У Італії є своя закарпатська мафія. Розповідь про життя у Мілані

Мілан – бізнес-центр Італії, саме туди закарпатці їдуть, сподіваючись отримати гідний фінансовий «бонус». Але насправді знайти хорошу роботу нелегко навіть там.

«Манна небесна нікому в рот не паде»

Кароліна Майор із Хуста поїхала до батьківщини піци 11 років тому. Вдома працювала вчителькою, виховувала одна двох синів.

-Грошей ледве вистачало на те, аби купити найнеобхідніше, – каже жінка. – Залишившись одна після  трагічної загибелі у ДТП чоловіка, я розуміла, що давати путівку в життя дітям доведеться самотужки. Освіта ж у нас недешева. Старший Андрій тоді пішов до 10 класу, а молодший Денис – до восьмого. Хлопці мріяли про престижні дипломи, а я тривожилася, що не можу їх нормально матеріально забезпечити. Тому вирішила спробувати  долю і почати життя, як кажуть, із чистого аркуша.

У чужій країні хустянка розпочала свою трудову діяльність майже як і більшість українок  – із роботи по догляду за хворою бабусею.

-Пані Вероніка була дуже доброю жінкою. Її донька працювала директоркою у одній зі шкіл Мілану. Тож після смерті старенької, яка стала мені другою мамою і яка навчила мене італійської, я пішла прибирати класи освітньої установи. Зарплата була лише трохи більшою, але я сумувала за дітьми. Перше, що вразило мене – це наповнюваність класів. У молодшій ланці навчається по 10-16 учнів. Педагог має можливість не обділити увагою жодного вихованця. По-друге, із відвідуваністю там дуже суворо. За кожен пропуск занять батьки повинні відповідати або писати письмове пояснення, або приносити довідку від лікаря. Здобути вищу освіту італійці не особливо прагнуть, живуть, як правило, задля власного задоволення і добре заробляють. Щоправда, манна небесна нікому в рот не паде, – ділиться думками 46-річна жінка.

Утім найбільше здивувало закарпатку в Мілані інше – щасливі обличчя незнайомих людей на вулицях.

-Італійці вміють радіти життю, це закладено у них у генах, ментально. У нас перехожі насуплені і кожен думає про своє, а там – очі людей випромінюють позитив. Звісно, однією з причин з є впевненість у завтрашньому дні, проте навіть безробітні європейці привітні і безтурботні.

Італійська кухня – своєрідний культ

Зі слів Кароліни Майор італійці просто залежні від їжі.

-Свої національні страви вони вважають найсмачнішими у світі. Там є цілі кулінарні традиції і трапези займають одне з чільних місць у побуті. Правда, такі столи, як у нас не накривають, фуршети більш схожі до шведського взірця. Однак вино є обов’язковим атрибутом будь-якої події, – каже жінка. – Певний час я працювала офіціанткою. Спочатку до мене, як до іноземки, було доволі зневажливе ставлення, але потім усе «загладилось». Тож у кафе я добре ознайомилася з усіма італійськими наїдками, навіть навчилася їх готувати.

До речі, як переконує хустянка, в Італії досить велика українська діаспора, часом заробітчани та ті, хто назавжди залишився жити на півострові-чобітку зустрічаються, аби обговорити проблеми вдома… та на новій батьківщині.

-У рідному місті ніхто не хоче розповідати про митарства, які проходить за кордоном. А там деколи знайти «місце під сонцем» справді нелегко. Існують неформальні біржі праці, через які наші шукачі щастя працевлаштовуються. Інколи чекають на посаду чорнороба місяцями. Деколи харчуються у «Карітасі», бо за «душею» немає ні копійки. У мене в житті теж був такий період і там я зустріла багатьох закарпатців. Крім того, у Мілані сила-силенна румунів, – зізнається пані Кароліна. – А ще – там настільки процвітає українська мафія, що може легко «втерти носа» італійській, є маса-горе-посередників, які легко «ловлять на гачок» наших краян. Українці довірять на чужині співвітчизникам більше, ніж вдома, тож із легкістю віддають їм гроші на сумнівні оборудки, після чого лишаються ні з чим.

До речі, Італія, виявляється, чимось схожа з Україною… і не тільки корупцією,  мафією  та здирництвом.

-У них є цілі українські мікрорайони, супермаркети, навіть церкви. Проте знати італійську потрібно обов’язково, – стверджує жінка. – Звісно, туга за рідним краєм відчувається, але жити можна. Через кілька років людина настільки звикає, що вдома починає шукати щось італійське, проводити паралелі, виявляти аналогії. Утім, щоб  мешкати в Мілані безтурботно, треба мати документи, інакше – прав у людини менше, ніж у бездомної тварини. Оформити їх непросто, але можна… та й треба.

Додому Кароліна Майор приїжджає всього на кілька тижнів у році, на більше не може через зайнятість, оскільки зараз працює менеджером у туристичній сфері. Її сини наразі проживають за межами області – у Чернівцях та в Калуші, тож у Хусті вона гостює переважно у подруг.

-Коли буваю в Україні, хоча б на два-три дні щоразу заїжджаю до рідного міста. Тут залишилися мої найкращі згадки. Саме Хуст я бачу найчастіше у снах і саме сюди кличе серце з чужини, – із сумом підкреслює пані Кароліна.

Наостанок нашої зустрічі жінка показує світлини життєрадісних італійців і радить краянам більше посміхатися, бо на її думку таким чином усі ми притягуємо у своє життя позитив, успіх, стабільність і процвітання.

Марина АЛДОН, zakarpatpost.net