Карпатські місця сили. Де закарпатці шукають Бога?

На благословленній Богом закарпатській землі унікальне все. Тут є чимало реліктових, які відвідують паломники різних конфесій.

Про це повідомляє Укрінформ .

Це монастирі, про які писали ще в древніх літописах або які створені не так давно, але заховані в горах, куди часто нема навіть під’їзду, а ченці самі на гору воду носять. І люди їдуть до них поради спитати чи настанови та подивуватися їхньому подвижництву…

Також у цьому переліку храми, де зберігаються мощі місцевих святих чи унікальні ікони, які малював, вважають, своєю рукою євангеліст Лука. Або унікальні місця Богоявлення – як монастир Джублик, де двом дівчаткам на початку 2000-х явилася Матінка Божа, тепер тут діє монастир і проща. Є у краї (на Мукачівщині та Свалявщині) низка сіл, де люди випадково знаходили всередині в розрубаних деревах випалені невідомо як і ким хрести (їх називають нерукотворними і їх можна побачити у храмах, по яких розібрали ці дерева).

А що у піст паломництво до таких місць стає особливо популярним, то ми й спробували створити добірку унікальних паломницьких місць Закарпаття і детально розповісти про те, де і як на Закарпатті люди Бога шукають.

Федір Шандор

І В ПРАВОСЛАВНИХ, І В КАТОЛИКІВ – СВОЇ СВЯТИНІ

– Паломництво – це відвідання конкретних місць, які пов’язані з почуттями вірників. На Закарпатті, краї багатонаціональному, таких місць є багато – і перевага краю у тому, що тут є святині для представників різних конфесій, – говорить про особливість краю в сенсі паломницького туризму експерт із закарпатського туризму Федір Шандор. – Якщо йдеться про православних – то це місця подвижництва святих (як Свято-Миколаївський монастир в Ізі, заснований преподобним Олексієм Карпаторуським), монастирі, церкви з іконами, що мироточать – як Чумальово, наприклад, Мукачівський жіночий монастир, де зберігаються мощі древньоруського печерника святого Мойсея Угрина. Якщо мова йде про греко-католиків – це унікальний монастир Джублик на Іршавщині, де, за переказами, Богородиця з’явилася двом дівчаткам на початку 2000-х. Для греко-католиків Закарпаття цікаве також тим, що цей край дав вірникам блаженного мученика Теодора – святого, якого визнали таким за служіння на Закарпатті у ХХ столітті, мова про владику Теодора Ромжу. Для римо-католиків такою святинею є костьол у Виноградові з мощами Яна Капістрана – це католицький святий часів Середньовіччя, який є символом боротьби за чистоту католицької віри з турками-османами та сектантами.

Храм УГКЦ у Джублику

Також на Закарпатті традиційно влаштовують прощі – у православних монастирях Бороняви та Мукачева, є хресні дороги – найвідоміша проща із Львівщини до монастиря Джублик, також популярна серед місцевих греко-католиків – до василіанського монастиря св. Михаїла в угорському містечку Маріяповч (це, до речі, одне з найпопулярніших для прочан місць у Західній Європі, раніше було центром греко-католицької єпархії, до якої входило й Закарпаття).

Звісно, на Закарпатті нема таких релігійних центрів, як Почаїв на Тернопільщині. Але в доброму розумінні – нам того й не треба, бо фішка, так би мовити, Закарпаття в сенсі релігійного туризму – те, що тут Бог відчувається 365 днів у році, це край богобійних людей, і служіння Богові тут – спосіб життя. Це вражає туристів дуже сильно.

Експерт із туризму, директор порталу Турінфоцентр Закарпаття Олександр Коваль каже, що коли розглядати паломництво як вид туризму – то на Закарпатті ця ніша, загалом, не дуже заповнена.

– Якщо говорити про систему, то швидше від нас їдуть ніж до нас – тобто, закарпатці, народ богобійний, самі їздять як паломники більше, ніж приїжджає до нас вірників – причому, закарпатці їздять переважно за межі області, бо про свої святині мало знають. Можливо тому, що мало інформації, можливо, своє не так цікавить, як у сусідів, чи може нам самим духовності не вистачає. Бо ми часом готові не працювати у свято, але йти до храму від того швидше не будемо. Тому і про святі місця на своїй землі мало знаємо. Але те, що в сенсі туризму з паломництвом на Закарпатті треба працювати – безумовно. Це нішевий різновид туризму, не масовий. Але він є. У нас видано путівник-довідник “Монастирі Закарпаття”, його можна брати за основу та планувати власний тур – якщо бажаєте. Є кваліфіковані гіди при єпархіях, які можуть надати необхідний супровід. Тобто, при бажанні можна собі такий тур сформувати. З іншого боку, наші храми по-різному інтегровані в індустрію масового туризму. Відомо, наприклад, про проблему з відвідуванням церкви у селі Ужок – вона є об’єктом нематеріальної спадщини ЮНЕСКО, але організованим групам туристів туди потрапити складно, бо місцева релігійна громада не зацікавлена у роботі з туристами.

Ізянський Свято-Миколаївський монастир

ЗАКАРПАТСЬКЕ СЕЛО, ЯКЕ ДАЛО ПОНАД ПІВТОРИ СОТНІ СХИМНИКІВ

Ну, а поки пересічні туристи думають, варто чи ні шукати Бога саме на Закарпатті, паломники, тобто, церковні люди, їдуть сюди спеціально в конкретні монастирі, вклонитися конкретним святиням краю. Якщо мова йде про православних вірників, то їх на Закарпатті найчастіше супроводжує Вікторія Кліментьєва — одна з небагатьох сертифікованих паломницьких екскурсоводів краю.

– Закарпаття – це благодатний край для паломництва православних вірників, у нас велика кількість православних храмів, а крім того, діє понад 50 монастирів. На такій малій, порівняно, території, як Закарпаття – це досить багато. Тому Закарпаття таки справді популярне у паломників. Є наразі дві їх категорії – це просто туристи, які шукають зустрічі з духовним або прагнуть духовного спокою для своєї душі, та зовсім інша категорія людей – це церковні люди, які чітко знають, куди вони хочуть потрапити й навіщо. Найпопулярніші місця для православних паломників це Мукачівський Святомиколаївський, Святої Трійці Кириломефодіївський монастир в с.Драчино, Покровський монастир в с.Ракошино, обовязково відвідують паломники храм у Малій Угольці (на місці давнього монастиря, який згадується в древніх літописах, заснований біля гори Заневки учнями св. Кирила та Мефодія). Та й загалом, долина ріки Тереблі, що охоплює Хустський та Тячівський райони, має кілька православних монастирів — у селах Драгово, Чумальово, Углі, Малій Угольці, Колодному та Тереблі. Ці місця вважаються закарпатською цитаделлю православ’я, до якої зараховують і розташовані не так далеко інші чотири монастирі, що в селах Копашново, Іза-Карпутлаш на Хустщині, Грушово та Бедевля на Тячівщині. Ще одним особливим місцем, куди насамперед просять відвезти їх вірники – є Свято-Миколаївський монастир в урочищі Іза-Карпутлаш, заснований преподобним Олексієм Карпаторуським (тут зберігаються його мощі, а його подвижницька історія пов’язана із періодом гоніння за віру й так званих Мармарош-Сиготських процесів). Є у нас монастирі, які служать за Афонським уставом, наприклад, Хустський монастир св. Пантелеймона.

Свято-Троїцький Кирило-Мефодіївський жіночий монастир, Драчино

Майже кожен монастир має свою святиню. Якщо йдеться про мощі, то найбільш знаний із закарпатських православних святих – це преподобний Олексій Карпаторуський (мощі зберігаються в с. Іза Хустького району, в місцевому монастирі, де він за життя був настоятелем), його канонізували в 2001 році, називають апостолом Закарпаття: він навертав до православ’я, був гнаний за віру, відбував покарання в тюрмі. До нього вірні йдуть за зціленням духовним і тілесним, вважається (у монастирі ведуть лік таким дивам), що його мощі мають благодать допомагати іншим – у хворобах, важких життєвих ситуаціях. Інший святий, який просяяв також на Закарпатті в ХХ столітті – це Йов Угольський, старець, архімандрит, був ігуменом у кількох монастирях краю, його мощі зберігаються в храмі в Малій Угольці, до них вірні приходять із молитвами про зцілення. Саме Йову Угольському належить відома фраза про те, що колись чаші для причастя були дерев’яними, а люди золотими, а тепер – навпаки.

До слова, обидва закарпатські православні святі – із села Іза Закарпатської області, відтак це село називають «селом святих», за свідченнями, в першій половині ХХ ст. з Ізи вийшло понад 160 ченців.

НЕРУКОТВОРНІ ХРЕСТИ, ЯКІ Є ТІЛЬКИ НА ЗАКАРПАТТІ

Серед закарпатських ікон, які особливо шанують паломники, – Богородичний образ «Солодке лобзання», який є у монастирі в с.Чумальово. А ікона Божої Матері «Скоропослушниця», що у монастирі в Домбоках, вважається однією з мироточивих, особливо сильно миро стікає з ікони, коли в світі відбуваються скорботні події. У Бедевлі, в монастирі є Богородична ікона, начебто написана Євангелистом Лукою, вважається, що це точний список, а ще тут є незвична ікона Хрещення Господнього, яка проявилася на світській картині з пейзажем у мирян. Вони після цього передали її монастирю.

За словами Вікторії, паломники, що їдуть до православних святинь Закарпаття – це вірники обізнані, вони вже відвідували святі місця у країні, зокрема, українські Лаври. Але їх ці закарпатські маленькі монастирі вражають.

– Найперше тим, що вони розташовані в горах, не всі навіть мають воду, там мало ченців, але постійно ідуть богослужіння. Паломників вражає життя ченців, те, як люди тут Богу служать, з якою відданістю і самопожертвою. Для паломників у деяких монастирях передбачені готелі, де можна з благословення настоятеля пожити тиждень. Це дає унікальну можливість, особливо під час посту, коли люди приїжджають і тиждень відвідують богослужіння разом із монахами в храмі. Такі послуги доступні, наприклад, в Грушові та Ракошині, Мукачівському, Свалявському, Чумальовському, Липчанському монастирях, в Малій Угольці.

Фіксованої плати за проживання тут нема, практикують пожертви. Більшість паломників на Закарпаття – із Запорізької, Миколаївської, Вінницької, Київської областей, Одещини, досі є навіть кримчани. А загалом такі паломницькі тури організовують на тиждень або два. Але буває, що люди хочуть приїхати навіть на один день. І за такий короткий час все одно є змога доторкнутися Божої благодаті, якою наповнені наші храми та скити.

Іще варто сказати про унікальні як їх називають — нерукотворні — хрести, які знаходили і досі знаходять на Закарпатті. Складно пояснити, як вони виникають, наразі у теологів нема єдиної версії. Але факт, що ці хрести проявляються тільки тут — на інших теренах країни є відбитки на дереві образів святих, Богоматері, а хрести — тільки у нас. Власне, остання така знахідка була у 2009 році на Свалявщині. Тоді у лісі рубали дерева, і один бук ніяк не могли звалити. Потім дерево таки спиляли, але як тільки колоди з нього закинули в кузов машини, вона перевернулася. Зрештою, ці дерева попиляли і один чоловік почав топити ними грубку, і в нього на хаті зірвався димар. Понівечену грубку розібрали, а в ній знайшли незгорілу колоду, коли її розколи, всередині знайшли нерукотворний хрест. Одна частина цієї колоди зараз зберігається у православному соборі на площі Федорова в Мукачеві, іншу возили по країні, і на Закарпаття вона так і не повернулася. Є такі нерукотворні хрести ще в деяких храмах краю, зокрема, на Хустщині.

У ЧАСИ ГОНІННЯ СОВІТІВ ВІРНИКИ ЗБЕРЕГЛИ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКІ СВЯТИНІ

Про греко-католицькі святині Закарпаття нам розповів владика Ніл, єпископ-помічник Мукачівської греко-католицької єпархії.

– Якщо згадувати про монастирі, то для наших вірників дві твердині є знаковими. Найперше – храмовий комплекс в урочищі Джублик в Іршавському районі. У 2002 році двом дівчаткам на цьому місці з’явилася Богородиця, згодом вони також бачили Ісуса та святого Йосипа. Відтак на цьому місці звели храм, воно стало паломницьким центром. З 2004-го року від Львова до Джублика проклали Хресну Дорогу Єдності. Зараз це місце паломництва має навіть свій сайт, тут в окремому розділі пишуть свідчення Божої присутності в цьому місці, яку сподобилися спостерігати вірники.

Влітку, у серпні перед святом Успіння Богородиці, до Джублика є проща – на неї сходяться до 20 тисяч вірян за словами владики Ніла. Інший великий відпуст проводять на Трійцю у Свято-Миколаївському монастирі отців василіян, це одна з найбільших прощ на Закарпатті, яка збирає до 30 тисяч вірян.

Мукачівський Святомиколаївський жіночий монастир

Також дуже багато людей прагнуть потрапити на свято блаженного священномученика Теодора, на його честь служать службу в Ужгороді в кафедральному соборі – то остання неділя жовтня на свято Христа-Царя. Улітку 28 червня на свято перенесення мощей блаженного Теодора-мученика в Духовній академії в Ужгороді, яка названа на його честь, відбувається вшанування. Тобто, маємо два великі свята на його честь, – каже владика Ніл.

Згадуючи про ікони, владика Ніл зачіпає історію однієї з найбільш цінованих, але, на жаль, утрачених святинь для греко-католицької церкви – мова про Мукачівський жіночий монастир, де до середини ХХ століття отців василіяни зберігали чудотворну ікону Богоридиці, одну зі стародавніх грецьких ікон. Коли твердиню від них було забрано, отці сховали ікону, і зараз у монастирі тільки копія цього образу, а сама чудотворна ікона зберігається також у Мукачеві – у новому монастирі, який заснували отці василіяни в цьому місті нещодавно. Цю ікону місцевим вірникам подарував Папа Пій ХІ для Мукачівської єпархії – цим позначалося, що Мукачево стає центром єпархії, бо колись нашим центральним містом було Маріяповч, яке з часу утворення нового кордону в середині ХХ століття стало закордонним і недоступним для вірників.

Боронявський монастир

Ще одна дуже велика святиня зберігається на Хустщині – це ікона Пресвятої Богородиці в Боронявському монастирі. Згідно з монастирською хронікою вперше про чудотворну ікону Боронявської Божої Матері йде мова у записах від 1785 року. Натхненний народним переказом про об’явлення Матері Божої неподалік боронявської василіянської чернечої обителі о. Йоаникій Базилович, пізніше протоігумен і перший історик Срібної Землі, намалював ікону Пресвятої Богородиці Одигітрії. Він передав на полотні Матір Божу так, як її споглядали очевидці, що переповіли бачене під присягою ієромонахові. На празник Благовіщення 1785 року о. Й. Базилович передав цю ікону Пресвятої Богородиці в обитель, де її посвятили і встановили на іконостасі у монастирській церкві. За чудотворні зцілення цю ікону було визнано “благодатною”, згідно з декретом Папи Лева ХІІІ на початку ХІХ ст. її було короновано, а монастиреві надано дозвіл на проведення відпустових свят тричі на рік: на Благовіщення, св. пророка Іллі і Воздвиження Чесного Хреста. З того часу на багатолюдні відпусти з усіх сторін краю і далеко з-за його меж у Бороняву йшли українці, мадяри, чехи, словаки, румуни, щоб вимолювати перед небесною ненькою полегшення у життєвих негараздах, зцілення з тілесних і душевних недуг.

Ікона Пресвятої Богородиці

У роки панування радянської влади в Україні, коли всі василіянські чернечі осередки, в тому числі і Боронявський монастир, як і греко-католицька церква краю були ліквідовані, Боронявську чудотворну ікону Божої Матері зберігали побожні жителі Закарпаття.

8 квітня 1991 року чудотворну ікону було урочисто перенесено з міста Хуста до монастирської церкви Боронявської василіянської обителі. З того часу відновилися багатотисячні паломництва до Боронявської Пресвятої Богородиці.

Маємо й порівняно нову святиню – у Горянській ротонді, яка відноситься до часів, коли було збудовано Софію Київську, а в ній маємо копію ікони, біля якої постійно молиться папа Франциск – «Спасіння римського люду». Її нам передав папа Бенедикт ХVІ, особисто благословив, і маємо щомісячне паломництво до неї.

ХТО – ЗА ЗЦІЛЕННЯМ, ХТО – ЗА МАТЕРИНСТВОМ

Ну, а насамкінець розповімо кілька історій, пов’язаних із паломництвом на Закарпатті. Як правило, саме такі історії, що передаються в середовищі вірників, стають спонукою до паломництва. А що вже шукає кожен із нас у таких місцях (чи то зцілення, чи благодаті, чи миру для душі) – то справа індивідуальна. Як і свої у кожного відчуття Бога, його присутності в таких місцях. Власне, нині в мережі можна знайти сотні таких оповідок – у відкритих церковних групах, на форумах чи просто на сайтах монастирів, де є святині. Відтак їх не переповідатиму, а розповім ті, які чула сама з вуст добрих знайомих.

Власне, кілька таких історій із власного досвіду роботи з паломниками розповіла пані Вікторія Климентьєва

– Коли людина стикається із незвичними речами – це обов’язково залишає слід у її душі, – каже Вікторія. – Це те, що називається «душі торкнулась Божа благодать». У мене якось були туристи в Мукачівському жіночому монастирі, я розповідала їм про архімандрита Василя Проніна (відомого старця, до якого в ХХ столітті їхали з усіх усюд), і до мене підійшла жіночка років 60-ти, москвичка, вона була дуже вражена, бо пригадала, що колись вже тут бувала і розмовляла з цим старцем. Вона бувала на Закарпатті студенткою, на якійсь екскурсії їх привели в монастир, і там відбулася її зустріч зі старцем. Він тоді розповів їй, як пройде її життя. І вона щойно тепер оце побачила його на меморіальній дошці в монастирі і пригадала все це – і старця, і те, що він їй сказав, і що це було тут, у Мукачеві, і що його слова справдились. Вона розплакалася – настільки була вражена. Ця жінка була нецерковною людиною, для неї це було чимось непояснюваним.

Ще пригадую одну з перших паломницьких поїздок — у мікроавтобусі з нами їхала жінка, яка майже ні з ким не розмовляла, їхала вперше з цією компанією. У неї була важка хвороба, здається, цукровий діабет, і вона зцілилася біля мощей Йова Угольського. Про це вона розповіла пізніше, коли приїздила, а їздить тепер щороку з подячними молитвами.

З цим святим пов’язана ще одна історія — моєї колеги. Ця жінка давно їздить у паломницькі тури, возить людей — і по країні, й за кордон. І вона завжди розказувала, що у важкі періоди життя їй снився старець, а після цих снів усе налагоджувалося. Вона церковна людина, знає святих і мучеників, та ніяк не могла зрозуміти, хто цей старець, — він ні на кого не був їй схожий. А потім побачила фото Йова Угольського і зрозуміла, що то він їй снився усе життя.

Ще одна знаменита історія – про зцілення біля ікони, яку знають усі на Закарпатті. Сталося це в Мукачівському святомиколаївському монастирі — черниці помітили, що до ікони “Всецариця” щовечора на служби ходить жінка і ридма ридає. Через кілька тижнів вони підійшли до неї спитати, що ж у неї трапилося, жінка сказала, що їй поставили страшний діагноз, від якого людина згорає за два місяці. Та жінка ще певний час ходила на вечірні, а потім зникла. А через довгий час прийшла знову, вже усміхнена. Вона розповіла про своє дивне зцілення — і що цікаво, лікар, який її вів, після того випадку став священиком. Він дотепер п’ять днів на тиждень працює хірургом в онкології, а два дні служить Богу в храмі при лікарні.

А насамкінець поділюся з вами двома історіями про дароване Богом материнство — адже відомо, що нині до святих місць часто їдуть жінки, які прагнуть відчути щастя материнства, але не мають такої можливості – у силу різних причин.

Якось знайома гід розповіла про одну зі своїх постійних туристок. Свого часу ця жінка приїжджала на Закарпаття до настоятеля Ракошинського монастиря о.Митрофана, і ось через шість років попросила знову відвезти її у цей монастир до отця. Уперше та жінка приїздила до нього з дочкою – за благословенням їй на материнство, бо донька довгий час жила у шлюбі, та вони з чоловіком не могли мати дітей. Хтось їм порадив звернутися до отця Митрофана, і так вони приїхали в Ракошинський монастир, ходили на служби, молилися. І за якийсь час після цього таки сподобилися стати батьками. І от щаслива бабуся, перебуваючи знову на Закарпатті, захотіла приїхати до настоятеля й подякувати. Приїхала, стала в чергу, а він її упізнав, підійшов, питає, мовляв, як донька. То щаслива бабуся підійшла до нього, низько вклонилася і подякувала отцю, що з його благословення донька з чоловіком за шість років народили… дев’ятьох дітей. «У нас дві трійні було, а потім ще троє! – щиро розповіла жінка. – Бог дає, а ми приймаємо!» Священик зовсім не здивувався на її слова, мовляв, у Бога все можливо.

Але знаю й іншу історію. Її розказала мені добра знайома нашої сім’ї. Вона про те, як ця жінка з колегою ще за радянських часів відвідувала Йова Угольського. «Про старця ішла слава, як про прозорливого, і ми пішли до нього кожна зі своїми питаннями. Колега не могла мати дітей, і вона питала старця, чи буде їй колись це щастя – материнство. Старець тоді так сумно на неї глянув і відповів на запитання коротко: «Родиш, родиш дитину!» Вона справді потім мала дитину – але якою ціною! Недарма він так сумно то сказав, бо та жінка незабаром стала свідком трагічної загибелі батьків, і на фоні того стресу вона змогла зачати дитину – хоча лікарі говорили тій жінці, що цього з нею не може статися. У неї все життя потім було важким, трагедія, яка принесла найочікуванішу радість, таки сильно її душу зранила. А син її, до слова, став священиком.

Такі історії трапляються й у наш час. Вірити в них чи ні – справа кожного. Бо, власне, за вірою нашою й дано буде нам.

Тетяна Когутич, Ужгород