»Неймовірні пригоди» у «циганському» потязі по дорозі на Закарпаття

Йдеться про "тринадцятий" поїзд з Києва до Ужгорода.

Поїзд №13 «Київ – Ужгород» має майже два десятки вагонів. 25 квітня 90 відсотків пасажирів були цигани Закарпатської області. Їхали дорослі, підлітки, і навіть грудні діти. У вагонах ніде було повернутися – все закладено балабухами, міхами.

Близько четвертої ранку поїзд прибув до Львова. Утрьох ми (я та дві дівчини: одна з Білорусі, друга з Рівного) заходимо до свого вагона.

Сморід нестерпний, храп на всю Іванівську. На моє питання «Що таке?» молодий провідник відповів: «Цигани їдуть». Пасажири спали на полицях одягнуті, дехто і взутий.

О шостій ранку стара циганка почала всіх будити: «Уже Бескид. Скоро Свалява. Вставайте. Треба міхи тягати». Хтось із молодих сказав, що ще скоро. Але стара не давала їм спокою. Стали волочити ті міхи до тамбуру. Волочили, бо їх годі було підняти. Повнявий провідник років 55 сказав, що до Сваляви ще майже дві години, попросив їх не займати прохід.

Мені стало цікаво: що в тих міхах? Намагаюся завести розмову з циганами, але вони уникають розмови на цю тему.

– Канфети, – каже чоловік років 45 з чорними вусами.

– Які? – допитуюся.

– Солодкі, – відповідає.

Його сусіди голосно сміються і починають говорити по-циганськи.

Десь за півгодини мені таки вдалося їх розговорити. Циганка середніх років із масивними сережками розповіла, що везуть додому цукерки, крашанки, паски, які люди принесли на могили, аби пом’янути своїх родичів.

– Ми були у Фастові. У неділю, понеділок, вівторок там поминають померлих. Ми просили від людей канфети, давали нам, при чому всякі: і прості, і шоколадні, бо у них так заведено. А у нас усе давуть попови, оби щи май багатий був. І гроші, і яйця, і пшеницю, – обурювалася співрозмовниця.

Запитала: що робитимуть зі стількома цукерками.

– Дітям, їсти, – каже худа чорнявка.

– Діти стільки з’їдять цукерок? Може продавати будете?

Всі замовчали, переглянувшись, Анжела для переконливості махнула рукою:

– Та де продавати з могил.

Я їй не повірила.

У Сваляві одна частина вийшла, у Мукачеві – друга, у Батєві – третя. З кожного вагона винесли щонайменше 25 міхів солодощів. В одному мішку – мінімум 30 кг. Вагонів майже 20. Ось і пора^-^те, скільки цукерок привезли цигани в Закарпаття. За моїми підрахунками – це близько 1500 кг! Півтори тонни! Це ж скільки часу і ротів треба, аби схосновати ці солодощі?

У нашому вагоні їхав молодий чоловік років 25. Після Мукачева чоловік полегшено зітхнув:

– Слава Богу, що це пекло закінчилося. З ними я їхав з Києва. Що вони витворяли – жах. Гомоніли до півночі. Думав, не витримаю.

Старенька жінка у чорному одязі та хустці сказала, що лише молитва врятувала її від божевілля:

– Моє місце було у кінці вагона. Ті ходили то в туалет, то курити, двері не зачинялися ані на хвилину. Аби уникнути конфлікту, стала молитися.

У вагоні пасажири залишили купу сміття, пусті пляшки, деякі речі одягу, використані памперси, у коробці напроти тхнув мертвий їжак.

Провідник, той що старший, сказав, що таке щороку після поминок:

– Це ще нормально. Зараз підметемо, помиємо підлогу. Минулого року годі було повиносити сміття та те, що залишили. Цигани є циганами. Краще з ними не заходити собі.

Тетяна Грицищук, «Карпатський об’єктив»