У закарпатському селі побудували хату на кістках солдатів

Що з того вийшло

До Марії сваталося багато чоловіків, бо була вона дуже вродлива. Але йти жити до нас не хотів ніхто. «Хата вдівців» – так називали нашу оселю…

У нашого дідуся була дуже дивна життєва історія. Його мама померла, коли йому було тільки два роки. А згодом вийти за нього заміж погодилася молода вдова Юстина. В неї було двоє своїх дітей. Але батько тяжко працював у лісі. І одного разу простудився. За місяць згорів. Тож п’ятирічним наш дід втратив і батька.

Та Юстина була доброю жінкою. Дивилася і за своїми дітьми, і за чужими. Але що вона могла зробити сама із п’ятьма дітьми? Через два роки вийшла заміж за удівця із сусіднього села Петра. Той привіз до нас ще троє своїх дітей. Але Юстина якось послизнулася на потоці, коли прала білизну, і впала. Удар був настільки сильним, що вона так і не прийшла до тями. Тоді вже той Петро через рік приводить до нас у хату нову жінку Олену. Олена дітей не мала. Але від Петра в неї народилося двійня.

Та не довго вони своїм щастям тішилися. Бо Петро їхав кіньми з сіном. А підвода перевернулася та й придавила Петра. Поховала Олена Петра та й чути не хотіла про заміжжя. Але тут повернувся з далекої далечі Іван, з яким ще в дитинстві росли разом. То й став Іван хазяйнувати на нашому обійсті. Прожили вони щось років із п’ять. Дав їм Бог ще двох діток. А тут помирає й Олена. Щось її вкусило, сталося запалення. А тоді ніхто особливо й не лікувався. То й Олена пішла зі світу.

Горював-горював Іван. А потім почав свататися до сусідки Марії, яка жила з батьками та ще двома братами. У Марії були дрібненькі діти, а її чоловік загинув у шахті в Донбасі. Та на другий день після заручин чоловік сказав, що йому дуже зле. А на ранок не прокинувся. Коли помер Іван, в селі вже почали говорити, що на нашу хату щось наврочено.

До Марії сваталося багато чоловіків, бо була вона дуже вродлива. Але йти жити до нас не хотів ніхто. «Хата вдівців» – так називали нашу оселю. Але якось приїхав до нас у село зі східної України Василь. Він приїхав до далеких родичів, яких треба було доглянути. Ті родичі повмирали, і Василь залишився жити в селі. Хата там була велика. Та ще й Василь мав золоті руки. Тому через рік це була найбільша хата в селі.

Той Василь дуже закохався у Марію. А одного разу каже: «Перебирайтеся всі до мене. Коли треба буде, ми ще щось добудуємо!». Так і зробили. Багато дітей уже повиростало, мало свої сім’ї та будинки. Залишилося семеро.

А ще через рік до нас у село прийшов незнайомий чоловік. Так от він почав розказувати дивні речі. Що ще його дід йому розказував, ніби на тому місці, де потім збудували хату дідові батьки, колись давно розстрілювали солдатів. Село тоді було набагато меншим, і на тому місці ще були хащі. Люди чули стрілянину. Але боялися підступити ближче. Молодих хлопців так і залишили там помирати.

Той чоловік казав, що дід просив: якщо буде в тих краях, хай навідається в те село. Люди повірили, бо про щось подібне у селі пам’ятали, хоч уже і не дуже виразно. Почали копати надворі. Ціле село зібралося на ту роботу. І справді, із землі почали виглядати кістки. Кісток було багато, були там і черепи. Цілий тиждень все село розкопувало той двір. Людські кістки справді були всі разом. Тільки один череп був трохи віддалік. Було схоже на те, що поранений намагався кудись відповзти. Люди відправили службу і поховали те, що вони відкопали, в одній могилі.

Потім у цій хаті жив мій дід, опісля батько привів сюди мою маму. Зараз тут живемо ми. І, слава Богу, ці нескінченні смерті припинилися. І, що цікаво, рівно через сорок днів після того, як на дворі почали копати, дідові приснився молоденький хлопчина в солдатській формі. В нього було дуже світле волосся і родима пляма на правій щоці. «Дякую вам, що дали мені попити води. Здалеку я», – солдатик ледве стояв на ногах. «Та заходьте в хату!» – уві сні сказав дід. А хлопчина усміхнувся і сказав, що йому треба відпочити. Він дуже втомлений, і тепер нарешті може відпочити. «Як тебе звати?» – спитав дід. Але солдат ліг на землю і заснув.

Юліана ІВАНИЧУК, газета Екстра Закарпаття”, ексклюзивно для zakarpatpost.net