Карпатські молоді відлюдниці вже два роки не виходять із хати

Підгірки — не просто окремий мікрорайон Калуша.

Колись це було окреме село, мешканці якого знаються, ходять до однієї церкви, школи, клубу… Сусіди знають проблеми одні одних. Знають і про нелегку долю Лідії, яка прожила непрості роки з чоловіком-п’яницею, терпіла побої та знущання.

Два роки тому чоловік помер. Жінка залишилася з двома дорослими доньками, отримувала вже пенсію і, здавалося б, мало стати спокійніше. Проте, поступово її дівчата перетворилися у відлюдниць. Вони не виходять із дому, не намагаються працювати ні на роботі, ні біля хати. З розваг — телевізор. З їжі — крупи, картопля, хліб та те, на що вистачає маминої невеликої пенсії. Побачити дівчат надворі, розповідають сусіди, — велика рідкість.

Проте, побачивши, можна вжахнутися: нерозчесане волосся, яке збилося у клубок; почорнілі нігті, зблідле до жовтизни обличчя, старе брудне лахміття замість одягу… Довершує картину неприємний разючий запах, від якого голова йде обертом. Сусіди розповідають: дівчата, 27-річна Галя і 30-річна Віра, не миються, не розчісуються, а природні потреби справляють просто у хаті. Старша не виходить із будинку взагалі. Меншу лише зрідка можна помітити на подвір’ї.

Сусіди розповідають: “Віра вчилася разом із моєю донькою у школі. Вони були нормальні дівчата. Я не знаю, що мало статися, щоб вони так себе запустили. Вони не лише у школі вчилися. Обидві закінчили училище. Віра років десять тому працювала навіть у якомусь кафе чи колибі у селі Вістова. Замкнулися вони після того, як помер їхній батько”.

Жінки зізнаються, що, поки дівчата просто не виходили з дому, на них мало хто звертав увагу. Але останнім часом почастішали випадки, що сестри не пускають до хати рідну матір і навіть б’ють її. Жінка змушена ночувати на подвір’ї, у сараї чи десь у родичів.

Дерев’яний будинок, у якому мешкає ця родина, — старий і занедбаний. Дах, найімовірніше, протікає та пропускає холод. Похмурі вікна «прикрашає» старий обдертий тюль та… ковдра. Замість замків на дверях — старі клямки. На подвір’ї — купи брухту, дров та непотребу. Все заросле травою і бур’янами. У квітнику — одинокі здичавілі квіти. У саду — старі згорблені дерева. Поруч — засаджений картоплею город.

Мама дівчат у всьому звинувачує покійного чоловіка: “Він пив, бив їх і мене… З того і почалося все”. Лідія, проте, стверджує, що менша донька виходить у люди. Навіть до магазину ходить за потреби.

Старша, каже, вдома дивиться телевізор і спить: “Я хіба їх закриваю? Навпаки — жену їх з хати! Вони не хочуть ніде іти. Телевізор дивляться. Я пенсію ділю на трьох. Вони мають свої гроші. А як треба щось купити, то мене посилають, або менша йде. Яка нам допомога потрібна? Вони не пустять нікого до хати, двері защіпають. Не пускають навіть моїх сестер. Не пустять вони ніякого лікаря!”

Сусіди, проте, у дивацтві дівчат звинувачують не лише її покійного чоловіка, а і саму матір. Вона начебто ходить до однієї з релігійних організацій, що діють у місті. До якої саме — сусіди не знають, а Лідія — не каже. Принаджувала туди і дівчат.

Ще одна мешканка вулиці розповідає: “Кілька років тому до Віри залицявся хлопець, але мама була проти і не дозволяла їм бачитися, хотіла, щоб донька знайшла чоловіка у секті, до якої вона ходить. Хлопець ходити перестав, а Віра, можливо, і на фоні цих переживань, замкнулася”. «Вікнам» вдалося зустрітися і з самими дівчатами-відлюдницями. Точніше — однією з них — Вірою. Надвір вона не вийшла. Розмовляли через поріг. Дівчина запевнила, що у них — все гаразд. Свій день описала коротко: зранку встаємо, їмо та й спимо вдень трохи, а трохи дивимося телевізор. Далі — додала: “Чим нам допомогти можна? Та ви подивіться на нашу хату: ні вікон, ні дверей добрих. Все старе, все руйнується. Грошей не вистачає маминих. Ціни на все дорогі. Хата навіть не переписана. Вона за документами ще на вулиці Леніна знаходиться, хоча цю вулицю давно перейменували”. Поговорити вона вийшла босоніж, вбрана у кілька пар обдертих штанів, якусь стару куфайку. Чи то на спині, чи то на шиї було видно ще червону хустку та клоччя — замість волосся. Дівчина ззовні схожа на мерця, проте, говорить — свідомо та логічно. Якби не зовнішній вигляд, то з розмови могло б скластися цілком позитивне враження.

Вона згадувала і батька, який їх бив, і колишніх подруг та деяких сусідів, які начебто розпускали про них плітки. Скаржилася на умови проживання, але при цьому не обіцяла пустити сусідів допомогти навести лад. Загалом склалося враження, що дівчина ображена на цілий світ або ж на добру його половину.

 

Сусіди намагалися переконати Лідію звернутися за допомогою. Пропонували і свою. Мовляв, допоможуть навести лад у хаті і на подвір’ї, навіть речі першої необхідності допоможуть купити. Проте, жінка на всі пропозиції або відмовчується, або каже, що це непотрібне. Зрештою, люди звернулися за допомогою до міського голови Ігоря Матвійчука та депутата міської ради від свого округу Богдана Стефанишина. Пояснюють: якщо не взятися за ситуацію, то стан дівчат може поглиблюватися і загострюватися, що вже становитиме загрозу не лише матері чи їм самим, а й оточуючим.

У міській раді звернення від мешканців Підгірок зареєстрували. Наразі ситуацію вивчають. У компетенції влади — відповідне повідомлення у поліцію, медичну установу, соціальні служби тощо. Проте, змусити Лідію чи її доньок пройти обстеження чи змінити асоціальний спосіб життя ніхто насильно не зможе. Не зможе самотужки допомогти і депутат міської ради. Богдан Стефанишин, проте, спробував пошукати підтримки у рідних цих жінок, пишуть «Вікна».

У коментарі він зазначив, що з проблемою родини добре знайомий, бо і сам мешкає з ними на одній вулиці. Займаючись підприємницькою діяльністю, він пропонував роботу одній із дівчат, але вона відмовилася: “Я, насамперед, спробував поговорити з рідними Лідії. Родина у неї — велика. Матеріальний статок у всіх, звісно, різний. Але вони готові допомогти. Інше питання, що вони цю допомогу приймати не хочуть. Я особисто пропонував колись роботу одній із цих дівчат, але і це їм виявилося непотрібним. Житлові умови у них — погані, але пропозиції йти жити до когось з родичів вони не сприймають”. За словами депутата, Лідія дуже прив’язана до церкви, до якої ходить. Років 15 тому ця релігійна організація збирала для неї кошти на операцію.

Сама жінка тоді досить байдуже ставилася до власного здоров’я і, здавалося, навіть не дуже задумувалася над тим, що без операції може померти: “У неї і до себе таке ставлення байдуже, і до дітей. Добровільно ніхто з них нічого змінювати не буде. Дехто з родичів теж каже, що вони нікого не чіпають, то і їх нема чого чіпати. Думаю, що наразі ними мають зайнятися соціальні служби, а далі будемо дивитися”.

Із соціальних служб, які могли б узятися допомагати цій родині, — територіальний центр соціального обслуговування та центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. Проте, якщо терцентр, в основному, працює з одинокими та перестарілими, то центр соціальних служб, навпаки, — з молоддю, яка опинилася у складних життєвих ситуаціях.

Фактично, за законодавством, величезний прошарок суспільства, у тому числі — з проблемами психіки, залишається без соціальної підтримки. Хоча центр соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді від таких людей не відгороджується. Директор установи Галина Дидич каже: “Це проблема не лише конкретної родини, у нас, на жаль, хворіє суспільство. У місті фактично ніхто не працює з психічно хворими людьми. Соціальні служби не мають повноважень, щоб скерувати їх на лікування чи чимось допомогти. Психіатр сам до людини не піде, а хвора людина, у свою чергу, не піде до психіатра. Примусове лікування — тільки за рішенням суду. Як допомогти людині, яка не хоче приймати цю допомогу?” За словами Галини Дидич, сімей із різними психічними та психологічними проблемами у місті багато. Їх просто ніхто не помічає. Найстрашніше, коли таких проблем не помічають рідні: “Ми стикаємося або з невпорядкованим законодавством, або з людською байдужістю. А ці люди живуть у соціумі і оточення мусить їм допомагати. Ми, коли беремося допомагати тій чи іншій людині, шукаємо підтримки у родичів. Але рідні відгороджуються, сусіди — проявляють байдужість, а ми тоді власними силами зробити можемо дуже мало. Наш метод — тільки переконання і слово”. За її словами, є історії, коли небайдужість людей буквально рятувала тих, у кого шансу на порятунок вже майже не було: “Вдалося допомогти чоловікові, брат якого перебував у місцях позбавлення волі, а він пиячив. Допився до того, що зліг і був би, мабуть, так і помер.

Далеким родичам у такому стані він був непотрібним. І не мотивувала навіть можливість отримати у спадок частку його квартири. Сусіди звернулися до нас, ми — до бельгійських меценатів. І чоловікові вдалося допомогти. Він має групу інвалідності, проходить лікування у спеціалізованому закладі… Такий же випадок був з іншим чоловіком. Йому з церкви носили їсти. Він пити мав з ким, а коли допився, то друзі всі зникли. А потім, коли побачив брат, що допомагають сусіди і волонтери, почав і він допомагати”.

Таких історій, каже директор центру, багато. Тому єдиним способом допомогти зараз родині з Підгірок — згуртуватися і кожному зробити максимально можливе, щоб дівчата отримали необхідне лікування, можливо — групу інвалідності, а відтак — засоби для життя, або ж пройшли курс соціалізації та вийшли зі свого замкненого світу.

Тетяна КІНДЮХ