Чому якість українських підручників не покращується

#Суспільство

Член Експертної ради при департаменті освіти і науки Львівської ОДА Роман Пастушенко про причини низької якості підручників та навчальних посібників для «Нової української школи», а також шляхи подолання проблеми

Слухання в Комітеті, як випливає з офіційного оголошення, мають на меті відверту розмову про проблеми українського підручникотворення. Про існування проблем свідчать численні дописи у соціальних мережах та засобах масової інформації.

Незадоволені якістю українських підручників не тільки учні та їх батьки. Педагоги і науковці теж нерідко вказують на фактичні помилки та навіть дурниці на зразок «гірко знаменитих» опусу про соду, яка лікує рак, чи мему з Кіану Рівзом, яким у підручнику з історії замінили відому світлину 1932 року «Обід на хмарочосі».

Чому ж українська індустрія навчальної книги не подолала проблем, про які мова уже не один десяток років? Адже держава забезпечує заклади загальної середньої освіти (ЗЗСО) підручниками, відібраними за результатами конкурсу. А посібники, зошити для учнів, атласи, збірники завдань та іншу потрібну для навчання продукцію, допущену до використання Міністерством освіти і науки України (МОНУ), видавництва реалізують на комерційних засадах.

В умовах ринкової економіки відповідь на це запитання одна: ринок навчальної книги неспроможний забезпечувати баланс ціна-якість, бо монополізований, і / або запит системи освіти на навчальну книгу неадекватно відображає реальні потреби здобувачів освіти.

Аргументи на користь справедливості цього висновку такі:

Увесь навчальний інструментарій, від підручників до збірників тестових завдань, як у паперовому, так і в електронному форматі, під стаціонарне і під дистанційне навчання, під державне замовлення і для вільного ринку, створюється під державні стандарти та типові й модульні навчальні програми, замовником яких є Міністерство освіти і науки України.
Усі заклади загальної середньої освіти незалежно від форми власності зобов’язані виконати державні стандарти.
Більшість шкіл в Україні (до 99%) працюють за програмами, які створені сформованими Міністерством (або за згодою МОНУ, як от стандарти початкової та базової середньої освіти) робочими групами фахівців.
Традиційно, ще з радянських часів для кожного предмета (інтегрованого курсу) Міністерство грифує тільки одну типову (модельну) навчальну програму (деколи - дві).
Програма – це фактично стратегія навчання предмета (інтегрованого курсу). Тож, більшість педагогів (знову ж таки, до 99%) організовує освітній процес однаково, незважаючи на те, наскільки запропонована їм стратегія ефективна, якою мірою вона враховує інтереси, здібності, навченість їх учнів.
Робочі групи, які творять стандарти і програми, формуються довільно, основний критерій добору в групу – симпатії та антипатії відповідальних працівників МОН. Правил добору членів групи, конкурсу на участь у розробці програм, стандартів, оплати за працю над ними, авторського права на ці продукти, а значить, і персональної відповідальності за якість, немає. Учасники групи далеко не завжди є однодумцями, можуть мати принципові розходження щодо змісту предмета, послідовності подання навчального матеріалу, концептуального бачення цілей і методики навчання. Тому реально стандарт, програму пише не сформована Міністерством група фахівців, а якась її частина (наполегливіші, ближчі до працівників МОН, вільніші з робочим часом, майбутні автори підручників і т. ін.). Як наслідок, стандарти надто загальні, громіздкі, незручні для користування, а програми – найчастіше еклектичні, а не концептуальні, перевантажені сюжетами і термінологією, яка не відповідає віковим особливостям дітей та їх пізнавальним інтересам, розбалансовані (виділений на навчання час найчастіше менший, ніж реально потрібний на освоєння змісту програми) і т. ін.
Формально педагогам дозволена коректива програм, але, по-перше, цим правом не всі хочуть користуватись, бо доведеться пояснювати, чому для ось цього класу не заплановане вивчення якогось сюжету, для цього не включені якісь (непосильні для учнів) очікувані результати навчання і т. ін.; по-друге, доведеться відійти від підручника, написаного за цією програмою, і самому готувати навчальні матеріали для учнів; по-третє, у педагогічних університетах учителів не вчили (і досі не вчать) виробляти власну стратегію навчання. Навчання дидактики зводиться до вироблення умінь добирати навчальні методи і прийоми, адже, як і в радянські часи, право на вибір стратегії – монополія Міністерства освіти і науки.

Отже, монополія Міністерства освіти і науки України на вибір стратегій освітньої діяльності закладів загальної середньої освіти не дає можливості достатньою мірою врахувати запити на якість освіти українського суспільства, не кажучи вже про потреби територіальних громад, окремих дітей та їхніх рідних. Вона ж зумовлює мало відповідні запитам, здібностям та інтересам учнів зміст і структуру навчальної літератури, насамперед підручників.

Якщо вчитель, школа не обирають через підручник стратегію і зміст навчання, то за якими критеріями вони вибирають підручники з-поміж десятків, запропонованих видавництвами для державного фінансування?

Ключові критерії вибору – доступність підручника для учнів, його зовнішня привабливість (ілюстрації, дизайн), якість методичного апарату (завдань для учнів).

На жаль, ці критерії допускають надмірну суб’єктивність вибору і не орієнтують учителя на інновації. Сьогодні, обираючи підручник, учитель / учителька керується насамперед власним досвідом користування підручниками.

Для частини педагогів доступність – це простота викладу, лаконічність, тезове подання матеріалу, передавання частини змісту у форматі блок-схем тощо; привабливість – у можливостях вразити дизайном, здивувати, захопити ілюстрацією; якість методичного апарату – присутність у підручнику різнорівневих завдань (як на ЗНО), мінімум проблемних запитань і т. ін.

Коли в пошуках «свого» підручника треба переглядати десяток макетів, вибір між якими зробити важко, бо якісь параграфи написані зрозуміліше, а якісь – «науковою мовою», в усіх підручниках тепер багатий дизайн і численні ілюстрації, усі автори використовують блок-схеми і тестові завдання, чимало вчителів / учительок обирають підручник того автора / тих авторів, чиї підручники вони вже використовували.

З іншого боку, автори підручників у нових виданнях, йдучи за «смаками педагогів», стало спрощують тексти, збільшують кількість ілюстрацій та блок-схем (у дітей же «кліпове мислення»), нарощують кількість тестових завдань, що насправді робить підручник усе складнішим інструментом для опрацювання з позицій розвитку дитячої уяви, розуміння навчального матеріалу, формування системного і критичного мислення.

Щоб довести це, достатньо співставити відсоток одинадцятикласників, які готуються до ЗНО самостійно (справді готуються), і тих, яким допомагають репетитори. Диспропорція з року в рік більшає, бо репетитор дитині потрібний тоді, коли вона не може опанувати зміст підручника.

Причин такої незмоги теж тільки дві: немає орієнтованих на розуміння та застосування навчального матеріалу підручників і / або в учня / учениці не розвинуті вміння, що забезпечують глибоке розуміння інформації.

Щодо другої причини, автори підручників та програм також мусять визнати, що це, частково, їхня вина (неефективна стратегія; несистемність, фрагментарність навчального матеріалу).

Консервативні настрої педагогів і авторів підручників особливо загрозливі в умовах запровадження концепції «Нова українська школа», що передбачає формування у дітей життєвих (ключових) компетентностей. Адже компетентнісний підхід вимагає якісно іншого функціоналу підручника та решти навчального інструментарію.

Впровадження Нової української школи загострило ще ряд проблем, що прямо впливають на якість навчальної книги і освітнього процесу.

Перша – це проблема часу. Уже вчетверте конкурс на створення підручників Міністерство оголошує в серпні-вересні, макети велить здати уже в грудні-січні, експертизу цих макетів закінчити до березня-квітня, внесення коректив – найпізніше у травні, друк – у липні, щоб до 1 вересня підручники потрапили в школи.

Підручники «з коліс», нашвидкуруч укладені групами авторів (один не встигає), бігло перечитані експертами, надруковані часто без сигнальних примірників, які мали б підписати автори, високою якістю не вирізняються. До того ж, ці підручники потрапляють у школи не у вересні, а в жовтні–грудні через надмір централізовану систему їх довезення (з друкарні – в Київ, з Києва – в обласні центри, звідти – у громади, і лише потім – у школи). Підручникотворення «з коліс» зберігатиметься й надалі, бо програми для 5-6 класів щойно проходять експертизу на гриф.

Друга – це проблема предмету державного фінансування. Відповідно до законодавства, держава оплачує видавництву виключно створення і видрук підручників. Однак, уже й досвід впровадження НУШ показує, що, по-перше, для компетентнісного навчання, яке орієнтоване на розвиток умінь і формування ставлень, учням потрібні комплекси навчальних матеріалів. Такий комплекс для більшості предметів складається з добірки навчальних текстів та візуального матеріалу, робочого зошита із завданнями, з яким дитина працює на уроках та вдома, збірника тестових завдань чи вправ, який дозволяє самостійно закріпити пройдений матеріал. Учителеві потрібні методичні матеріали, самостійні, практичні та контрольні роботи на друкованій основі, плакати / карти, відео презентації тощо. Традиційний підручник відходить у минуле, але держава традиційно фінансує друк підручників.

Третя проблема – підтримка альтернативних програм. Заклади загальної середньої освіти отримали освітню, організаційну, кадрову і фінансову автономію, а вчителі – академічну свободу, окремі фізичні та юридичні особи – право пропонувати альтернативні освітні програми. Однак досі держава фінансує тільки підручники, що відповідають типовій програмі, яку «створює» Міністерство освіти і науки України. Чому саме ця програма, а не інші, альтернативні, визнається типовою, за якими критеріями вона обиралася, пояснювати не прийнято.

Ніхто ніколи не обґрунтовував, наприклад, що типові програми для 1–2 і 3–4 класів, створені колективами авторів під керівництвом О. Савченко та Р. Шияна, якісно переважають інші 8 чи 9 авторських програм, за якими також навчають учнів початкової школи.

Однак Міністерство профінансувало друк підручників тільки під ці типові програми. Інші неформально (за твердженнями посадовців) «нушівськими» не визнаються, хоча пройшли жорстку експертизу в Державній службі якості освіти.

Подібна історія, вочевидь, чекає й нові програми для базової середньої освіти. Поміж енної кількості поданих в Інститут модернізації змісту освіти модельних програм предметів (інтегрованих курсів), анонімні фахівці за якимось тільки їм відомими критеріями виберуть кілька типових, а всі інші скерують на доопрацювання та експертизу в Державну службу якості освіти.

Щоб подолати названі та інші проблеми, які прямо або опосередковано впливають на якість українського інструментарію освіти, необхідно:

Передати право експертизи усіх модельних навчальних програм від Міністерства освіти і науки України Державній службі якості освіти. Міністерство освіти і науки України тільки грифуватиме програми, які отримали позитивні висновки експертів та рекомендацію ДСЯО.
Закріпити норму, що навчальна програма може бути подана на гриф як модельна тільки за умови, що вона успішно пройшла апробацію (пілотування) як експериментальна.
Зобов’язати Державну службу якості освіти розробити й оприлюднити чіткі вимоги до модельних навчальних програм та критерії оцінювання якості поданих на експертизу програм з усіх предметів (інтегрованих курсів), що передбачені типовою освітньою програмою.
Законодавчо закріпити право держави фінансувати усі види навчального інструментарію для забезпечення загальної середньої освіти, а не тільки підручники.
Запровадити окрему субвенцію з державного бюджету місцевим бюджетам на закупівлю навчального інструментарію для закладів загальної середньої освіти. Субвенція має формуватися з розрахунку середньої вартості (середньозваженої ціни) розроблення, друку та доставки одного комплекту навчального інструментарію, що складається, як мінімум, з таких видів навчальних засобів: збірника навчальних матеріалів для учня, робочого зошита з друкованими завданнями, методичного посібника для вчителя, збірника самостійних, практичних та контрольних робіт на відривній основі.
Скасувати конкурс підручників як непродуктивний в умовах Нової української школи. Зобов’язати Міністерство освіти і науки України та підпорядковані йому заклади і установи (Інститут модернізації змісту освіти чи інший) організовувати на конкурсних засадах вибір закладами загальної середньої освіти модельних програм предметів (інтегрованих курсів), за якими вони навчатимуть учнів (звичайно, з-поміж тих, що матимуть гриф МОН). Тоді вчителі, школи свідомо обиратимуть навчальні стратегії, а не гадатимуть, з чиїми підручниками їхні учні краще собі порадять. Розробити правила конкурсу модельних програм, у яких врахувати необхідність забезпечення видавництвам комерційно вигідного тиражу навчальної літератури (наприклад, 10 тисяч примірників).
Оприлюднювати результати конкурсу модельних програм не пізніше ніж за рік до часу, коли школи повинні будуть створити на основі обраних програм власні (робочі) навчальні програми.
Дозволити видавництвам подавати на гриф Міністерства освіти і науки України навчально-методичні комплекси, розроблені під модельні програми – переможці конкурсного добору. Розробити чіткі правила і процедури проведення експертиз, необхідних для отримання грифу. Сприяти видавництвам в інформуванні шкіл про навчально-методичні комплекси, які вони планують випустити.
Зобов’язати заклади загальної середньої освіти обрати для забезпечення вивчення кожного предмета (інтегрованого курсу) видавництво – постачальника навчально-методичного комплексу під програму, що перемогла на конкурсі. Заклади освіти, які обрали програми, що пройшли конкурсний відбір, звичайно ж, обиратимуть видавництва, навчально-методичні комплекси яких, за їхніми оцінками, найкращі для учнів цього закладу. Заклади освіти, які обрали програми, що не перемогли на конкурсі, змушені будуть обрати інші програми. Найвірогідніше, ці школи оберуть програми, під які розроблені найбільш якісні навчально-методичні комплекси.
Надати право територіальним громадам централізовано замовляти у видавництв грифований МОН України навчальний інструментарій під обрані школи цих громад модельні програми. Замовлення територіальних громад має ґрунтуватись на замовленнях шкіл.
Дозволити батькам та іншим жертводавцям за бажанням територіальної громади навчально-методичних комплексів для учнів.
Встановити, що розроблення та апробація навчальної програми у закладі / закладах загальної середньої освіти, оплата праці її розробників та авторів навчальних матеріалів, інші витрати на підготовку програми до масового впровадження можуть брати на себе юридичні особи публічного і приватного права (наприклад, університети, видавництва, громадські об’єднання, благодійні фонди) або фізичні особи-жертводавці.