Між життям та смертю. Військовий лікар, що пройшов Дебальцеве, розповідає, як рятував життя бійців під обстрілами (фото)

Олександр Данилюк – військовий медик із Ужгорода, на рахунку якого чимало врятованих життів українських добровольців. Він потрапив у третю хвилю мобілізації і опинився в медичній роті 128-ї бригади як старший ординатор операційно-перев'язувального відділення. Данилюк працював у Щасті, Станиці Луганській, проводив надскладні операції у польових криївках під час оточення Дебальцевого, пише nv.ua

У інтерв'ю НВ Данилюк розповідає, як залишився єдиним хірургом на цілу роту, згадує, як врятовані ним поранені бійці розстрілювалися цілими колонами на виїзді з Дебальцевого та розказує, як мирне життя підриває психологічний стан демобілізованих бійців.

Досвід

1 вересня 2014-го ми в'їжджали в зону АТО на Луганщині, біля міста Щастя. Це моє перше місце дислокації до 5 вересня. Там був повномасштабний наступ російської армії.  Перед тим саме відбувся Іловайський котел, наші війська були відтиснуті. Ми зупинилися саме на цьому рубежі, по річці Сіверський Донець. Було дуже страшно. Дуже.

Так було до вечора 5 вересня, поки дійсно не запрацювало перемир'я, хоча б артилерійське, бо нас обстрілювали не тільки  з боку Луганська, а і з території РФ. А туди відповідь давати було неможливо. Тому це було ще страшніше.

Десь за тиждень по тому на ротацію йшла група, яка у тому секторі провоювала майже півроку. Ми ставали на їх місця, а їх відпускали у коротку відпустку. Мене попросили прикрити посаду начмеда на десять днів. Так я став тимчасовим виконувачем обов’язків начмеда 128 бригади, що перетворилося з десяти днів на три місяці. Тобто, в 25 років мені довелося управляти медичним забезпеченням на цій ділянці фронту загалом, а також бути єдиним хірургом. Адже всю нашу медроту розподілили по різним підрозділам. Дехто ще був у тилу, хтось – у районі Попасної. Основна частина була тоді тут, в Станично-Луганському районі. Було досить важко. Десь за декілька днів з'явилися і перші поранені, вбиті, перемир'я не дотримувалися.

Мені довелося робити те, що я до цього не те, що не робив – я навіть ніколи в житті не бачив, як це робиться

Майже одразу почали полазити диверсійно-розвідувальні групи. Було вбито перших наших солдатів, і з'являлися поранені. Вперше в житті ми стикнулися із організацією евакуації з поля бою, тобто ні зв'язку, ні координації, як такої, вироблено ще не було, але на цих всіх речах ми вчилися по гарячих слідах.

За два тижні вдалося дістати операційну машину, бо ту, що в нас була, понівечили градами, і вона стала непридатною для застосування. Так у нас з'явилася нова операційна на колесах, із міні-шпиталем та із наметами. Це був нормальний медпункт, де можна було надавати допомогу. Наш базовий табір уже не  обстрілювали, тому я міг працювати більш-менш спокійно.

Серйозно поранених, які потребували великих операцій, ми відвозили в місто Щастя – тоді співпрацювали із лікарями батальйону Айдар, із місцевими медиками, яким величезна подяка за роботу. Зі Станиці-Луганської до Щастя – 70 км. Але іншого варіанту не було, бо Станично-Луганську лікарню було розбомблено, влаштовувати шпиталь там тоді стало небезпечно.

Всі поранені за ті три місяці нашого там перебування були врятовані, вони вижили. Але, на жаль, були і загиблі.

У грудні нас замінила 17-та танкова бригада, але вона прийшла лише з одним лікарем. Нас було двоє медиків, ми погодилися на допомогу – не пішли на ротацію, пробули там до кінця грудня. Тоді перемир'я навіть на артилерію не працювало. У листопаді й грудні вже били Градом, знову почали обстрілювати з російської території.

Потім на мене чекала коротка новорічна відпустка у десять днів. Й вже 4 січня я потрапив у Дебальцеве, де пробув майже два місяці. У базовому таборі медичної роти я став єдиним хірургом. Інших порозкидали по батальйонах, анестезіологів – по блокпостах, що вже неправильно. Таких спеціалістів, що можуть і вміють надавати кваліфіковану медичну допомогу, ставили займатися роботою на рівні санітара або фельдшера. І, навіть, іноді чергувати на бойових позиціях. Такі розпорядження робив начмед.

Дебальцеве

У Дебальцевому було таке, що працюєш цілодобово: виїжджаєш за пораненим, забираєш його, стабілізуєш, надаєш першу лікарську допомогу в реанімобілі, довозиш до дебальцівської лікарні. Або, як було потім, до лікарні міста Світлодар. Скидаєш із себе бронік, зброю та інше, і тут же стаєш за операційний стіл оперувати. Тоді закінчуєш операцію, сідаєш в машину, знову вертаєшся до базового табору. І тебе вночі ще чекають дві "чудові" години – стояти і охороняти свою ж медроту на бойовій позиції. Вважаю, що залучати медпрацівників до таких чергувань – вкрай неправильно.

Пізніше дебальцівська лікарня, далі – і світлодарська були зруйновані російськими артобстрілами. Пам'ятаю, ми саме закінчили операцію у світлодарській лікарні. Завдяки допомозі дебальцівських та місцевих хірургів і анестезіологів ми тоді працювали на три зали. За ту ніч було 17 поранених – їх усіх встигли прооперувати, стабілізувати і евакуювати. І от, минає півтори чи дві години, ми вже сіли відпочити після тяжкої ночі, аж раптом – лікарню, центр Світлодара, сам Світлодар – усе накриває Градами. Лікарня була вщент зруйнована, операційна – розбита. Загинула місцева медсестра – отримала тяжкі поранення, несумісні з життям.

Залишався Артемівськ – до нього дуже велика відстань, більше 60 км від передової. Але іншого варіанту вже не було, бо усі ближчі лікарні були зруйновані. Ми тоді працювали як евакуатори: лікарі сідали в реанімобіль, забирали людей з блокпостів чи з точок перетину, евакуювали в артемівську лікарню. Здавали місцевим і військовим лікарям, а вони уже спільно працювали. Так тривало до 9 лютого, поки російська армія не перекрила нам так звану дорогу життя.

9 лютого 2015 року, власне, розпочалася наша  окопна хірургія. Це такі моменти, яких не було, мабуть, з часів Другої світової війни. Вперше довелося підняти скальпель в умовах викопаної у землі ями. Це відбувалося у криївці, в якій ми жили, де був бункер нашої медроти. Тобто – викопана яма, перекрита брусами з дерева, з бетону, землі, шин. Вона стала операційною і пунктом порятунку наших захисників водночас. 

У той момент я взагалі відмовився від несення будь-якого чергування на бойовій позиції. По-перше, я лишився в оточенні практично єдиним хірургом, інший був на хресті в Нацгвардії. Ми з ним не мали координації і зв'язку. Я був моментами перевантажений. Через те, що не виконував наказ заступити на чергування охорони нашої криївки, загострювалися відносини з начмедом. Але вплинути він уже не міг.  

Як тільки завантажували на техніку поранених, у той самий момент наш квадрат накривався Градом

Ми з побратимами почали займатися хірургією. Асистували мені наш водій, Олег, і а також лікар-нарколог Андрій. Хірургів більше не було, травматологів не було, нейрохірургів – теж. Отже, мені довелося займатися всіма розділами хірургії і робити те, що я до цього не те, що не робив – я навіть ніколи в житті не бачив, як це робиться.

Апаратури не було взагалі, анестезіологи вручну проводили штучне дихання. З інструментів у мене були скальпелі, затискачів декілька штук, без ранорозширювачів, без спеціальних голок, без шовного матеріалу для внутрішніх органів. Ми викручувалися, не знаю, як. В останній день оточення у нас ліків залишилося ще на декілька годин. Лишалася ще достатня кількість знеболювальних, і то, вони були розбиті осколками Градів – треба було у ящику вибирати, що ще придатне. Крім того, у нас була перебита електрика, припинилося теплопостачання до наших наметів. Від того ліки почали перемерзати. Звичайно, наші хірургічні та реанімаційні ліки ми забрали в криївку. Але вони швидко закінчувалися.

Практично всі прооперовані у криївці лишилися живими. Але, на жаль, на "велику землю" доїхали не всі. При спробах прориву з оточення – коли евакуювали поранених, їх колони часто обстрілювали. Багато кого було вбито.

В одній із таких колон був мій побратим, фельдшер Вадим Свириденко. У нього були не дуже серйозні поранення, але досить велика крововтрата. Його стан стабілізували – прооперували в умовах криївки. Під час виходу їхня колона потрапила у засідку, її підірвали на фугасі. Потім – ще декілька спроб прориву, їх було заблоковано. У першу ж ніч до ранку дожив тільки Вадим. Ще дві ночі він боровся за життя при 20-ти градусному морозі. Тоді потрапив у полон, пережив там знущання. У Донецьку його швиденько обміняли – здали, як дуже важкого. Він вижив, але втратив всі чотири кінцівки – ні рук, ні ніг у нього немає. Всі інші поранені з тої колони загинули – хто від поранень, хто від холоду. До ранку не дожив ніхто.

Таких неуспішних евакуацій було декілька. Коли ми вантажили поранених, росіяни чудово знали, де розташована наша медрота. Як тільки завантажували на техніку поранених, у той самий момент наш квадрат накривався Градом. Як я вижив? Це просто чудо.

Там нас сильно обстрілювали – у наших водіїв і санітарів при виїзді, ще за два дні до оточення, наприклад, вибило лобове скло. А наш екіпаж ударна хвиля хитнула так, що ми мало не вилетіли з траси під час мінометного обстрілу. Двічі під час обстрілів ми вистрибували з машини. Тоді сказали, що більше на ній їхати на передову не будемо, адже вона не броньована. Керівництво бригади надало нам у розпорядження інший транспорт – МТЛБ. Та ми називали його "труна на гусеницях", бо рівень захисту цього броньовика, як у бронежилета, від звичайної кулі захистить, а щось більше не витримає.

Як лікар, я у тому МТЛБ пораненому не міг нічого зробити, окрім як гладити по голові й казати: "Тримайся". Там не підключиш протишокову терапію. Якщо перед тим йому не було можливості на місці бою накласти джгути та ввести знеболювання, поранений міг не доживати до нашого приїзду.

Не було передбачено, щоб ми робили серйозні операції, серйозні втручання. Держава нас не забезпечила засобами для наркозу, для анестезії, для проведення операцій. За ті дев'ять днів у оточенні нам більше не довезли жодних ліків. Можливо, боєприпаси і відправляли, але ліків ми, як медики, вже не отримували. Не отримали, наприклад, засобів для наркозу, хоча було зрозуміло, що ми виконуємо нелегкі речі: ампутації, складні операції на кінцівках, операції на обличчі, на головному мозку, на шиї, внутрішніх органах, але цього забезпечення не було. У нас було таке розташування, що навіть додзвонитися неможливо.

Як лікар, я у тому МТЛБ нічого  пораненому зробити, окрім як гладити по голові й казати: "Тримайся", не міг

Тоді у бійців падав бойовий дух, бо ми сиділи в оточенні вже декілька днів, дорогу так і не прорвали. Продовжували накопичуватися поранені, кожна спроба  прориву з ними – це страшний ризик. Два екіпажі  медиків з іншої, дружньої нам медроти Нацгвардії були розстріляні разом із пораненими впритул. Їх навіть не повідомили, що траса перекрита окупантом. На той момент ми уже близько дванадцяти годин були у оточенні.  У росіян нічого святого не було, вони розстрілювали медиків не менше, як спецназ.

Наша медрота теж піддавалася обстрілу з прямої наводки не менше, як склад з боєприпасами. Скільки склади отримували ударів, стільки і наша медрота. Десь на шостий день у нашу криївку було пряме влучення – прямо в неї влетів снаряд Граду. Але вона була дуже якісно збудована нашими ж медротівцями, тож витримала. Звичайно, деревина зламалася, була потужна ударна хвиля, але фізично ніхто не постраждав. Так довелося жити у оточенні дев'ять днів.

Було багато загиблих. На жаль, всі тіла ми не змогли зібрати – вони були розкидані по всьому фронту. Під час прориву колона навіть майже не зупинялася. Кожна твоя зупинка – це пряма наводка для ворога. І якщо поранені або ж загиблі лежали навколо, ми не могли зупинити машину і забрати їх.

Потім була зустріч у Артемівську, тобто, якщо по-новому, у Бахмуті. Щасливі обличчя живих побратимів.

Операції

Найважча і найдовша у моєму житті операція і була у Станиці-Луганській, влітку минулого року. Тоді було поранено нашого воїна від грудної клітини до п'ят. Хворий без свідомості, в геморагічному шоці. Я думав, що оперую живий труп – просто робив це, бо розумів, що мушу. Там було дуже серйозне пошкодження печінки з великою крововтратою. Обидві ноги були на джгутах. Знімаючи джгут, я побачив артеріальну кровотечу стегнової артерії, великий дефект на самій кінцівці. Вирішили робити ампутацію. Але у мене було декілька секунд думки, чи не ризикнути, спробувати вберегти кінцівку. Ще раз глянувши на те, який молодий цей хлопчина, все ж таки ризикнув. Поставив штучні протези замість судин – пластикові, вирізані зі звичайної трубки. Вдалося відновити кровообіг.

Загалом, той пацієнт пережив шість операцій за 12 годин, безперервно перебуваючи на операційному столі. Чесно кажучи, навіть на життя прогнозів не було. Під час цих операцій приїздили побратими-колеги зі шпиталю нашого сектору для допомоги нашій команді. На ранок приїхав і судинний хірург, із яким ми поставили нормальний судинний протез. Потім хворого в наркозі евакуювали на реанімобілі, а потім – на гелікоптері в Харків. Вже звідти мені дзвонив лікар, казав, що хочуть ампутувати кінцівку, бо вона нежиттєздатна. Я вмовляв його спробувати щось іще. В результаті, і кінцівку було врятовано, і життя. Я побачився із цим хлопчиною місяці через чотири – це було неймовірно. Він просто йшов мені назустріч, як звичайна людина.

На операційному столі за час війни у мене двічі гинули люди – мали вкрай тяжкі поранення. Вони надходили до мене уже майже мертві, але я, все ж таки, ще намагався щось зробити. Це теж було у Станиці-Луганській.

Якась п'яна мавпа підірвала гранату чи застрелила побратима, або полізла на розтяжки шукати десь горілку. Алкоголь – це серйозна проблема нашої армії

Найекстремальніша операція відбувалася в дебальцівському оточені у окопі. Це фото, відоме уже майже на всю Україну. Чотиригодинна операція на печінці, на шлунку, з переливанням тієї ж крові, яка була у нього в животі, назад йому у вену.

Окрім того, що на війні хлопці калічаться і гинуть власне від бойових поранень, є й інші фактори. Алкоголь – це велика проблема. Коли немає бойових дій, коли більш-менш дотримуються перемир'я, у нас є втрати від алкоголю. Бо якась п'яна мавпа підірвала гранату чи застрелила побратима, або полізла на розтяжки шукати десь горілку. Алкоголь – це серйозна проблема нашої армії. І з нею дуже важко боротися. У Щасті колись я розбив багато пляшок з горілкою прямо у бетонні смітники. Я їх всіх попереджав про це, вони не дуже ображалися. Хоча мені побратими казали, що вони мене після такого повбивають.

Зустрічалися травми і такого характеру, як втопився під час плавання у водоймах, чи отримав травми в ДТП через погані дороги та добитий транспорт – може відвалитися колесо і вилетіти. Це травми звичайного буденного життя.

Цифри

За часи боїв за Дебальцево в нас було телебачення, супутникова антена стояла у медроті. Ми бачили офіційні зведення, коли казали, що за добу 6 загиблих, 10 поранених. А я знаю, що вчора вивезли 9 загиблих – тільки у нас. Тобто, я розумів, що інформація не збігається.

Ми, як лікарі, постійно маємо роботу з пораненими. Якщо боїв немає, є, наприклад, усі ці "аватари". Але такі втрати – не бойові, відповідно, їх не рахують, тобто, не подають у зведення. Іноді буває, що активісти знають про наявність поранених, а деталей не знають. Через це іноді  вибухають такі міні-скандали, що ніби неточна інформація подається зверху. Але в найважчі моменти буває навпаки – втрати не договорюють.

Хлопці після війни мають серйозні стреси. Майже у кожного є посттравматичний стресовий розлад. Багато із них стають залежними від алкоголю

Можливо, іноді применшують цифри, аби не збільшувалося суспільне напруження. Коли ми були в дебальцівському оточенні, матері, сестри тоді виходили на мітинги. Мені розказували, що був суспільний вибух на фоні того, що нас потрібно було вивести звідти, що ми в оточенні. Натомість, Генштаб постійно заявляв, що оточення немає.

90% всього нашого забезпечення на війні – волонтерське. Наркози у медротах державні не передбачені, тому, щоб могти оперувати, останнім часом деякі наші бригади працювали у місцевих лікарнях. Завдяки волонтерам, окрім як тоді, у оточенні в Дебальцево, дефіциту в нас ніколи ніякого не було. Ба більше, я працював із такими засобами, з такими ліками, з якими не мав справи у мирному житті, бо пацієнт не в змозі його придбати. Апаратури у станично-луганську районну лікарню закупили на 500 тис. грн., потім – ще на кількасот тисяч гривень силами волонтерських організацій з Харкова і Києва.

Лиш близько 10% ми отримували від держави. Державні бюрократичні механізми замовлення організації і постачання ліків – дуже важкі, навіть на фронті. Вже зараз мені телефонувала фармацевт із моєї медроти. Сказала, що на мені висить ще на декілька тисяч гривень офіційних ліків, які ще не списані з мене. Я вже демобілізований, але, виходить, що на мені висять ліки, які я отримував у Станиці-Луганській. Як це можна не списати? Я ж їх на фронті не продам, не зварю їсти, і контрабандою в Луганськ уже не відправлю. Не знаю, як це потрібно організовувати, але точно не так, як є зараз. 

Через подібне ставлення держави хлопці після війни мають серйозні стреси. Майже у кожного є посттравматичний стресовий розлад. Багато із них стають залежними від алкоголю. І це ще більше депресує людей, ще більше заганяє їх у глухий кут безвиході, що потім у декого навіть закінчується суїцидом. Із ними ніхто не працює. Мені, можливо, пережити це було дещо легше, бо я, як лікар, і так постійно працював на межі життя і смерті. Але й у мене іноді буває такий пік, коли просто хочеться кричати. Від безсилля, від того, що ми повернулися у мирне життя, а тут – як було, так і є. Корупція, і все це…

Врівноважити психологічний стан допомагають зустрічі з побратимами. Все, що ми пережили, нас об'єднує і не дає нам опускати руки. Уже є тисячі втрат, і якби ми зараз опустили руки, це би був плювок на могили полеглих за нашу державу. Тому ми не вправі зупинятися чи здаватися. Тільки вперед і тільки разом.