Сімейні звичаї й обряди карпатського народу

Становлять вагомий підрозділ традиційно-побутової культури нашого народу.

Вони мають глибоке гуманістичне спрямування, ідею утвердження високого морально-етичного статусу сім'ї, ролі і значення в ній людини, йдеться у навчальному посібнику Етнографія України. Багатство архаїчних елементів і локальних різновидів та варіантів засвідчують давнину походження української народної сімейно-побутової обрядовості, її популярність і стійкість. Збереження й відродження багатьох елементів цих традицій у сучасному побуті вимагає пильної уваги та конкретної цілеспрямованої роботи.

До традиційно-побутової сімейної культури народу належать цикли звичаїв і обрядів, що стосуються особливих подій у житті сім'ї, родини, зокрема: одруження, створення нової сім'ї; появи нового члена сім'ї, народження дитини; смерті, відходу в небуття члена сім'ї. Крім прямого відношення до внутрісімейних справ, змін, переживань, ці звичаї і обряди великою мірою визначають чи навіть знаменують зв'язок сім'ї з ширшою родиною, сусідами і громадою, які беруть участь, активно співдіють у них. Тому з покоління в покоління дотриманню певних стереотипів цих звичаїв і обрядів приділялася велика увага. З ними пов'язувалися різні ритуали, вірування, забобони, що створювали особливу атмосферу урочистості і таємничості цих традицій, своєрідну семантику з нашаруванням і поєднанням у ній різночасових рівнів світоглядних уявлень, вірувань і знань.

В карпатському регіоні, як і в інших регіонах, до вказаних подій приурочені відповідно: весільна обрядовість; цикл звичаїв і обрядів, пов'язаних з народженням дитини; похоронно-поминальні звичаї та обряди.

 

Весільна обрядовість

Окремі відомості про весільні звичаї наших предків зустрічаємо в давніх писемних джерелах. Але всі весільні обряди можна умовно поділити на три етапи: передвесільний, власне весільний і післявесільний.

Передвесільний етап мав кілька традиційних складових: сватання, оглядини, заручини. Подекуди він включав і попереднє вивідування про згоду батьків, домовленість про сватання. Але часто сватання відбувалося лише за домовленістю молодих або й було несподіваним. У таких випадках наречений міг дістати відмову.

Сватання — це перша офіційна зустріч сторін молодого і молодої для домовленості про одруження. Сватати йшли два (іноді один) старости і молодий. У старости просили старших і поважних чоловіків-родичів. Старший староста повинен був добре "знати звичай".

Атрибутами сватів були хліб у руках і спеціальні палиці. Обмін хлібом з батьками молодої, пов'язування старостів рушниками і молодого хусткою, частування за столом означало згоду. Обов'язково запитували при цьому згоду молодої. Знаками відмови було неприйняття хліба старостів та відсутність іншої атрибутики успішного сватання. Причому відмова мала коректну форму, батьки молодої казали: "Хай ще підроста", "Почекає" і т. д., на Поділлі дівчина підходила до столу, брала принесений хліб, і, поцілувавши його, казала: "Спасибі за честь. Хай вам Бог дає з інших рук". У деяких місцях відмовлялася випити піднесену їй чарку, забирала зі столу і ставила в мисник чарку та ін.

Традиційне власне весілля тривало декілька днів. Здебільшого весілля починали в п'ятницю (бо п'ятниця — початниця). Весільне дійство складалося з низки обрядових актів, що відбувалося послідовно і в супроводі відповідних обрядових пісень та ритуалів: випікання короваю, сплітання вінка, запрошення на весілля, шлюб, посад, пов'язування молодої, переїзд молодої в дім чоловіка. У різних регіонах України ці складові були розвинуті не однаково і посідали різне місце в загальній структурі весільної обрядовості. Так, у Карпатах і Прикарпатті в розвинутішому вигляді виступає обряд вінко-плетіння, з нього і починалося весілля. Цей обряд включав урочистий вихід дружок або свах у городчик чи до лісу за барвінком (подекуди з музикою), благословення матері або старости на виплітання вінків для молодої і молодого, участь у вінкоплетинах жінок, щасливих у сімейному житті. Важливе місце вінкоплетіння у весільному обряді засвідчене і обширними циклами відповідних обрядових пісень — ладканок чи так званих барвінкових — на Гуцульщині і Покутті.

 

Ой дай же нам, Божечку,
Щасливу дорожечку
В городець по зілечко,
По зелений барвіночок.

Вийся, віночку, гладко,
Як червонее ябко,
Нинішньої днини,
Щасливої години.

 

До передшлюбної групи весільних обрядів належали запросини на весілля, прибирання весільного деревця — гільця, обмін подарунками між молодим і молодою та молодіжний вечір (дівич-вечір).

На весілля йшли запрошувати окремо молодий з боярами (дружбами) і молода з дружками. їх випроводжали з обрядовим співом і благословенням батьків. Традиція вимагала відвідання дому запрошуваних і дотримання певного церемоніалу (поклін чи навіть ставання на коліна перед запрошуваними, проказування відповідних словесних формул — "Просили мама, тато, і я вас прошу..." і т. д.). Запрошували родичів, сусідів і нерідко, як велів звичай,— все село:

 

Мати донечку в село відправляє:
Іди, донечко, у щасливу годиночку,
Проси, донечко, найменшу дитиночку.

 

Після запросин на весілля відбувалося прикрашання весільного деревця. ). Воно символізувало створення нової сім'ї, появу нового сімейного "древа", тому повинно було виглядати якнайпривабливіше. Виготовленням гільця розпочиналася частина весільного дійства, яка виразно визначалася як обрядове прощання молодих з дівуванням і парубоцтвом, зі своїми неодруженими товаришами і безпосередня підготовка до переходу в новий статус. Найпоширеніша назва цієї частини весілля — дівич-вечір.

Дівич-вечір відбувався одночасно в молодого і молодої або лише в молодої, але з обов'язковою участю молодого з боярами. Він включав обрядове розплітання коси молодої на хлібній діжі, на подушці чи на стільці, покритому кожухом вовною догори, одягання вінка на голову молодої, частування за столом дружок та боярів, обмін подарунками між молодими: молодий з боярами приносив дівчині чоботи (звідси і назва чоботоносини) і хустку (чи намітку), а молода обдаровувала його шлюбною сорочкою (вишиваною) або весільною хустиною. Подекуди обмін подарунками виконувався через "післанців", "послів".

Історичні й етнографічні відомості дають підставу вважати, що церковне вінчання як освячення й офіційне санкціонування шлюбу в давніші часи безпосередньо не поєднувалося з народною весільною обрядовістю і нерідко було відокремлене від неї в часі, хоча згодом воно досить органічно вросло в неї, стало одним з її обрядових актів і навіть увійшло в систему різних народних ритуальних і магічних дій та ворожінь (наприклад, тримання молодою цілушки хліба в пазусі під час вінчання, яку молоді з'їдали, виходячи з церкви і т. д.).

Після вінчання молоду заводив на посад брат, дружко чи староста. Тут повинен був здобути або викупити собі місце поряд з молодою і молодий, який прибув зі своїм почтом (боярами, свахами) до її хати. Традиційний посад включав обрядові дії і церемонії, що відзначалися місцевою різноманітністю і своєрідністю. Головними компонентами посаду були: зустріч зятя і його гостей у домі молодої, посад молодого за столом біля молодої, частування, розподіл головного весільного хліба — короваю, обдаровування молодої її родиною (або обох молодих) з частуванням кожного даруючого короваєм або чаркою (перепій), зняття вінка і пов'язування молодої хустиною та одягання очіпка, що символізувало приєднання її до жіночого гурту.

Після пов'язання молодої хусткою чи наміткою відбувалося прощання її з дівчатами і подекуди проводи боярами старшої дружки з музикою, співами і частуванням у її домі — дружчини. Зі старшою дружкою неодружена молодь покидала весілля.

Далі наступали виряди молодої до дому чоловіка з підготовкою скрині-посагу, "продаванням" молодому подушок, прощанням молодої з рідною оселею, батьком-матір'ю, братами-сестрами — зі своїм родом. Проводи і переїзд молодої до чоловіка відбувалися здебільшого пізно ввечері головного весільного дня — вінчання (в суботу або в неділю).

Зустріч невістки в домі молодого відбувалася з відповідними церемоніями. У Карпатах, свекруха у вивернутому кожусі переводила через поріг, тримаючи за пояс або руку, обгорнуту хустиною, і т. д. Після привітання, вручення подарунків від молодої і частування молодих відводили на шлюбну постіль, яку стелили переважно в коморі на необмолоче-них снопах жита, пшениці або вівса. В узголов'ї постелі клали спеціальний весільний хліб (лежень, стульник, пара, короваєць, тещин пиріг та ін.).

Наступного дня до дому молодого запрошували батьків і родичів молодої, відбувалися обряди з подякою за дочку. До післявесільних обрядів належали частування гостей у молодого — пропій, гостина молодого подружжя у батьків молодої, що відбувалася через день-два, тиждень після весілля та прийом у молодого через місяць Створений винятково багатий цикл обрядових весільних пісень, які донесли до нашого часу відгомін глибокої давнини, а подекуди й архаїчні назви, наприклад, ладканки в Карпатах і Прикарпатті, ладовні пісні — на Буковині.

Святкової урочистості, поважності та певної таємничості надавали народному весільному обрядові його традиційна знакова система, атрибутика: рушники, виняткова значимість хліба у багатьох моментах весілля, вінки, коровай, гільце, палиці у сватів, старост, бояр, свічки у світилок тощо; характерні для різних місцевостей весільні чини: старости, підстарости, старостини, дружби, дружки, бояри, свахи, світилки, приданки і т. д.

Взагалі цілості народного весільного обряду властива поважність, гуманістична життєва мудрість і моральна чистота. У всіх його компонентах — обрядодіях, співах, примовляннях, символіці — закладені установки на чесне трудове життя ("раненько вставай, пізненько лягай — добра доленька буде"), сімейну злагоду, продовження роду, добрі взаємини з людьми. Своєю сутністю весільна обрядовість утверджувала основні народні морально-етичні та звичаєво-правові засади.

З бігом часу весільна обрядовість у різних регіонах України зазнавала певних змін — здебільшого скорочення тривалості її загалом чи окремих компонентів структури. Була передусім змінена традиційна структура весільної обрядовості, фактично перервана її міжпоколінна передача і спадкоємність. Особливо відчутної шкоди завдали намагання і заходи офіціальних "обрядо-творців" спростити традиційну весільну обрядовість, звільнити її від "релігійних, елементів" та "наповнити" і "збагатити" форми "новим, соціалістичним" змістом, штучно нав'язати певні стандарти.

Втрачено не тільки багато компонентів народної весільної обрядовості, а й (що найбільш істотно) внутрішній взаємозв'язок тих традиційних моментів, які ще побутують у весільних обрядах українського сільського і міського населення, з властивою їм духовною сутністю, гуманістичною морально-етичною спрямованістю й емоціонально-психологічною настроєвістю. Збережені традиційні елементи символіки, атрибутики виступають у сучасному весіллі здебільшого як позбавлений глибшого обрядового смислу і контексту антураж, зовнішня декоративність і прикраса. Величезною втратою є посилене заникання традиційного обрядового весільного співу навіть у тих місцевостях, де він до недавнього зберігався в живому побутуванні - Карпати, Прикарпаття, і Поділля.

Відновлення, повернення до життя і повноцінного функціонування всього кращого з народних весільних обрядово-звичаєвих традицій вимагає вдумливої і наполегливої праці.

 

Звичаї й обряди, пов'язані з народженням дитини

Етнографічні матеріали свідчать, що в усіх місцевостях Карпат велика увага приділялася традиційним звичаям і обрядам, що стосувалися народження дитини. Згідно з народними віруваннями, дотримання і виконання відповідних звичаєвих настанов і обрядів є необхідною передумовою успішного народження, здоров'я і благополуччя матері, дитини та щасливої їх долі. Цей комплекс обрядовості поділяють в етнографії на чотири групи: дородові звичаї і обряди; власне родильні; післяродові обрядові дії, що знаменують "приєднання" дитини до сім'ї, роду, громади. Дородові охоплюють низку ритуальних, магічних дій і звичаїв, що виконувалися вже під час весілля і були спрямовані на забезпечення плодовитості подружжя, народження синів (розплітання коси молодої хлопчиком, влаштування першої постелі молодих на необмолочених снопах і т. д.).

Період вагітності був обставлений низкою оберег, пересторог і вірувань. Старалися якнайдовше приховувати вагітність від посторонніх. Жінці, яка чекала дитину, радили уникати зустрічей з каліками, хворими, негарними на вигляд людьми і, взагалі, поганих вражень, щоб це не передалося, не вплинуло на фізичний розвиток плоду. Вона не повинна була дивитися на вогонь і померлого, бити тварин, взяти щось чуже, сердитися, сваритися, гніватися та ін. Вважалося, що поведінка матері, її психологічний стан безпосередньо впливають на здоров'я, розвиток, формування характеру і зовнішності дитини ще до її народження.

Звичай велів не відмовляти вагітній жінці, коли вона попросить щось допомогти чи позичити, старалися задовольнити, коли їй хотілося ("забаглося") щось з'їсти, випити. Рекомендації, обереги, норми поведінки вагітної, ставлення до неї інших людей основувалися здебільшого на народному досвіді і раціональних знаннях народної медицини, розумінні фізіологічно-психологічного стану жінки під час вагітності. Вони мають багато спільного з аналогічними звичаєвими традиціями в інших народів. Чимало з них продовжує побутувати і в наш час.

Цикл звичаїв і обрядів, якими супроводжувалося народження дитини, зберіг у народному побуті українців ще в XIX — на початку XX ст. багато архаїчних світоглядних уявлень. Поява на світ нової людини вважалася великим таїнством, що вимагало дотримання устійнених традицією ритуалів і звичаїв.таїнством, що вимагало дотримання устійнених традицією ритуалів і звичаїв.

Виконання всього комплексу пересторог, магічних дій, ритуалів вважалося основою успішного народження дитини, охорони від злого матері та немовляти. Пологи (злоги, родиво, народини) відбувалися в домашніх умовах, але без посторонніх. Постіль породіллі намагалися відгородити "завісою" (рядном чи іншою тканиною), щоб оберегти її і немовля від поганих очей. Приймала пологи бабка-повитуха, котру заздалегідь запрошували. Саме від її знання і вміння залежали значною мірою успішні роди, життя і здоров'я матері та дитини. Тому бабка-повитуха користувалася пошаною в народному середовищі. Крім безпосередніх заходів щодо прийняття дитини, бабка-повитуха виконувала певні обрядові дії, що також додавало їй поваги; розв'язування вузлів, відмикання замків, розплітання кіс та інше — для полегшення родів, відсікання пуповини хлопчикам на сокирі, поліні, а дівчинці — на веретені, гребені, щоб прищепити їм навики до основних видів сільськогосподарської праці; закопування посліду (місця), перше купання дитини тощо. Бабці навіть надавалося право охрестити хвору, вмираючу дитину. Пуповину зав'язували конопляним прядивом — матіркою,— "щоб дитина була плодовитою", "щоб у жінки діти велися". Коли вже не хотіли мати дітей, зав'язувала лляним прядивом. Зав'язуючи, бабка-повитуха примовляла: "Зав'язую щастя, здоров'я і многії літа", "Зав'язую тобі щастя і здоров'я, і вік довгий, і розум добрий".

Одним з основних ритуалів після народження дитини була перша купіль. Вона супроводжувалася певними діями і словесними формулами, в яких зберігся відгомін давніх вірувань у магічну силу води, слова і першого (ініціального) стикання дитини з різними життєво необхідними предметами. Перша купіль розглядалася не тільки як очищення, а й як охорона дитини від злих духів. До першої купелі додавали свяченої води, вкладали лікарські трави, шматок хліба або трохи зерна, кидали срібні або золоті монети. Подекуди до першої купелі дівчаток доливали меду, молока, клали голку (Гуцуль-щина), хлопчикам клали свердло, щоб умів майструвати (Бойківщина). В новіший час до цих та інших предметів додалися ручка і олівець, аби дитина була розумною, добре вчилася. Коли хтось заходив до хати під час першої купелі, повинен був укинути якусь монету. Воду з першої купелі годилося вилити вранці в якийсь куток, куди ніхто не заходив.

Вірування в магічну силу води простежується і в народних очисних обрядах жінки-породіллі і бабки-повитухи. Вважалося, що жінка після пологів — "нечиста" і може зашкодити людям, що стикаються з нею, негативно вплинути на врожай, сімейний достаток тощо. Тому годилося якнайшвидше охрестити дитину, після чого бабка-повитуха проводила обряд "очищення" породіллі та себе.

Подекуди в народних обрядах збереглися обсушування дитини після першої купелі біля палаючої печі (у звичаях . українців Закарпаття), запалювання свічки після народження дитини, світло якої згідно з віруваннями оберігало породіллю і немовля від злих сил, та ін.

Упродовж кількох днів після народження дитини звичаєво устійненим в українців було відвідування породіллі заміжніми жінками з родини, сусідів, подруг з поздоровленнями та обов'язковим приносом традиційних для такої оказії продуктів (сиру, масла, калача, каші, сирих яєць тощо).

Попри свій доброзичливий гуманний смисл, цей звичай належить також до групи післяродових обрядових дій, які означають і прилучення дитини до ширшого родинного і позародинного колективу. Ще більше ця тенденція виражена в інших традиційних післяродових актах: виборі імені (за церковним календарем відповідно до дня народження чи, як було поширеніше, надання новонародженому імені дідуся, бабусі, або когось іншого з предків); хрещенні з обов'язковою участю хресних батьків — кумів, яких запрошували з родини або друзів. У деяких місцевостях запрошували "в куми" кілька пар. Згодом похресник називав їх: хресний, хресна, матка, батько, нанашка, нанашко. Якщо в сім'ї "не велися" (вмирали) діти, то, щоб запобігти цьому, в деяких місцевостях України побутував звичай імітації продажу новонародженого кумам через вікно.

Церковне хрещення також звичайно супроводилося різними народними звичаями, магічними діями і замовляннями. Перед хрещенням дитину клали на кожух, на стіл, на піч, поміж буханцями хліба, що повинно було забезпечити дитині достаток, тісний зв'язок з домашнім вогнищем оберегти від зла.

побутували й інші звичаї, які повинні були оберігати дитину, забезпечити їй щасливе життя й символізували прилучення до сім'ї та громади. Загальноприйнятим звичаєм було святкування, урочисте відзначення народження дитини, на яке запрошували родину, кумів, сусідів. Цей давній звичай у християнський час переважно приурочували до дня хрещення. На хрестинну гостину (хрестини) приносили подарунки: полотно, хліб, яйця, а в наш час — ще й цукор та інші продукти. Частування гостей, серед яких головними особами вважалися бабка-повитуха і куми, супроводилися примовляннями і побажаннями. Подекуди (на Лемківщині і в гірських районах Закарпаття) складовою хрестин були й спеціальні обрядові пісні (хрестинні, родильні), в них возвеличувалося новонароджене дитя, його батьки, висловлювалася подяка бабці-повитусі та різні добрі побажання:

 

А в нашого кума весела гостина,
Най ся му ховає на радість дитина.

 

Традиційно устійненим вважалося і меню хрестин. Майже повсюдно обов'язковою в ньому була каша (мабуть, залишок давніх жертвоприношень у вигляді зернових). У деяких місцевостях етнографи зафіксували цікаві обрядові дії з кашею: повитуха або хресний батько за столом піднімали горщик з кашею, бажаючи добра і щастя, мов "зірок на небі". Відомі звичаї "молити кашу", "розбивати кашу", тобто розбивати горщик з кашею, якою частують гостей, котрі платять за це пожертвами для дитини, породіллі чи баби-повитухи. На Гуцульщині зберігся давній звичай обтинання дитині волосся на хрестинах, що символізує її прилучення до роду. Подекуди після хрестин проводили ще й калачини — в одне зі свят батьки дитини відвідували кумів з калачами, обдаровували їх.

Після хрестин також практикувалися різні охоронні дії для захисту дитини й матері від шкідливого впливу злих силі духів, "поганих очей" — вроків. У колиску клали металеві гострі предмети (ніж, ножиці, голку), вірячи в їх магічну силу.

Зібрані в XIX—XX ст. етнографічні матеріали щодо звичаїв та обрядів, пов'язаних з народженням дитини, доносять до нас багату смислову архаїку і різноманітність локальних варіантів. У побутуванні вони не завжди осмислювалися відповідно до первісної магічно-символічної значимості. Але оберігалися порівняно стійко, оскільки народна традиція поєднувала їх з життєво важливою функціональністю — успішним народженням, здоров'ям матері й дитини, благополуччям і щастям новонародженого. Це основні мотиви всього комплексу народних звичаїв і обрядів, їх практично-раціональних і магічно-ілюзорних, забобонних елементів.

У наш час і в цій сфері народних традицій сталися значні зміни. Забулися, злегковажилися не тільки різні магічні ритуали, а й багато раціональних моментів, які мали охоронно-профілактичне значення, посилювали сприйняття гуманістичної сутності акту народження дитини, символізували прийняття народженого у сімейний і громадський колектив. Ті моменти традиційної родильної обрядовості, що зберігаються (відвідування породіллі, обдарування матері й дитини, перша купіль, гостина тощо) побутують здебільшого без їх колишнього ритуально-магічного забарвлення.

 

Похоронні і поминальні звичаї та обряди

У звичаях і віруваннях українців, пов'язаних зі смертю людини, простежується нашарування елементів різних часів і культурних рівнів: архаїчні язичницькі уявлення про смерть, загробне життя і вплив покійників на живих поєдналися з пізнішими християнськими, утворивши складний смислово-емоційний комплекс. У ньому виділяються три цикли: перший: пов'язаний з актом смерті; другий — з похоронами; третій — післяпохоронні звичаї та обряди, в тому числі й поминальні.

Перший цикл охоплює традиційні дії, якими супроводилося наближення смерті, споряджання покійника. Про наближення смерті здогадувалися не тільки на основі стану здоров'я людини, а й різних прикмет, які начебто віщували її наближення: виття собаки, крик курки півнячим голосом, крик пугача над хатою, погані сни, тріщини на стіні та ін. Людина, котра помирала, повинна була попрощатися з рідними, близькими, знайомими, попросити вибачення за вчинені кривди та образи, а також виявити свою останню волю. Коли помирав батько, то згідно зі звичаєм, він "мав зробити лад" між дітьми, тобто при свідках сказати або письмово оформити, "що кому належиться" — скласти заповіт, заві-щання, якщо це не було зроблено раніше.

Коли ж помирали парубок або дівчина, вони обов'язково прощалися зі своїми коханими, бо інакше було б погано і для померлого, і для того, хто залишається жити. Передсмертні приготування включали й останню сповідь та причастя.

Смерть трактувалася як розлучення душі з тілом. За поширеними уявленнями, душа виходила з людини горлом у вигляді пари, мухи, метелика. Вважалося, що добрі, справедливі люди помирали легко, а злі, котрі за життя коїли лихо, зналися з нечистою силою, мали тяжку смерть ("яке життя, така й смерть"). Недоброю вважалася і раптова, "нагла" смерть, коли людина не встигла належним чином до цього приготуватися. У випадку важкої смерті відчиняли двері, вікна, треба було розв'язати вузли, розстебнути ґудзики тощо. При помираючому не годилося плакати, робити щось таке, що б тривожило його. В руки помираючого вкладали запалену свічку (громницю). Коли людина помирала, їй закривали очі й починали голосити (заводити, плакати, йойкати). Були різні види голосінь: дітей за батьком, матір'ю, матері за сином чи дочкою, жінки за чоловіком тощо. Вони — один з видів усної народної творчості, подекуди їх виконували і наймані голосільниці. Фольклористами й етнографами зібраний величезний матеріал про українські народні голосіння.

Сповіщали про смерть звуками церковного дзвону, а на Гуцульщині — також трембітанням і запалюванням ватри біля хати померлого. Подекуди на вікно знадвору вішали рушник або перемітку. Покійника обмивали і одягали в "приготовлене на смерть". На Гуцульщині одягали ще помираючу людину в святковий одяг, той, що покійник любив і приготував собі.

Жінки намагалися "зберегти на смерть" шлюбний одяг. Обмивали й одягали покійника жінки старшого віку.

Певні звичаї були пов'язані з виготовленням домовини (деревища, труни). її робили майстер чи, наприклад, як на Гуцульщині, сусіди біля хати померлого. Ті, що відвідували померлого, повинні були "змовити молитву" за його душу. Біля тіла покійного годилося постійно бути комусь із рідних, знайомих, не спати, пильнувати, згадувати добрі справи померлого, розповідати різні бувальщини. На Гуцульщині звичай групового перебування біля тіла покійника ввечері і вночі називався посижінє. У Карпатах, на Закарпатті до нашого часу зберігся давній звичай влаштовувати забави при померлому, щоб розважити його родину, не дати заснути присутнім. Ці ігри часто мали характер певних сюжетних сценок і були відомими під назвами грушки, лопатки, лубки. У звичай увійшов і релігійний елемент читання "Псалтиря" при померлому.

Церковна обрядовість похорону скрізь поєднувалася з різними народними звичаями: прощання родини з померлим перед закриттям домовини, розв'язування всього зав'язаного на покійнику, обсипання зерном місця, на якому лежав померлий, потрійний обхід родиною стола з покладеними на ньому хлібом, сіллю, потрійне доторкання домовиною порогів при виносі тіла (прощання з домівкою), обсівання домовини зерном на подвір'ї, посівання маком за домовиною (щоб померлий не повернувся) і т. д. Домовину покривали полотном або рушником, на який клали хліб. Подекуди хліб несли за домовиною. На Гуцульщині, Буковині був звичай роздавати речі померлого, в деяких інших місцевостях після похорону неодружених роздавали їх товаришам рушники, стрічки, ділили коровай. До нашого століття, наприклад, у Карпатах, зберігся старовинний звичай, що тіло померлого в будь-яку пору везли на санях, запряжених волами, на кладовище. Певними узвичаєними особливостями відзначалися похорони самогубців: їх ховали за межею посвяченого кладовища, на їх могилах садили терен, перехожий повинен був кинути на могилу чи місце самогубства галузку, пучок соломи або камінь.

У різних формах трансформований давній звичай поминок, поминального обіду відразу ж після того, коли домовину винесли з хати до сіней чи на подвір'я (Гуцульщина). Цей звичай пов'язаний з віруванням, що душа померлого впродовж 40 днів повертається в певні дні додому, потребуючи, щоб про неї згадували, чинили відповідні відправи та обряди і щоб її нагодували. Тому поминки справляли також у З, 7, 9, 30, 40 днів і в роковини смерті.

Дотепер збереглися, крім поминання в день похорону, також поминання через 9 днів (дев'ятини), 40 (сороковини) і через рік (роковини). Обрядовою стравою поминок вважалася кутя, коливо — пшенична каша з медом. Подекуди як спеціальний харч "для душі" вживався так званий канун — мед у мисці з крихітками білого хліба, а також страви, які померлий любив за життя. Покійних поминали і під час загальних поминальних днів: на другий чи третій день Великодня, в першу неділю після Великодня (Фомину, провідну), провідний понеділок або вівторок, коли відвідують могили родичів.

Обов'язком живих членів сім'ї здавна вважалося утримувати в належному порядку могили померлих, дбати, щоб на них були відповідні пам'ятники — дерев'яні або кам'яні хрести, надгробні плити — і виконувалися узвичаєні традицією обряди. Порушення цих звичаїв вважалося провиною перед померлим, осуджувалося людьми.

Загальна структура і різноманітність локальних варіантів народних похоронно-поминальних обрядів і звичаїв українців мають у своїй основі вірування й уявлення про потойбічний світ, існування реальних зв'язків і взаємодії померлих з живими нащадками. Вони спрямовані на забезпечення благополуччя душі на "тому світі", "у царстві небесному", а також на охорону живих від шкідливого впливу мерця.

Багато з традиційних народних похоронно-поминальних звичаїв та обрядів збереглися до нашого часу. Щоправда, чимало з них втратили своє магічно-ритуальне осмислення і вживаються переважно в атрибутивному значенні — дотримання звичаю, традиції, уваги, пошани й любові до померлої людини.