Як свиня за закарпатцем доглядала

Було в нашому селі порося, яке волочилося, як собака.

А жило воно з Ферком, вічно п’яним і завжди голодним. Ферко був добрим чоловіком. Відкрив одного разу дверці на стайні, та більше їх і не закривав. І порося з голоду пішло селом шукати собі на прожиток. Заглянуло в один двір. Господиня бачить, що воно худе, як граблі, і дасть йому поїсти. Тоді порося піде до другого двору.

Цілий день гасає селом. Але надвечір, як рідна собака, повертається до Ферка. Він сяде на порозі, гладить худобину, а воно слухає його п’яні розповіді та жалі всілякі і ледь не плаче разом з господарем.

А одного разу застудився Ферко. Приїхала швидка, бачать, що чоловікові дуже погано. Забрали його в машину.
І от коли він все ж повернуся, поросячій радості не було меж. Ледь тин не поламало, так раділо. Минув отак рік. Треба б свинку зарізати. Вже кілограмів сотня набереться. Але Ферко не наважується. Отак і живуть. Свині уже чотири роки. І вона ледь не п’ятам за Ферком ходить.
А якось побився він із сільськими хлопцями. Міліція прилетіла. Хотіли його забрати. Почали кричати на Ферка. І тут із кущів як вилетить щось величезне. А то було в сутінках. Міліціанти не зрозуміли, що то може бути за чудовисько. А тим часом свинка налетіла на одного, і він зарив носом у пилюку. Інші поспішили покинути містичний двір сільського п’янички.

Всі вже звикли до цього Феркового друга. Тільки от журяться, коли, Боже збав, свиня здохне, хто за Ферком догляне?

Василь ПОПОВИЧ, газета «Екстра Закарпаття»