана Різака, по повній дісталося від помаранчевих самодурів і професору Василю Різаку і його сімї,  дружині Тетяні.

Василя Михайловича, до речі, разом із екс-президентом Леонідом Кучмою , нова «демократична» помаранчева влада без будь-яких пояснень виключила із членів Академії інженерних наук України.

Провокації і шантаж супроводжували сімю науковця весь час, поки режим здійснював політичну розправу над братом, на захист якого Василь Михайлович публічно став одразу.  

…Відійшли, на жаль,  у вічність прості корінні селяни, старі Марія Петрівна та Михайло Ілліч Різаки,  батьки Василя Михайловича, які   дали всім своїм чотирьом дітям все, що лише можуть дати  люблячій дитині відповідальні  батьки. Дали найголовніше – любов до праці, і шану до людей.

Але, звісно, що найбільше незалікових ран і сивини дали професору незаконні переслідування і знущання нинішньої влади над його молодшим братом, Іваном, якому він з дитинства віддавав найбільшу частку своєї  родинної любові і турботи .

…Нарис Андрія Дурунди – це розповідь не лише про всесвітньо відомого професора  Василя Різака, але й штрихи до портрета самого Івана  Михайловича Різака, який у житті завжди брав приклад із старшого брата Василя, Івана, якому як у науці, так , напевно, і в політиці,  ще багато чого належить сказати.

 

 

 

*   *    *

Ці троє братів і одна сестричка – не з казки, а з нашої реальності.

Народилися і виросли вони не в якійсь високочиновницько-професорсько-генеральській, а в простій селянській сім’ї Марії та Михайла Різаків у селі Бобовище Мукачівського району.

Всі вони з відзнакою позакінчували середні учбові заклади: двоє – десятирічку - із золотою .медаллю, двоє - профтехучилище з червоним дипломом.

Всі здобули вищу освіту.

Мало того: троє з них захистили дисертації: Марійка – кандидат медичних наук, лікар вищої кваліфікації. Працює в Рівному.

Іван – кандидат фізико-математичних наук. Працює над докторською. Зараз обіймає посаду голови Закарпатської облдержадміністрації.

Михайло – голова правління ВАТ „Ужгородська ПМК „Агробуд”.

А Василь – у віці Ісуса Христа – усього в тридцять три роки – докторську захистив і став наймолодшим доктором наук за всю шістдесятилітню історію Ужгородського державного, а нині – Національного університету.

Нині йому сорок. Рівно чотири десятки. Але на ниві науки зроблено уже немало.

Професор.

Завідувач кафедрою твердотільної електроніки цього ж вузу – теж наймолодший!

Автор понад сотні наукових праць, монографій та навчальних посібників.

Тож про Василя Різака – розповідь.

 

* * *

 

Різаки у Бобовищі – з пракореня. Жили тут з діда-прадіда.

У третьому томі визначної пам’ятки історичної думки Закарпаття – книжки Михайла Лучкая „Історія карпатських русинів” (Ужгород. 2002) на 44-ій сторінці, де йдеться аж про 1692 рік – сиву-пресиву давнину – згадується це прізвище. „Із Бобовища Василькулич, Різак... – із них кожен одержав 1 коблик (пшениці)”. Саме пшениці, святого хліба – основи життя, а не, приміром, вина, про яке у книжці йдеться на тій же сторінці.

Отже, рід – працьовитих аборигенів цієї до правди чарівно-казкової місцини.

 

* * *

 

...Десятий день липня 1963-го року з сонцем у долонях прийшов у Бобовище, яке потопало в буйній зелені садів та виноградників.

- Файна буде днина, середа, святила би ся, – мовила бабуся Ганна, зайшовши до хати з відерцем тільки-но видоєного запахущого молока. – Я пожену корову на пашу. В лісі й ріща (хмизу) назбираю. Та й худобині треба пройтися, попастися...

– А я піду до Анталовського, – на те господар, її син Михайло.

Вже пару раз просив ня, оби-м електрику провів-му в хижу.

– Треба-му то зробити, бо він нам тоже всьо помагає, що просиме, – дружина. – Та й із сусідами треба жити у мирі. Бо перший сусіда ліпше, як далекий брат...

На дерев’янім ліжку ще додивляли свої золото-рожеві сни п’ятирічна Марійка та молодший Михайлик.

На тому і зійшлися.

А під обід, коли всі дорослі порозходилися з хати, хазяйці стало погано: почалися перейми. Це вже їй було відоме. Знала, що родитиме. „Господи, а вдома – нікогісінько, - з жахом подумалось їй. – Ще й діти десь надворі...”

Невпевнено так, якось важко вийшла в коридорчик, позвала донечку.

– Що, мамко? – сонечком стояла на порозі захекана й готова до будь-яких наказів найріднішої Марійка.

- Йди до Анталовських за няньком... Най скоро йде домів...

Через якусь мить він уже був біля дружини.

– Хочу родити. Михайле...

Якось аж ошелешено дивився на неї, втративши дар слова і не знаючи, що йому наразі робити.

– Та не стій. Як укопаний, а біжи за кимось із жін, чоловіче добрий...

Він миттю за тіткою Пелагією, яка торгувала в магазині.

Прибігли разом.

– А що я, продавщиця, туйки поможу? – аж сплеснула руками. – Треба кликати Таню, фельдшерку...

Він вітром – за поріг.

Коли примчали з фельдшеркою – уже під вікном почули крик новонародженого...

Довго не мучилися, не гадали, як назвати третю дитину.

– Най буде Васильом, – запропонував батько. – Як мій дідо...

Чоловік усе життя у своїй пам’яті носив його доброту. Старенький на сімдесят сьомому році життя, у 1940-му, такої ж літньої пори відплив у краї незнані.

Михайликові тоді йшов сьомий рік.

Напередодні дідика ще повезли в Мукачево, у .лікарню. Ескулап оглянув його.

– Не купуйте вже ніякі ліки, – опісля мовив рідним. – Не витрачайте гроші. Вже все пізно.. В нього - рак легенів...

Діда вмостили на возі й хотіли рушати в путь, додому.

– А чому дохтор ніякі ліки мені не приписав? - спитав хворий.

– Йой, я забув у дохтора папірець, - збрехав син Ілько й метнувся до .лікаря. - Будьте добрі, хоч на єдин пенг напишіть якісь пігулки нянькові, щоби вірив, що лікуєся...

Того дня старенького винесли надвір, під яблуньку-петрівку. Він уже ледве говорив. Малий Михайлик сидів поруч з ним, і дід гладив його, гладив слабіючою рукою. Вони любили один одного тією великою родичівською любов’ю, яка буває лише в християнських добрих та дружніх родинах, і та любов бриніла в усьому, навіть у найдрібнішому, її скоріше відчувають глибше, душею, аніж бачать.

Так серед буяючої зелені, під яблунею, яка вже перші плоди дарувала людям і яку посадив колись дід, між тими, з ким жив-поживав останні роки – сином Ільком та його дружиною, їхніми дітьми Марійкою та Михайликом, і переступив межу вічності...

Нині, на його могилі явір з вітром грається. Як і на могилах інших Різаків-родичів. Це Михайлова ненька, Ганна, насадила їм усім...

Його світлу доброту носив і носить у своїй пам’яті онук Михайло як щось особливо дороге, як велику пам’ять роду. Коли першого сина йому дружина подарувала - одразу хотів йому дідове ім’я дати, але не вийшло: батькове ім’я дали йому. Михайликом нарекли.

„Зате другому, якщо буде, бути Васильком. Тільки Василем,” – подумки вирішив.

Троїчко маленьких дзвеніло у новозбудованій господі Михайла та Марії Різаків. Вони її самі звели у 1961-ому.

Безконечно раділи маленьким батьки.

Але... Життя не лише з одних радощів складається. Не буває воно без суму, без біди. На те воно й життя.

Коли Василькові минуло 9 місяців...

Перший весняним цвітом вибухало Бобовище. Першою муравою вкривалася земля, несамовито дзвеніло-виспівувало птаство у життєдайному теплі... І маленький посміхався. Але якимсь сумовитим був той сміх. Та й на щічках неприродно яскраво червоніли дві кругленькі плямки... Це побачив батько.

- Марьо, щось ся з нашим дітваком стало, - якось мовив дружині.

Вона це теж бачила, але, гадалось їй, то він із зими таким виходить. Ось-ось із природою і він зацвіте.

Та природа цвіла, а маленький - ні. Хоч завше старався посміхатися, але якимись сумовитими були ті його посмішечки.

- Не кашляє . І температури не має, - спробувала заперечити.

- Прошу тя: піди з ним до дохторів, - вів своє батько. – Ачей то не пішки, як колись, ци на возі. Сіла рано на автобусі - і в Мукачеві через півгодинки.

Послухалася. Пішла. Немовля оглянули в обласній дитячій лікарні - і залишили там. Затемнення у правій легені...

- Ци просив я тебе, жоно, - з полегшенням дорікав їй чоловік, коли прийшов до них у палату.

- Тиждень- два побудеме - і вернемеся домів, - одповідала дружина.

Вгадала, та не все: вона й справді пробула з синком десять днів. Більше їй бути з ним не дозволили. Хоч ще й груддю годувала його, але змушена була залишити...

А він провів у лікарні більше року - цілих 13 місяців!

Не могли ним натішитися батьки й рідні, коли нарешті повернувся.

- Головне, що здоровий, - примовляв аж світлий від радості батько, носячи малого на руках і підкидуючи на радощах. - Ти маєш вирости таким сильним, якими були Довгоші...

Дід Михайлової дружини Марії Андрій Бабіля був таким сильним, що міг підняти задню частину воза, повного гноєм.

- Воли можуть повезти, - казав при тому. Якщо ж уже й він підняти не міг – волам теж було не під силу повезти такий вантаж.

Коли йому було літ з п’ятдесят - пішов косити з своїм 25- річним зятем Петром. А косар він був - не лиш на всю околицю - на всеньке Бобовище чи й навколишні села! Рівних тут йому не була.

А того дня... Молодий і дужий зять обігнав його з косою у траві... Не витримав цього ще не старий Андрій Михайлович, сів собі тихенько на валок скошеної трави - і заплакав.

- Що з вами? - стривожено запитав зять.

- Не вірую, що мене хтось може перекосити... Нич я вже не вартий, кидь ти вже мене перегнав...

* * *

 

У пам’яті Василя - материні зойки і сльози.

Це сталося у травні 1970-го. Сьомого травня батько у черговий раз попрощався з ріднею і помчав у Латвію. Того разу в ліси на заробітки. Хоч виконував у тих далечах будь-яку роботу. Бо закарпатця не страшить ніяка праця.

А через два дні...

Світанок несміливо заспівав у вікнах. Малі - Марійка, Михайло, Василько та Іванко - ще всі спали.

Аби не збудити їх, ненька тихенько вийшла надвір. Доїти корову до стайні. Тільки переступила поріг – і серце закам’яніло: їхня годувальниця Йола навіть не піднялася, як завше, коли заходила хазяйка. Тварина важко дихала. З рота йшла піна...

- Господи, - тільки й мовила пошепки перелякана. - Що з тобов, солодка моя? Що з тобов ся стало? - не голосом, а душею питала, гладячи її і в самісінькі очі зазираючи, зігнувшись.

Побігла до хати за бабкою.

Обидві якось підняли корівчину, вивели її надвір... Недалечко від стайняного порога хвора  знеможено лягла...

Бігали-крутилися коло нещасної; але помочі не було. Корова здихала. Безутішно плакали над нею дві жінки, заломлюючи руки, йойкали.

Надійшли і сусіди – Олена та Іван Щербани, Олена та Антон Данашовські... На ці плачі надвір повибігали й перелякані малі Різаки.

Кончина до тварини приходила тяжко. Вона кілька годин билася, смикала задніми ногами. При тому навіть зламала персикове деревце, яке вже родило... Але не сердилися на неї за це.

- Боже, кілько молочка давала, - причитувала над нею ненька, ридаючи, мов за дорогою людиною.

- І якоє було жирноє, - додавала старенька Різачка, втираючи сльози. - Не буде вже у нас нигда такої золотої корівки, ой, не буде...

- П’ять років тому купили-сьме ї у Купинівцях, у Анталовського, най йому Богочко дасть здоровля, - оповідала мати. - І біди не знали ми, що такоє - не є молочка, а як теперки буде? Чим годувати їх, малих? - і з якимсь острахом дивилася на донечку й синків, які зляканою купочкою стояли поруч.

Василькова душа теж краялася від великого жалю... Йому було жаль корівку, а найбільше - матір, яка так тяжко побивалася-тужила.

- Всьо. Здохла, - мовив Щербан, схилившись над твариною. – Я йду до директора савхозу за машиною, та відвеземе ї в ліс. Там і закопаєме...

Довго чекали від батька листа. Врешті обізвався. Мати одразу ж йому повідомила про велику домашню втрату.

Через місяць він вислав додому грошенят, і до копієчки склали ті, що були вдома, й купили іншу корову.

Без корови-годувальниці в селі не жити...

З нею скотарити ходила бабуся по батькові Анна. Вдова, старенька, вона вже не могла помагати невістці, Василевій матері, по господарству. А вони, малі Різаки... Ще й десять рочків не виповнювалось їм, як ішли з ненькою на радгоспне поле, де копали виноградники...

З самісінького дитинства не росли білоручками, а в праці гартувалися, що є найкращим вихованням молодої людини. Труд не лише створив людину, але він її й виховує. Може, найкраще за всі педагогічні закони й правила. Бо людині, яка не боїться роботи, найнесподіваніші житейські екзамени не страшні...

- Без водиці в’яне цвіт, без роботи - пустий світ, - якось почув ще малим Василько від своєї бабусі Ганни. Йшли з нею удвох недільною сільською, ще не заасфальтованою вуличкою. Він, босий, відчував м’яке тепло пилюки.

Бабуся стрілася з подругою своїх дівоцьких літ, та й заговорили про се, те. І про роботу, яку ніяк не переробити.

- В’яне цвіт, айбо і ми в’янемо, - якось тяжко зітхнувши, мовила та. Була вона сухенька, як скіпочка.

- Ти, кумице, чула, гадаю, і такоє: „Дерево честують за те, що родить, а челядника - як робить”, - доповнила бабка Анна.

Без водиці в’яне цвіт, а без роботи... Гм-м, без роботи і людина марніє...

На всеньке життя запам’ятав собі ці слова малий Василь. І з ними, як із своїм духовним прапорцем, йшов і йде життям...

Ще будучи учнем школи і копаючи з мамою в ланці радгоспну винницю, від бобовищанок з покрученими від цілоденної роботи руками чув й інші прислів’я: „Де праця в пошані, там і пироги в сметані”, „Де не працюй - роботу шануй”, „Де нема роботи - нема й заробітку”... Він їх пам’ятав, ці сповнені житейської мудрості слова, але ті, що без водиці в’яне цвіт, в без роботи - пустий світ, йому по-особливому припали до душі.

Вони, хлопці, з дитинства виконували вдома роботу й за батька, який обколесив-об’їздив увесь тодішній великий Радянський Союз, аби вони могли за що вдягнутися, а згодом і вчитися.

Будував. У Прибалтиці й на Далекому Сході, в Казахстані й у Сибіру... Особливий майстер - ставити дахи на будинки. За своє будівельне життя звів понад п’ятсот дахів! І, від природи добрий, бо люди праці злими й підлими не бувають, завше, докінчуючи свою роботу, просив Бога, аби щасливо у ній люди жили...

Якось надіслав їм листа аж із суворої Якутії, Ойм’якона - найхолоднішого місця – крім Антарктиди та Північного полюсу - на всій земній кулі. Там рубали ліс – кедри. „Дерева падають і гілки ламаються, як скляні”, - звірявсі рідним.

Дерева - не витримували, а люди - трималися. Закарпатські жилаві чоловіки...

А ще він - неперевершений майстер по щепленню виноградних саджанців. В цьому йому рівних не було не лише в рідному селі, але й у всьому районі!

За час Василевих учнівських літ у Бобовищі, збудували велику середню школу з світлими класами, кабінетами, чудовими, як на той час, приладами, найрізноманітнішим обладнанням., реактивами тощо.

Уже в ті роки у Різаку виявляються навики експериментатора.

А вчителі, цей найголовніший скарб школи... Молоді, енергійні, шукаючі, неспокійні, дещо навіть амбіційні, вони по-доброму конкурували між собою, захоплюючи своїми ідеями учнів...

Високий рівень викладання предметів у школі.

З шостого класу Василь зацікавився фізикою. З хлопцями і  вчителем Михайлом Глаголою експериментували, робили всілякі літаки, прилаштовували до них двигунчики, далекі від моря й озер, займалися судномоделюванням... З цими своїми „винаходами” засвічувалися навіть в Ужгороді.

– Чому саме - фізики? - питаю Василя.

– Подобалося те, що виходило, - зізнається він. - Тоді, у дитинстві, щось хотілося відкрите нове, своє... Але коли, вже в університеті, занурився у фізику, то побачив, що не все так просто.

Учився він легко, з якоюсь навіть посмішкою. З нею, своєю знаменитою посмішкою, повною якоїсь незбагненної доброти і приязні, він і йде життям.

А в десятому, тоді випускному класі...

Пішов захищати честь школи на районну олімпіаду з фізики – виборов призове місце.

З хімії - те ж саме.

З математики – теж...

З цих трьох предметів захищав уже честь своєї рідної Мукачівщини на обласних олімпіадах - і теж успішно.

Тому отримав запрошення з Ужгородського тоді держуніверситету поступати на ці три факультети.

– Слухай, Михайле, ми твого Василя тягнемо та тягнемо на золоту медаль, - якось Різаку-старшому мовив один з учителів школи, який полюбляв заглядати в пляшку й таким чином хотів хильнути за Різаків рахунок.

Михайло Ілліч міг чоловікові заплатити децу й так, але щоб за те, що нібито "тягнуть" сина?

- Знаєте, що? Не тягніть го, кидь вам так надоїло, - одповів без тіні якоїсь зверхності чи образливості.

Золотий медаліст вибрав фізику. Багато що тут, як мовилося вище, залежало саме від учителів – Магдалини Когутич, Михайла Глаголи.

Справді, велике діло – вчителі... Вони, світочі, не лише запалюють, але й підтримують той найперший огник пошуку у своїх вихованцях, спрямовують, допомагають, як турботливі батьки й матері, робити перші кроки по крем’янистій крутій стежині до висот науки.

Щастя будь-якій людині і в будь-якій царині діяльності, коли на її шляху - навчителі, справжні учителі, від Бога.

Василю Різаку таланило в цьому. Але все це - новенька школа, обдаровані наставники, найновіше обладнання, реактиви для дослідів і ще чимало чогось - без особистої волі самої людини – нуль. Кругленький такий і великий нуль.

Ніхто й ніколи ніщо за людину не створить.

Головне - ти, твоя праця. Настирливість.

Він це усвідомив з самого світанку свого свідомого життя.

Хоч і вчився відмінно, і фізику студіював поглиблено, і на предметних олімпіадах перемагав, та все ж у десятому класі добирався в Ужгород на консультації до репетитора.

Нелегко це було йому, бо до обіду мусив іти у радгосп виконувати роботу за батька, який був на далеких заробітках. Старався, аби до обіду виконати ту норму. По обіді - в Ужгород. Дві-три години занять - на останній автобус „Ужгород – Мукачево” - до Іванівців, а звідти дев’ять кілометрів пішки - додому...

Щоправда, інколи таланило на якесь запізніле авто...

Жадоба знань і рівень відповідальності за справу, за яку берешся, були занадто високими.

Це в ньому лишилося назавжди.

А потім був вступний з фізики. Усний. Його приймав тоді доцент - майбутній багатолітній ректор Володимир Сливка. Вони вперше побачилися. І не знали, що долі їхні наукові у майбутньому зблизять їх на багато літ...

Відповідав абітурієнт блискуче.

Нічого не лишалося Сливці, як поставити заслужену відмінну оцінку. І, як золотого медаліста, першим поздоровити зі вступом у вуз.

Радості Василя не було меж. Якщо чесно, навіть не сподівався, що так порівняно легко переступить той заповітний поріг УжДУ, за яким уже навчалася старша сестричка Марійка.

Почалися студентські будні. Василь звик усе виконувати сумлінно. З сумлінністю почав готуватися і до практичних та семінарських занять, різник лабораторних. Лекційні заняття, бібліотечні зали...

То ж ні для кого з його однокурсників не стало дивиною, що першу заліково-екзаменаційну сесію склав на „відмінно”.

І другу...

Січень 1982-го.

Всі п’ять екзаменів своєї третьої студентської сесії теж здав, як і попередні.

Автобусом з Ужгорода добрався до Іванівців, а звідти - автобусом „Мукачево – Копинівці” - до свого зимового Бобовища.

В хаті були батько й мати, Михайло та молодший Іван.

Похвалився, як склав іспити. Особливого здивування не було ні в кого. Батьки просто звикли, що діти вчаться „відмінно”. Іншого від них просто не чекали.

- То що на канікулах думаш робити? - задля цікавості спитав батько. Хоча й здогадувався, що.

- Що і минулої зими: піду з вами на роботу в радгосп, - одповів Василь.

Вони збивали дерев’яні ящики для винограду і черешень, плели металеву сітку для огорожі... За день отримував по три карбованці. Для студента на ті часи заробіток не дуже й поганий.

Того січневого вечора з роботи прийшов додому, як завше, не втомлений, бо трудитися з дитинства не боявся. І будь-яку роботу старався виконувати з ледь помітною усмішкою... У кожній знаходив якусь неповторну красу...

- Васильку, туйки поштарка принесла телеграму, - мати до нього, ще не встигла і куфайку скинути з себе.

- Яку? - здивувався. Бо досі ніхто й ніколи йому телеграм не посилав.

- Ось, читай, - простягнула йому аркушик.

Там повідомлялося, щоб терміново з’явився у ректорат. І підписане тодішнім проректором Григорієм Чекрієм.

Другого дня, повний цікавості, був у Григорія Семеновича.

- Вітаю, Василю. Вас висунуто на. найвищу у країні іменну стипендію - Ленінську...

Не чекав, зовсім не очікував такого розвороту-повороту, тому не знав одразу, що й відповісти.

- Щиро дякую.

- Розумієте, Василю, це - унікальний випадок, коли на Ленінську стипендію пропонують другокурсника, - повчально вів Чекрій. - Звичайно на неї представляють після третього курсу. І ви це повинні добре усвідомлювати й цінити...

Різак тільки щось гмикнув. А що тут казати?

- Треба вам ще піти до секретаря університетського комітету комсомолу Ніколайчука, - продовжував проректор. - В нього є питання до вас.

Через кілька хвилин Різак уже був у вузівському комсомольському штабі. „А тут я для чого потрібен?” - думалось.

- Минулого літа ти був комісаром студентського будзагону в Чопі? - спитав господар кабінету.

- Був, згодився Василь. - Ми зводили залізничне депо. А що, розвалилося? - спробував пожартувати.

Але Віталію Ніколайчуку не було смішно.

- Ваші комсомольці не заплатили членські внески, от у чому річ. А це є грубим порушенням Статуту ВЛКСМ...

- Все буде сплачено, - твердо пообіцяв гість.

У його загоні були фізики і французькі філологи. Когось він знайшов, а за когось заплатив сам, бо заробив, збиваючи радгоспні ящики та сплітаючи металеву сітку.

Скоро назбирав у комсомольську касу потрібну суму...

Це вже потім, пізніше, Віталій Іванович у приватній бесіді з Василевою старшою сестричкою Марійкою, яка саме закінчувала медфак, щиро зізнається: „Розумієш, перший раз на Ленінську стипендію ректорат рекомендував таку молоду людину, та ще й без моєї думки як секретаря комітету комсомолу університету. Я був просто шокований. Щастя, що я вже особисто трохи знав Василя, його порядність і відповідальність, тому не піднімав бурю...”

„А при чому тут сам Василь?” - хотіла ще спитати Ніколайчука, але передумала: навіщо зайве копошитися в минулому? Тільки посміхнулася рум’яно.

На п`ятому курсі обласна газета „Молодь Закарпаття” видрукувала про нього зарисовку „Ленінський стипендіат”, у якій, зокрема, справедливо наголошувалося, що „коли студент стає лідером, тим більше Ленінським стипендіатом, він опиняється в особливій ситуації: необхідно бути підготовленим завжди, і не тільки в рамках програми, а значно більше...

У студентів фізфаку закінчилася педагогічна практика. Василь Різак проходив її в Ужгородській школі-інтернаті. Виконував обов’язки вихователя 9 класу. Старався: організовував культпоходи учнів у обласний краєзнавчий музей, музей архітектури та побуту... Разом з колегами Василь підготував і провів у школі вечори фізики і зустріч з науковцями університету”.

І фото, з якого на читача дивиться сидячий за столом хлопець з ручкою у правій руці. Перед ним - конспекти. Мабуть, завтра - екзамен. Або залік. Зосереджений і уважний, мовби питає: „Ще вас щось цікавить? Бо в мене часу - обмаль. Ви - щасливі, що у вас його - багато...”

Ще з тих літ, юних, у ньому вже вчувався характер людини ділової, відповідальної, шукаючої.

...З всемогущої тоді Москви, з інженерно-фізичного інституту в далекий провінційний Ужгород приїхали хвацькі гінці: забрати найкращих студентів у столицю СРСР.

Таке робилося по всіх вузах тодішнього неозорого Радянського Союзу.

Москва не була б Москвою, якби, постійно не підгодовувалася інтелектом окраїн.

Вона була звикла до цього за сотні літ...

Москвичі проводили індивідуальні співбесіди, давали контрольні роботи. Вибирали, Прискіпливо. Навіть занадто прискіпливо, І з Різакового курсу, з 125 студентів, вибрали аж... двох. Й серед них - Василь Різак.

- Поздоровляємо, що ти їдеш до Москви-столиці. - улесливо посміхаючись, мовили гості з білокам’яної.

- Я ще подумаю, - мовив хлопець.

Вони тільки переглянулися нерозуміюче, мовляв, він ще думатиме. Інші на сьомому небі від такого щастя, а він - ду-уматиме...

Порадився з батьками.

З своїм науковим керівником Володимиром Сливкою - тодішнім завідувачем Проблемною науковою лабораторією.

І, на превеликий подив гордовитих москвичів - відмовився від заманливого запрошення.

Той, другий, син тодішнього викладача УжДУ – одразу погодився їхати у червонозоряну. Зараз він там, до речі, кандидат фізико-математичних наук.

З першого свого студентського року Василь почав працювати в науковій групі нинішнього ректора вузу професора Володимира Сливки, який свого часу теж був наймолодшим доктором наук УжДУ.

Досвідчений Сливка одразу помітив здібного Різака, який під його керівництвом писав курсові, а згодом і дипломну та кандидатську роботи. Був порадником-консультантом і докторської.

- Кафедра напівпровідників нашого вузу, очолювана Володимиром Юлійовичем, одна з найсильніших в університеті, - розповідає Василь Різак. - Тут працює десять професорів: Юліан Височанський, Дмитро Семак, один з найкращих технологів Закарпаття Михайло Гурзан...

Мені особливо приємно чути прізвище свого земляка Гурзана, який народився і виріс у сусідньому з моїми Рекітами селі Лісковець.

Якось Сливка, Височанський та Різак, відправили наукову статтю до тоді ще всесоюзного престижного фахового журналу "Фізика твердого тіла", її рецензент професор Аркадій Леванюк з Інституту кристалографії зателефонував до Ужгорода: до статті є запитання.

І послали Василя Різака, тоді, ще тільки аспіранта-першокурсника, в саму Москву. Захищати і відстоювати думки публікації.

Їхав і хвилювався.

Але високу місію виконав гідно. І зрозумів: працювати ще ой як багато треба!

І він трудився.

Потім було відрядження аж у Хабаровськ, на Далекий Схід. Там колись в армії служив його батько...

Інститут „Дальстандарт”.

... Сонце стояло над землею - хоч і осіннє, але те яскраве: далечінь була тихе, і ясна.

Василь стояв над Амуром, за яким бовваніли китайські  далі... Про все йому думалось, особливо про дружину, яка ось-ось повинна, стати матір’ю, а він залишив її в такий занадто відповідальний момент...

На душі було тривожно і просвітлено водночас.

Вернувся в готель.

Приліг на. ліжко.

Не сиділося й не лежалося.

Раптом озвався телефон. Міжміські дзвінки. Зрозумів, що це з його далекого Закарпаття.

- Вітаю, Васильку! Ти став татком, а я вдруге - дідусем. Дочка... Роди були важкі, але все закінчилося нормально... Не хвилюйся... - ділився щастям і підтримував молодого батька тесть із Великого Березного.

І згадалося Василеві тої миті, як колись, ще студентом, зимової канікулярної пори на велосипеді робив круїз Перечинщиною і Великоберезнянщиною. Зупинився біля в’їзду у Великий Березний. І попросив когось, щоби сфотографував його біля таблички. Звідки було йому знати, що саме з цього населеного пункту - його судьба? І не за далями вона і за туманами, а з ним разом навчається, на фізфаці...

Воістину - путі житейські незбагненні.

Допізна не спав у тому далекосхідному готелі. Щось дивне переповнювало душу, незвідане досі почуття охопило його, щемке таке, солодке...

Тих десять днів до кінця відрядження тягнулися, як місяць, а йому хотілося чимшвидше побачити донечку - своє продовження на цій землі...

Взагалі тривалі відрядження Різака у наукові центри Москви і Підмосков’я - Московський держуніверситет імені Ломоносова, Інститут спектроскопії, Всесоюзний науково-дослідний інститут радіотехнічних вимірювань. Інститут високих тисків були важливим етапом у формуванні його як науковця, бо давали можливість працювати на новітніх установках, відвідувати столичні бібліотеки, спілкуватися з видатними науковцями. Саме в той час почали з’являтися комп’ютери і автоматизація експерименту. І Різак виявився на передовій наукового експерименту, оскільки одним із законодавців цього напрямку був ВНПФТРІ, де Василь Михайлович практично виконав експериментальні дослідження для кандидатської дисертації. Крім тоги, гостями цього інституту були провідні вчені СРСР брати Ліфшиці, Воронель...

За його активної участі в Ужгородському університеті з’явилися на той час кращі в СРСР(!) взірці автоматизованих методик для дослідження температурної поведінки теплоємності та теплопровідності.

А це вже було вагомо.
 
* * *

...Весняна пізня ніч оповила Ужгород. Василь ще сидів у лабораторії, писав, рахував, зіставляв, роздумовував. У відчинене настіж вікно вливалися п’янкі пахощі старих лип, що цвіли зовсім поруч, біля стін Ужгородського кафедрального собору.

Дещо втомлено встав з-за широкого стола, закладеного паперами, ліктями обперся на підвіконня та й задивився у пахучу ніч. Там, внизу, в електричних вогнях мирно спало місто. І його дружина з Тетянкою та Михайликом пливуть у морі снів.

Чи, може, вона його жде - і не діждеться? Він же забув зателефонувати, що затримається...

Вдячно подумав про свою Таню, яка майже весь сімейний тягар взяла на себе, даючи чоловікові можливість сповна віддати себе науці... А вона ж сама й на роботі, і вдома три кути тримає...

Згадалися їхні спільні роки навчання, бо ж у одній студентській групі вчилися. Мало того, Федоричко Тетяна - її дівоче прізвище - була старостою групи!

Подихав нічною прохолодою, повернувся до стелажу. Пробіг очима ряд наукових книг. Вздрів між ними невеличку з сіренькою обкладинкою. Вийняв. Збірка „Точний час” Перебийноса. Погортав сторінки.

Пам’ятаю мить, коли прозрів я,

ще хмільний од юного вина.

Всі жінки погасли, як сузір’я,

і в душі сяйнуло: „Це - вона!”

І лютневим громом загриміло,

і травневим цвітом зацвіло.

Я погладив ніжно і невміло

молоде, сполохане крило...

„Мовби про мою Танюшу, - подумалося. - Ще й назва збірки „Точний час”.

Точний час... Згадався метрологічний інститут у Москві, в якому теж робив кандидатську дисертацію. Саме з цієї установи на весь величезний Радянський Союз передавалися сигнали точного часу.

А потім було довіку незабутнє 4 грудня 1996 року. Захист докторської у стінах Львівського університету, в аудиторії фізичного факультету.

15-а година.

Його 40-хвилинна доповідь.

Виступи опонентів.

Запитання... Відповіді.

Все тривало чотири години, але для Василя Різака вони пролетіли як одна зоряниста мить його життя, до якої йшов нелегко, бо ніщо велике не дається просто так у руки, але впевнено йшов, від самих тих перших ще шкільних експериментів, чесно долав путь, без усяких блатів і хитрих лазівок, а трудом своїм та інтелектом, крізь ночі недоспані. І з часом точним, де кожна хвилина - дорога.

Дехто, коли в Ужгороді захистив кандидатську, підговорював: „Досить тобі, Василю, морочити собі голову. На. хліб матимеш...”

Хотів одповісти словами мудрого китайця Мен-цзи: „Людина, яка взялася за справу, подібна до того, хто копає колодязь. Прокопати колодязь на велику глибину і зупинитися, не докопавшись до води - це значить затратити даремний труд”.

А він завжди хотів - і хоче! - йти далі. Уже, будучи доктором наук, професором, Василь Різак не спочиває на лаврах. З-під його пера вийшли солідні монографії, та навчальні посібники „Фізика нерівноважних явищ у напівпровідниках” (Ужгород, 1998), „Фототермоструктурні перетворення халькогенідів” (Ужгород, 1999), „Хімія твердого тіла” у двох частинах (Ужгород, 2000, 2002), „Функціональні халькогенідні напівпровідники” (Ужгород, 2001).

Мало того, „Хімією твердого тіла” користуються не лише в Ужгороді. Нею зацікавилися й закупили для себе такі провідні вузи нашої держави, як найстаріший на Україні Львівський національний університет імені Франка, Київський - імені Шевченка та інші й закупили для себе ці книги. А це є найкращим доказом їхньої наукової цінності та актуальності.

Сприяв підготовці чотирьох кандидатів фізико-математичних наук.

Молодий професор - співавтор збірників задач, робочих програм, методичних посібників з механіки, молекулярної фізики та термодинаміки.

Читає студентам лекції як із загальник курсів фізики, так і зі спецкурсів, керує аспірантами, а також курсовими і дипломними роботами.

...Це було на початку 1997 року. Різака саме призначили професором. Делегація УжДУ - 10 студентів і четверо викладачів - поїхали у Пряшівський університет, з яким ужгородські науковці мають давні зв’язки.

Сиділи в кабінеті декана довкола круглого стола.

Зайшов їхній доцент. Представився і поручкався - спочатку з викладачами, потім з студентами.

Василь Михайлович сидів саме серед них.

Словак подав руку і йому зі словами:

- А це - студент...

Запанувала німа сценка.

- У нас такі молоді вже професори, - мовив Дмитро Семак., але словацький доцент не звернув уваги на ці слова. Різак для нього тоді так і залишився „студентом”...

Очолює обласне відділення Фонду підтримки науки.

– Спочатку він називався Західно-українським Фондом, - розповідає Василь Михайлович. Ми сидимо в кабінеті його офісу на площі Театральній.

Стіл.

Комп’ютер.

Книги...

- Він був зареєстрований у Львові у 1996-ому. Головою його є відомий український академік і політик Ігор Юхновський. А через рік ми зареєстрували його Закарпатську філію.

- Зараз, Василю Михайловичу, про всілякі „фонди”, „центри” і подібні інституції в народі йде недобра слава. Їх звинувачують у штучному роздування штатів, бюрократії, легалізованому прикритті „темної” діяльності...

- Нічого подібного про наш сказати не можна. У нас всього дві штатні одиниці. Але зроблено і робиться багато корисного й доброго...

За сприяння Фонду в регіоні проходить чимало наукових і освітніх заходів: конференції, семінари, круглі столи; надається фінансова допомога школам, оплачуються відрядження молодих науковців; нагороджуються переможці учнівських олімпіад та конкурсів педагогів... За шість років ним видано наукових посібників, методичних розробок і монографій як природничого, так і гуманітарного профілів. І найпершим заспівувачем тут саме він, голова - неспокійний, дерзаючий Василь Різак.

Такі люди зараз особливо потрібні нашій державі, які не плачуть і не проклинають усе і всіх, а діють, знаходять способи вирішення не лише своїх, а найперше суспільних проблем.

Тому недаремно Василя Михайловича за ваговитий вклад у розвиток науки і активну участь у громадсько-політичному житті краю нагороджено грамотою голови облдержадміністрації, а за підтримку академічної науки - ювілейною медаллю з нагоди 80-річчя НАН України.

Отримав особистий грант Міжнародного наукового фонду.

Як переможець в номінації „Молодий учений року” Всеукраїнської акції „Молодь України – за майбутнє” відзначений Прем’єр-Міністром нашої держави наручним годинником, де зображений Державний Прапор і Герб України.

У травні 2003 року обраний дійсним членом Академії інженерних наук України...

Кафедру твердотільної електроніки десять років очолював професор Олександр Кікінеші.

У 2002 році документи на її заміщення не подав. Тому конкурс був зірваний. Його оголосили повторно. Ректор Володимир Юлійович викликав до себе Василя Різака – тоді професора Сливкової кафедри напівпровідників. На ній Василь виріс від студента до професора. Разом з своїм старшим колегою теж професором Дмитром Семаком розпочали підготовку спеціалістів-експертів, в результаті чого на фізичному факультеті було створено зовсім нову кафедру – прикладної фізики.

Сім років народжувалося у них це дитя.

А тут раптом - ректор.

Він був небагатослівним.

- Чи хочеш очолити кафедру? - спитав одразу.

- Яку?

- Твердотільної електроніки.

- Подумаю, - одповів Різак. Для нього це було несподіванкою.

Пройшло два місяці.

Сливка знову викликав Василя Михайловича.

- Згоден?

- У принципі не проти...

- Пиши заяву. Зразу, тут. - І вийшов з кабінету.

На університетську конкурсну комісію підготував необхідні документи.

На цю високу посаду він претендував один.

Наприкінці 2002 року на неї його одноголосне рекомендували спочатку сам колектив кафедри, а потім і вузівська комісія.

А хто очолив Різакове з Семаком дітише - кафедру прикладної фізики? Спочатку виконуючим обов’язки був саме Дмитро Григорович. Гадалося, він і очолить її колектив. Так принаймні думали всі, хто якоюсь мірою був причетний до неї. Бо це було б справедливо.

Та не все у нашому житті і в нашому світику стається так, як вимагає істина, правда.

Навіть у вузі, де, здавалось би, мужі вчені й не дадуть панувати неправді.

Кафедрою почала керувати людина, яка до її створення не мала аніякісінького відношення.

- Мало того: вона навіть виступала проти підготовки у нашому вузі експертів, - гірко посміхається Василь Михайлович.

Василь Різак не є і ніколи не був у рядах ніякої партії.

Він - член партії роботящих і совісних людей.

Жаль, що сьогодні вона така малочисельна...

* * *

На початку вересня 2001 року в столиці. Іспанії – Мадриді – проходила X міжнародна конференція із сегнетоелектрики. Зійшлися тут світові світила у даній галузі: москвичі Г. Санников та Б. Струков, А. Леванюк. – нині професор Мадридського університету, Г. Шіране зі США, К. Мюллер - Нобелівський лауреат з Швейцарії... У цьому високому і яскравому сузір’ї були й ужгородські вчені – Юліан Височанський та Василь Різак.

Проходила вона на межі тисячоліть. Підводилися підсумки світових досягнень у фізиці твердого тіла. Її учасники знайомилися з життям та діяльністю видатних діячів у цій царині науки - лауреатів Нобелівської премії батька і сина Бреггів, Дебая, Бардіна та Ландау.

Василь уперше був на такому поважному зібранні...

Уперше, але, спостерігаючи за його активною не лише педагогічною, але й науковою діяльністю, за працелюбністю, думається, не востаннє...

* * *

Червневої недільної днини їхали ми в Бобовище з Василем Різаком і його 15-річним сином Михайлом - переможцем, до речі, як і колись батько, обласних предметних олімпіад, з фізики, математики та інформатики. У 2002 та 2003 роках був учасником республіканської олімпіади з фізики.

Вже має запрошення на навчання у фізико-математичний ліцей при Київському національному університеті...

В ньому вгадується батько.

І не лише зовні...

Назвали його Михайлом тому, що обидва діди - по матері й по батькові - мали це ім’я. Та й народився, на саме свято Михайла – 21 листопада. Тому двох думок тут бути не могло.

Василь сам керував автом. Він уже місяць освоював цю нову для себе роль. Їхав спокійно і впевнено. У всьому він такий, розважливий і спокійний.

Права отримав кільканадцять літ тому. Тоді мав на голові кучу справ, захищав кандидатську. Ходив на курси водіїв. Але теорію належно не вчив.

Наближався день здачі екзаменів на право водіння автомобілем. Знайомі хлопці: не переживай, ми домовимося.

Сів Василь за пульт преспокійно, а з міліціонерів-екзаменатор до нього ніхто не підходить...

Не здав.

У майбутніх професорів і таке буває.

Хоча за час навчання в університеті не мав жодної четвірки.

Четвірки були. За чверть. Та й то в молодших класах школи.

Пішов удруге на іспит по автомобілю. Хлопці пообіцяли твердо: тепер уже точно поможуть. Не хвилюйся...

Але поміч в особі міліціонера-екзаменатора не йшла...

Все повторилося, як і в перший раз...

„Невже я без блату не обійдуся? - подумав. - Петеушники можуть вивчити правила, а я - цілий кандидат наук - ні?” Та й на тиждень сів за книжки. І – без усякої допомоги - здав...

- Наша наука, особливо природнича, перебуває зараз у кризовому стані, - задумано веде авто і бесіду Василь Михайлович. - Це зумовлено зміною старої системи науки, яка була відірвана від потреб людей і краю. Вона здебільшого виконувала замовлення військово-промислового комплексу. Різка зміна внутрішньої та зовнішньої політичної ситуації призвела до необхідності корегування науково-дослідних робіт... Потрібно розробляти механізми зближення науки і практики, повсякденного життя людей...

Я з ним цілком солідарний.

У далині засяяло його рідне село...

Особливо красиве Бобовище влітку, коли потопає в буйній зелені садів-виноградників, і дахи будинків визирають з неї, мов човники із цього чарівно-мінливого смарагдового моря, повного дивних пахощів.

У самому центрі Бобовища дорога роздвоюється, мов у тій казці: наліво - у село Щасливе путь лежить, направо - Грибівці.

Й, може, не випадково, а глибоко символічно, що саме в напрямку Щасливого на узгірочку в ошатному, скромному 40-річному будинку, яких сотні в селі, живуть Різаки - Марія Петрівна та Михайло Ілліч, пенсіонери?

Адже нічого у світі не буває випадкового.

Понад два десятки літ тому я вже переступав цей поріг: з найстаршою, Марійкою, ми мешкали в одному студентському гуртожитку. А двоюрідний мій брат недалечко від Різаків одружився...

І яким було моє здивування, що 70-річний глава сімейства через стільки років мене... впізнав.

Я бачив мало таким сімей, як ця, виповнених священним світлом тихої любові, взаємоповаги, особливо у нинішній сутужний час.

Виростивши чотирьох дітей, вони на старість лишилися самотні.

Коли ми приїхали - Різаки-старші саме повернулися з церкви, яка стоїть на узвишші, мов княгиня, щосвята скликаючи під свій благословенний покров сельчан.

Довкіл хати буяли квіти. Синіми очима вони заглядали і у самісінькі вікна кухні.

Старенька грушка, як мати, хилиться на огорожу, мовби захищаючи хату від вітрів, лих і від спеки літньої, простягаючи людям пресолодкі липневі плоди свої. Годувала вона маленьких Різаків, вичікує зараз і подорослілих, журливо похитуючи на вітрі обважнілі віти...

Ми переглядали їхній сімейний фотоархів. Старенькі, коментуючи світлини, вдивлялися у те, що пройшло-прошуміло, з особливою якоюсь аж щемкою увагою. Перед ними заново оживало минуле, в якому радощі перепліталися з смутком. Життя як життя.

Про все порозпитували сина й онука, і від того, що все гаразд у них, лиця стареньких світліли.

Бо немає вищого щастя для батьків, аніж щастя дітей їхніх і внуків...

Ці двоє душевно багатих, уже в літах людей випромінювали якусь на диво добру, світлу ауру...

По-своєму несуть у світ її їхні діти.

3-між них Василь - третя дитина, їхня гордість, який увібрав у себе все те найкраще, чим обдарували його батьки і та щедротна до болю рідна й дорога земля, жити на якій і трудитися - справжнє щастя, велике щастя.

Бо ж недарма шлях за хатою на Щасливе спішить...

Є люди і хати, з якими не хочеться розлучатися.

Одна з них - у Бобовищі...

Прощаємося.

Наша путь - на Ужгород.

Тихо заздрю Василеві, що в нього такі сердечно-чудові батьки. І вже менше дивуюся з його душевного, духовного багатства. Воно навіть вище за всі докторсько-професорські височини...

Здолав їх напруженою, одержимою працею і любов’ю.

Справді: без водиці в’яне цвіт, без роботи - пустий світ.

Прекрасно, коли робота - твій найвищий Бог, і вона тобі - не лише в радість, але й на користь та престиж держави рідної, яку ти не поміняв колись на великі й заманливі обіцянки блискучо-білокам’яної північної, з студними вітрами столиці.

Державі, в якій і якій ти цвітеш-служиш...

Андрій Дурунда, "Світогляд"

04 серпня 2013, 12:19
Karpatnews.in.ua — Новини Ужгорода, Мукачева, Закарпаття та України

Сподобалась новина? Підтримай KarpatNews натиснувши "Подобається"!