Нова гіпотеза про появу слов’ян та місце русинів у ній

Черговий історичний матеріал від історика Дмитра Попа та його брата Івана

І знову трошки провокативний та несподіваний. Нова гіпотеза появи слов'ян та місце русинів у цій історії, пише прозак.

Друкуємо без змін та скорочень

Епоху, яка називається Великим переселенням народів, завершили після поразки гуннів (451) слов’янські племена, які на межі 6 та 7 століть, як стверджують  історики-славісти, заповнили на  історичній арені вільну нішу, яка призначалася саме їм. Але де вони були  до цього часу?

Є декілька гіпотез  стосовно появи слов’ян на історичній арені, однак всі вони скоріше припущення, не підкріплені ні історичними фактами, ні логікою. Хоча останні досягнення вчених-генетиків дають можливість скомпонувати таку науково-логічну слов’янську теорію, яка була б найбільш близькою до природних змін та подій історичного характеру, які відбувались в слов’янському світі багато віків тому назад.  

Однак як не дивно, в історії слов’ян є ще немало білих плям. Наприклад, ще й зараз вважається, що благодатний край під Карпатами залишався незаселеним аж до нашої ери. То ж і не дивно, що в історичних колах побутує думка, начебто кельти в середині 1 тис. до н.е. знайшли під Карпатами незаймані праліси та необжиті долини річок. Тому, мовляв, говорити про слов’янський характер русинського краю в цей період не доводиться, оскільки тут ніде не знайдено чистих слов’янських захоронень.

 

Але як могли бути в русинському краї чисті слов’янські захоронення, коли результати останніх досліджень генографії (нова галузь досліджень людських генотипів на основі порівняння Y-хромосом та ДНК), які базуються на даних європейських генетиків та демографів показують, що у чехів, словаків та русинів (подкарпатських) є лише 37% слов’янського генотипу (ще 25% кельтсько-романсько-германського (!), 9% адріатично-балканського, 8% скандинавського і т.д.).

 

Однак якщо кельти знайшли в краї під Карпатами незаселений край, а даки та германські племена, які витіснили їх звідти у другій половині 1 ст. н.е., знову знайшли тут безлюдний край, як стверджують і сьогодні консервативні історики- славісти, звідки у русинів (подкарпатських) взялись 25% кельтсько-романсько-германського генотипу?

 

Мабуть, настав час міняти дату появи слов’ян не лише в краї під Карпатами, але і на історичній арені в цілому та перенести її у часи дохристиянські (до н.е.). В зв’язку з цим, історикам-славістам варто було б звернути увагу на твердження Франтішка Адама Коллара, директора Придворної бібліотеки у  Відні, радника імператриці Марії-Терезії, який написав першу працю з історії подкарпатських русинів Humillium promemoria de ortu, progressu et in Hungaria incolatu gentis Ruthenicae («Про походження, розвиток та життя русинів Угорщини»), в якій стверджується, що русини появились в Дунайскому басейні вже в 1 ст. н.е. і були християнізовані ще до приходу місії Костянтина (Кирила) та Мефодія в Велику Моравію. Мабуть, у Коллара були якісь вагомі підстави так стверджувати.  

 

Як би в продовження слов’янської теми, розпочатої Франтішком Колларом, русинський владика Григорій Таркович висловив своє припущення відносно прабатьківщини слов’ян в поетичній  формі так: «Карпат славянов есть истый отец, мати, но розсђянђ дђти то не хочуть знати», тобто Таркович говорить, що прабатьківщиною слов’ян може бути Карпатський регіон. Цю гіпотезу русинського владики беззастережно підтримали великий російський історик Карамзин Н.М., а трохи згодом і Ключевский В.О.

Мабуть, київські археологи (Гладилін В., Солдатенко Л., Ткаченко В. та інші) передбачали, що в Карпатському басейні можна знайти сліди нашого прадалекого предка, тому і не дивно, що у другій половині 20 ст. вони вели розкопки на пагорбі Сарс на лівому березі Тиси біля русинського села Королева майже 15 років.

І як виявилось, не дарма – тут вони відкрили стоянку прадалекого нашого предка, який появився в краї під Карпатами мільйон років тому назад. Таким чином, наявність в Потисянській низовині та в передгір’ї Карпат поселень людини стародавнього кам’яного віку (Королево, Вертеш-Севлевш) вказує на те, що Карпатська котловина здавна була заселена.

В кінці 6 – на початку 5 тисячоліття сюди проникають через Малу Азію та сусідні Балкани землеробські культури епохи неоліту. Встає питання, хто освоював ці культури, хто були хлібороби в цьому регіоні? Зараз встановити етнокультурну приналежність перших конкретних хліборобів неможливо. Тому слід іти зворотним шляхом, тобто від уже відомого населення іти назад та шукати його коріння.

Як відомо, праслов’янська спільнота тісно пов’язується з розвитком землеробства в період  неолітичної революції, тож виникає питання, коли появились її члени в даному регіоні, до якої праспільноти вони спочатку належали. Думка про те, що слов’яни появились тут в кінці 5 –на початку 6 ст. н.е. не витримує критики, тому необхідно шукати їх глибинне коріння.

Загальноприйнято вважати, що слов’яни належать до індоєвропейської мовної групи народів, відомої ще з середини 2 тисячоліття до н.е., яка розселялась від Прикаспія серповидним шляхом у Східну Європу. Першим кроком в процесі вичленення слов’ян було відділення від широкої індоєвропейської маси праслов’янсько-прабалтійсько-прагер- манської групи, яка згодом розділилась на балто-слов’янську та германську.

Це сталося десь в кінці 3 – на початку 2 тис. до н.е.  В 13-12 стст. до н.е. сталося відділення праслов’ян від прабалтів, останні почали просуватись із Східної Європи на північний захід, а праслов’яни - на захід та південний захід. В епоху бронзи (кінець 2 тис. - початок 1 тис. до н.е.) розселилися на великому просторі від Дніпра до Одера, асимілювали тутешні хліборобські племена (венедів) та розвиваючи далі культуру землеробства, перейшли західні Карпати.

Дві хвилі слов’ян

На території Подкарпатської Русі зустрілись дві хвилі слов’ян, з півдня та півночі і створили тут стабільне землеробське населення., якому так сподобався цей благодатний край, що воно вже ніколи нікуди звідси не йшло, по праву вважаючи ці землі своєю споконвічною батьківщиною, а себе автохтонним населенням цього краю. То ж і не дивно, що ні наступні хвилі кочових племен - скіфів, аланів, сарматів, гуннів, аварів, печенігів, половців, які періодично «викидувала»  Азія через прикаспійські та причорноморські степи, ні тиск із заходу кельтських та германських племен вже ніколи не могли змінити етнічний та соціальний характер регіону.

Причиною цього була прив’язаність його жителів, слов’ян-хліборобів, до землі. Кочівники та інші прийшлі народи приходили та відходили, а слов’янський селянин займався землею. Чужі тут, за словами київського літописця Нестора, "погибоша аки обры" (авари). Згодом цих слов’янських автохтонів Карпатського регіону стали називати русини (є декілька гіпотез стосовно походження даного поняття, однак всі вони лише припущення). Про русинів уже в 9 ст. згадував англійський король Альфред Великий (849-900). А в 10 ст. цікаве донесення своєму еміру відправив арабський дипломат та мандрівник Ібрагім ібн Якуб, який свою дипломатичну місію виконував в Чехії. В донесенні він писав: «Зараз слов’яни мають 4-х королів, короля Болгар, Буіслава (Болеслава), короля Праги, Чехії та Кракова, Мешеггода (Мешка), короля півночі (Польщі-авт.) та Нагуна (Након, князь Ободритів).

Що стосується держави Буіслава (Болеслава), вона простягається від Праги до міста Кракова довжиною в три тижні шляху, та межує по всій довжині з державою турків (угорців – авт.). Місто Прага побудовано з каміння на розчині і являється найбільшим торговим центром цього краю.

З міста Кракова (Краків був важливим торговим центром на європейському торговому шляху Нюрнберг-Прага-Краків-Київ – авт.) приходять руси (русини – авт.) та слов’яни із своїми виробами на продажу…».

Це донесення арабського дипломата цікаве тим, що автор в 10 ст.  підтверджує ідентифікацію русинів. В цьому зв’язку не витримує жодної критики голослівне твердження ужгородського історика про те, начебто на Подкарпатскій Русі на пагорбі Сарс на лівому березі Тиси біля русинського села Королево, починається Україна. Київські археологи, які відкрили тут палеолітичну стоянку прадавнього нашого предка, нічого подібного ніколи не говорили…

Карпатський регіон залишався в спокої до 567 року, поки сюди не увірвались нові азійські кочівники, авари, які зайняли Подунавۥя і заснували там ранньосередньовічну протодержаву (каганат)на чолі з каганом.

Ця протодержава включала в себе правлячий кочовий прошарок аварів, залишки місцевого романського та пороманізованого населення, германські племена та слов’янських землеробів. Гегемонія аварів в карпатському басейні тривала аж до кінця 8 століття. Їх володарювання було закінчено нападом війська імператора франків Карла I Великого на межі 8 та 9 століть.

Білі хорвати та серби

Суттєвим чином в історію слов’ян Центральної Європи цього періоду записались племена білих хорватів та сербів, про що нам залишив згадку візантійський імператор та історик Костянтин VII Порфирогенот в своїй книзі Deadministrandoimperii (Про управління імперією). Після падіння імперії антів, білі хорвати в 6 ст. підкорили слов’янські племена на території від верхньої течії Дністра поздовж північних та південних схилів Карпат аж до Східної Чехії. Завдяки цьому географічному положенню, племінне об’єднання під володарюванням білих хорватів, зупинило напади аварів і створило ще одну ранньосередньовічну протодержаву, Білу Хорватію.

Свій  політичний вплив білі хорвати поширили і на південні схили Карпат, які були заселені слов’янськими племенами, предками південнокарпатсь-ких русинів. Приклад співіснування неслов’янських та слов’янських племен не являється винятком. Білі хорвати поселились між слов’янськими племенами як панівний військовий прошарок точно так, як туркотатарські булгари поселились між південними слов’янами, а пізніше вікінги (варяги) між східними слов’янами.

Нові поселенці дали словۥянам своє ім’я, однак із-за незначної кількості не змогли вплинути на їх етнічний та мовний розвиток. З часом білі хорвати значно посилили свій політичний вплив на південнокарпатські слов’янські племена, а протодержава аварів поступово втрачала свою гегемонію в Центральній Європі. На межі 8 та 9 століть в результаті нападу військ імператора Карла I Великого на землі середнього Дунаю та військ булгарів на Потисся, Аварський каганат перестає існувати.

Після розпаду держави аварів та послаблення влади франків після смерті імператора Карла I Великого († 814), в Центральній Європі створився владний вакуум. Цю ситуацію використали слов’янські племена, які остаточно заволоділи Потисянською низовиною та передгірۥям Карпат. Тут слов’яни почали грати вирішальну роль як у економічній, так і в політичній сфері. Окремі племена та племінні обۥєднання будували свої центри, укріплені городища (Вари, Невицьке, Солотвино, Ужгород). У більшості випадків словۥяни використовували покинуті городища своїх попередників – кельтів та фракійців. Вони поновлювали ці городища згідно своїх звичаїв та досвіду.

Поява християнства

У 9 ст. між словۥянськими племенами карпатського басейну появляються християнські місіонери з німецьких областей (перш за все з Баварії), з північного побережжя Ядрану і з Візантії (не виключені і ірландсько-шотландські місії). Поширення християнського віросповідання між слов’янами карпатського басейну традиція все ж пов’язує з місією, яку очолювали візантійські проповідники, брати Костянтин (Кирил) та Мефодій.

Однак нам здається більш правдоподібною версія про тимчасове перебування на Подкарпатській Русі учнів Мефодія, коли їх після смерті Вчителя (†885) князь Святополк вигнав з Великої Моравії, де християнські проповідники створили свого часу центр християнської місії. Тому висновок, що подкарпатські русини познайомились з християнським вченням уже в 9 ст., є незаперечним фактом.

Підтвердженням цьому є не лише факт, що наука не знає пізнішого періоду християнізації корінного населення краю – русинів, але і фактологічний матеріал, знайдений у 1977 р. при археологічних розкопках в Міхаловцях (Східна Словаччина, 30 км. від Ужгороду), де були знайдені стіни стародавньої ротонди та камۥяна плита з епітафією, написаною кирилицею. Це свідчить про те, що християнство в нашому краї має древнє коріння і що завершальний етап його припадає на 9 ст, тобто на час місіонерської діяльності святих братів у Великій Моравії.

Цікавий факт зафіксував у своїй хроніці чеський літописець Далиміл (кінець 13 ст.), говорячи про хрещення першого чеха князя Боржівоя. Він пише:

І як тільки він [Боржівой] сів на престол

Попросив хрещення від Святополка,

Короля моравського

І від Мефодія,

Архієпископа вишеградського.                        

Той архієпископ русином будучи,

Літургію по-словۥянськи служить…

Далиміл говорить, що Мефодій був русин. Однак давно доведено, що святі брати русинами не були, як, між іншим, і болгарами, бо були вони греки, однак сам  факт, що чеський хроніст Далиміл, описуючи важливу для чехів подію 9 ст., вживає слово «русин», свідчить про те, що в період Великої Моравії (9 ст.) про русинів Європа вже знала. Ці та інші події відносяться до 9 ст., тобто русини познайомились з віровченням Христа на 125 років раніше, ніж київські русичі, християнізацію яких почав Володимир Великий у 10 ст.

Говорячи про християнізацію Київської Русі, слід згадати імена трьох монахів – вихідців з Подкарпатської Русі: відомого проповідника християнства Мойсея Угрина (Угорського русина) та його двох братів, Ґеорґія та Єфрема, місіонерська діяльність яких тісно пов’язана з поширенням християнського вчення на теренах Київської Русі, яких запросив проповідувати християнство між русичами сам Володимир Великий.  

Як бачимо, у Київській Русі на початку 11 ст. християнство почало пускати міцне коріння. То ж і не дивно, що в цей час в Києві юридично оформляється православна церква. Вона була одною з багатьох митрополій Константи-нопольського патріархату, які управлялись митрополитами-греками. Однак у 1050 р. князь Ярослав Мудрий ініціював призначення київським митрополитом не грека, а слов’янина. І знову, як і його батько Володимир I, який свого часу запросив проповідувати християнство на терені Київської Русі «угорських русинів», князь Ярослав також звернув увагу саме на русинів.

Академік НАН України Петро Толочко стверджує, що у 1050 р. київським митрополитом було призначено русина Іларіона. Таким чином, Подкарпатська Русь в 9-12 століттях була пов’язана із східними слов’янами лише через посередництво церковників, ні в яке державне утворення київських русичів не входила перш за все по причині географічній. Політично та адміністративно Подкарпатська Русь як ціле (в т.ч. всі гірські області), стала інтегральною складовою частиною Угорської держави до середини 13 ст. Таким чином, історичні події, які мали місце в Центральній Європі в стародавню історичну епоху та в період 5-10 ст. н.е., підтверджені незаперечними фактами, свідчать про те, що словۥянське населення Подкарпатської Русі дотримувалось чітких прозахідно-європейських зв’язків. З цього випливає логічний висновок:

Подкарпаторусинські землі ні в епоху стародавнього світу (до кінця 5 ст. до н.е.), ні в період 5-10 століть н.е., ні пізніше, ніяк не були «з’єднані» ні з державою східних слов’ян, Київською Руссю, ні з Московією (СРСР в рахунок не береться).                 

Проф.Іван ПОП, Dr.Sc. (Чехія), Дмитро ПОП, регіональний історик