Собача любов. Як на Закарпатті самець стрибнув за самицею у семиметрову прірву

Дехто каже, що кохання немає. Не правда! Воно існує! І не лише між людьми, але й між тваринами.

Недарма собаки вважаються еталоном вірності. Своїми вчинками вони красномовно засвідчують істинність цього твердження.

Причому не тільки у відношенні до людей, але й одне до одного.

Чотирилапий батько-герой

Зазвичай після шлюбного періоду самці не зустрічаються із самками. Кожен із них живе своїм життям. Такою є природа і така поведінка притаманна більшості тварин.

Однак у Хусті відданий кобель став батьком-героєм, який охороняв цуценят від сторонніх очей доти, поки у них не з’явилися власні господарі.

« Узимку до моєї собаки прийшов кавалер. Перед тим вона на добу зникла з дому і повернулася вже не одна. Бегін, саме так ми назвали його, був з ланцюгом на шиї. Очевидно, від когось втік.  Я намагалася знайти власника, однак безрезультатно. Собаку ніхто не шукав.  А він тим часом не відходив від Балушки. Більше того, жодного залицяльника до неї не підпускав. Поводився дуже насторожено у відношенні до людей, видно, попередні господарі його били. Так він і залишився жити у нас. Наголошу, що Бегін був у нашої собаки першим і єдиним коханим, – розповідає газеті «НЕДІЛЯ» хазяйка тварин Світлана Теличко.

Балушка – метис німецької вівчарки, а її відданий супутник  – простий дворовий безпородний пес. Разом вони уже більше, ніж півроку.

«Господиня у справах їздила в Київ і певний час її не було. Я кормила собак і дивувалася, наскільки віддано охороняє вагітну супутницю самець. Коли вона лягала на траву, він прилаштовувався поруч. Часто вилизував їй очі, загравав»,- розповідає сусідка Марія Шин.

Нарешті у Балушки народилися малята.

«За своїми чотирма  дітьми Бегін пильнував,  як за зіницею ока. Він – справжній батько,- каже дванадцятирічна Дарина, донька пані Світлани.

Нещодавно малюків забрали. Але собака і надалі залишився з коханою.

Якщо любов – то до останнього подиху

А цими днями пара зникла.

Господиня не на жарт захвилювалася. Оскільки собаки часом втікають з дому, аби побігати вулицею, думала, що хтось їх отруїв.

«Їх не було дві доби. Я не могла спати. Дитина всю ніч проплакала», – зізналася хазяйка.

Жінка шукала собак, обдзвонювала сусідів, питала, чи хтось бачив пару. Утім ніхто нічого про них не знав.

І раптом поступив дзвінок…  Балушка та Бегін знайшлися. Вони впали у каналізаційний колодязь.

«Мені про тварин повідомив сторож,- каже диспетчер Водоканалу Валентина Клеймова. – Я одразу впізнала хто це, оскільки раніше не раз бачила їх. Наша фірма розташована на тій же вулиці, де мешкають чотирилапі. А тварин я дуже люблю, тому байдуже пройти повз цієї закоханої парочки ніколи не могла. Милувалася ними, як голубами».

«Я почув собачий лай. Самець скулив, подавав знаки, просив про порятунок. Першою почула сигнали наша співробітниця Марія Альбрехт. Вона покликала мене. І ми викликали МНС-ників», – повідомив сторож Юрій Микулишин.

Оскільки колодязь глибокий, тварини могли втопитися. У ньому вода, глибина пастки десь сім метрів.

Першою витягнули Балушку.

Як зауважили рятувальники, вона навіть не пручалася, розуміла, що їй прийшли на допомогу. Вони кинули зашморг і за хвилину тварина була на волі.

З Бегіном було трохи важче. Він пручався і гарчав. Видно, боявся за подругу. До речі, саме його хотіли рятувати першим, однак поки на поверхні землі не опинилася самка, самець не дав натягнути на себе мотузку, видно навіть тоді, у хвилини смертельної небезпеки, думав про неї.

На цьому сумна історія зі щасливим кінцем,здавалося б, мала б дійти до логічної розв’язки.

Але з’ясувалася ще одна важлива деталь.

Коли трапилося нещастя, повз територію Водоканалу проходив місцевий рибалка. І зараз, побачивши посеред вулиці врятованих чотирилапих, він почав хрестися.

«Вони живі?!» – здивовано вигукнув чоловік.

Мирон Фозекош був свідком ексцесу.

«Вони бігли за мною, ніби супроводжуючи до річки,- зазначив він. – Раптом вівчарка провалилася, зникла. А кудлатий нервово почав бігати довкола прірви. Мені було відомо, що там вода, тому й не намагався рятувати. Але за мить, пес стрибнув донизу. Я подумав, що він, як лебідь, вирішив покінчити життя самогубством. Ще кілька хвилин собаки скулили. А потім звуки стихли. Я вирішив що вони загинули».

На щастя, історія закінчилася хепіендом, але вона  наводить на роздуми про те, що найвищі почуття  притаманні усім живим істотам. Тож ми, люди, повинні цінувати любов, адже вона дійсно всесильна і всепереможна! Вона і є – саме життя!

Марина АЛДОН, газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net