П’яні танки, жуки-рогачі та фараони. Ужгород 70-х, дитячі спогади

Це була наша територія, вільна від дорослих...

Із спогадів Олександра Герешко

 

Мені випало з перших днів життя понад двадцять років прожити на одній із найстаріших вулиць Ужгорода. Коли вона з’явилася, вулиць було всього кілька. Ця ж йшла від Замкової гори до поселення на околиці, де мешкали шатрові цигани. І перша назва цієї вулиці – Циганська. Згодом її перейменували у вулицю Фараонів. Цигани вважалися вихідцями з Єгипту, підданими фараонів. Наступна назва – Світанкова (угорською Hajnal). Вулицю перетинав поточок Кадубець, що, бувало, піднімався до 3-х метрів і заливав навіть площу Корятовича. Носила ця вулиця і назву Бачинського, потім Невського. І знову повернула ім’я Бачинського.
Три паралельні вулиці мого дитинства – Богдана Хмельницького (Болотна, Мочар’янська, тепер Берчені), Олександра Невського і Чапаєва (тепер Сільвая) були настільки різними, що наче відносилися кожна до іншого міста. Хмельницького ми звали просто Богдашка. Це була вулиця з великим для того часу, як зараз кажуть, трафіком. І тому не затишна, як би прохідна. На її асфальті не гралися діти. Ходили на Невського, де посеред вулиці можна було спокійно грати «пекаря», кататися на лижах, санчатах, велосипедах, грати бадмінтон.
А ще на початку Невського була дитяча лікарня. Там росли гігантські, товстелезні черешні. Ми не боялися злого сторожа і робили сезонні набіги. До лікарні примикав величезний фруктовий сад. Так його і звали – фруктовка. Зараз там збудований дитячий садок. А тоді гралися всі вуличні діти. Сад межував із районним відділом міліції, який мав дерев’яний сарай – штрафмайданчик. В ньому зберігали всі відібрані у чесних невинних громадян мотоцикли, мопеди, велосипеди. Як було не зайти?
Величезні груші, яблуні, сливи у саду сприймалися, як даність, без емоцій. Їж – не хочу. А ще вони постачали нам фантастичних жуків-рогачів, хрущів та «солдатиків». Там ми пропадали весь час. Це була наша територія, вільна від дорослих.

Вулиця Бачинського в наші дні.

На Чапаєва було мало дітей. Це вже район Малої Праги. Старі будинки, старі мешканці. Багатоповерхівок ще не було. На початку цієї вулиці, там, де зараз 20-та школа, довгі роки була земля Станції юних натуралістів. Вона виходила у мій сад. Між нами був рівчак, який після зими наповнювався водою. Меліорація в ті часи робилася за наукою.

Школа, збудована на місці Станції юних натуралістів.

На Чапаєва, точніше поруч, була ще Станція юних техніків. У старому двоповерховому будинку. Перший поверх і гараж у мініатюрному дворі займали мотокросмени на чезетах та ковровцях, картингісти. Другий поверх віддали радіогуртку, де ми паяли свої детекторні приймачі.

Вулиця Чапаєва-Сільвая сьогодні.

У мотокросменів та картингістів тренером був мій сусід, він жив на Невського. Оскар Торма. Він і зараз там живе. Пам’ятаю, як у його відсутність ми викотили недороблений карт і розігналися у дворику. Що немає гальм відчули вже на стінці гаражу. Встигли виправити «травми» до повернення Осія, назавтра вже були змагання. А траса мотокросу проходила на горянській горі над кар’єром. На мотоциклах, у яких глушники мали чисто декоративну роль і грохіт стояв ще той, ланцюжком їздили ми з Чапаєва на трасу. Навіть у спекотну погоду там обов’язково було кілька великих калюж – «тучек», як ми їх звали. Тому поверталися всі обляпані болотом, але щасливі.
Всі діти з цих трьох вулиць час від часу на велосипедах гастролювали у шахтинський ліс «на стрельбіщє», що з’явилося ще у 1860-му році. Це велика поляна в лісі, де військові звели насипи, згодом із бетонними стінами. Там стріляли і кидали гранати. Гільз можна було набрати скільки хочеш.
А ще щось цікаве можна було виміняти у вартових, що охороняли периметр військових частин, розташованих на перпендикулярній нашим вулицям вулиці Горького. Чомусь зазвичай це були вихідці з Кавказу або Середньої Азії. Ти їм цигарку – вони тобі гільзу. Або ляща.

Так казарми виглядають зараз.

Казарми на Горького мали довгу історію. Вони були там з початку ХХ століття. Свого часу виглядали перфектно. Зараз не дуже.

Медсанбат мало нагадує свої кращі часи.

З казармами пов’язана ще одна історія, що відбулася майже в мене на очах. Одного вечора повертався додому і на Горького, де поворот на пожежну команду, побачив справжній танк. Він димився. Навколо бігали солдати-узбеки з автоматами. До автоматів були пристебнуті штик-ножі і вони періодично тикали тими ножами в напрямку зівак, що почали збиратися поруч. На ті часи видовище фантастичне. Із пригодницького фільму. Крутим злочином вважалася перекинута в річку урна на набережній. А тут таке.

Поворот, де зупинився танк-втікач. А раніше саме в цей будинок заїхав інший танк. Дулом виламав стіну і перекинув шафу з посудом, на здивування господарки-бабусі.

Пізніше стали відомими деталі. Виявилося, що з військової частини на Горького через ворота, що були неподалік каналу, виїхав на вулицю танк. Його угнав п’яний стрілок-радист. Танк був секретний, з турбіною. Заводився хитро і солдат не вимкнув якийсь там стартовий пристрій. Попрямував до радянсько-чехословацького кордону. Міські рейсові автобуси, що тоді курсували щохвилинно, лише чудом не потрапили під гусениці, як і легковики. Дорогою танк зачепив кілька товстих каштанів. На повороті біля аптеки двигун через перегрів загорівся. Спрацювала протипожежна система і заглушила його. Танк пробіг ще кілька метрів і зупинився.
Це ще не кінець історії. За танком була погоня. Його відразу оточили. Якщо угонщик був слабим механіком, то стрільцем був хорошим. І кинувся заряджати крупнокаліберний кулемет на башті. На щастя постріляти йому не вдалося. По-сусідськи приїхала пожежна команда і від душі залила в танк свою піну.
Що ще відомо? Звали солдатика Володимир Висоцький. Повний тезка. Для чого їхав за кордон можемо лише здогадуватися. Словацьких номерів не мав, і до «пересічки» була ще ціла вічність.

Цей будинок звели навпроти казарм. Раніше тут було військове містечко.

Як не дивно, казарми ці пов’язані ще й з кіно. Саме в них знімали художній фільм «Весняний призов» із Костолевським. А вулиця Горького, яка тягнулася від каналу до 4-ї школи, мала недобру «військову славу» радянських років. На ній і досі є два будинки, куди таки заїжджали «в гості» танки. На тому ж повороті і ще біля 4-ї школи. У 1968-му, дорогою до Праги.
Зараз вулицю, що стала Другетів-Підградською, не впізнати. Пишні каштани зникли. Ті, що залишилися, дивують око сучасним перформансом. Роль танків взяли на себе вагони-джипи. Фруктові сади забудували. Жуки-рогачі повтікали. Як грати «пекаря», діти забули. Зате є Wi-Fi. Життя продовжується. І підкидає свої дивні історії для наступних поколінь.

Олександр Герешко

Другий будинок на вулиці, який зустрічався із танком. Зараз тут кав’ярня Mokasol.

За матеріалами: http://tysa-first.com