Голі й босі попадали у рівчак і шепотіли «Отче наш» поки обстріл не закінчився, — боєць АТО

У свої 25 років цей ужгородець не раз прощався із життям

Ужгородцеві Максиму Єрмолаєву – всього 25 років, а він уже встиг пережити війну, полон у сепаратистів, знущання, голод і страх перед тим, що вже більше ніколи не побачить рідних. 24 вересня минулого року він повернувся додому після 27 днів у полоні. З тих пір з журналістами на тему війни жодного разу не спілкувався, однак тепер, коли ті жахіття трохи забулися, погодився.

"Капітан вистрілив собі в голові просто в купе потягу"

У день, коли ми зустрілися з Максимом, він якраз отримав документи учасника бойових дій. Це через 10 місяців з часу повернення додому. З армії хлопець демобілізувався, каже: своє вже відслужив – більше не хоче. Тим більше, що сепаратисти йому зрозуміло пояснили: ще раз попадеться в їхні руки, обмінювати більше не будуть – одразу випустять кишки.

"9 квітня минулого року мені прийшла повістка. Я не ховався, одразу пішов у військкомат. Там мене розподілили до 51-ї механізованої бригади і сказали, що забирають всього на 10 днів. Що кількома днями це все не обійдеться, я зрозумів вже тоді, коли нас автобусами доправили до Володимир-Волинського. Там ми жили у старій закинутій військовій частині, спали на підлозі на матрацах. Я спав на восьми складених уздовж табуретах.

Через 5 днів нас відправили на полігон. Навчань, як таких, не було. З автомата дали вистріляти всього 4 патрони, а так ми цілими днями лежали у полі. Мене взагалі призначили санінструктором, хоча під час строкової служби я був кулеметником і в медицині взагалі не розбирався. Коли побачив ті аптечки старезні, котрі нам видали, мало не зомлів! Там були лише бинти, джгути і "зеленка". Як ми цим мали рятувати солдатів на війні – нікого не цікавило.

Після "навчань" на полігоні нас посадили у поїзд і відправили на Донеччину. По дорозі наш командир випадково застрелився. Він сидів у купе з бійцями і показував їм, як розбирати і збирати пістолет. Зібрав, чогось приклав собі до голови і вистрелив. Не знаю, чи навмисно, чи випадково, але скоріше за все сталося це з необережності. То ще добре, що ніхто інший у вагоні не постраждав. Я їхав через кілька купе, почув постріл й одразу прибіг. Це була перша смерть, яку бачив на цій війні.

"Після Волновахи у 51-ій бригаді зчинився бунт"

Наша база на Донеччині знаходилася в Новоукраїнці. Бійців же "розкидали" по блокпостах. Я служив у групі швидкого реагування 3-го батальйону, тоді ж побував у перших бойових зіткненнях та під обстрілами. Наших тоді багато помирало, бо ми були повністю неготовими до боїв. Наприклад, мені видали стару форму, каску 1947 року та незручні берці. Бронежилетів не мав ніхто, техніки не вистачало та й та постійно ламалася. Після того, як під Волновахою 22 травня загинуло 18 наших бійців, на базі 51-ї бригади в Новоукраїнці почався бунт. Солдати казали, що не мають наміру воювати голими руками.

Після скандалу 51-шу бригаду вивели з зони АТО і направили на полігон "Широкий Лан" в Миколаївській області. Там нас уже тренували нормально, показали, як грамотно облаштувати блокпост, дали постріляти з різних видів зброї, провели медичну підготовку. У червні ж  знову відправили на війну. Цього разу у Рубіжне, а потім у Сєвєродонецьк. Сєвєродонецьк якраз зачищали від сепаратистів, там вперше довелося надавати медичну допомогу. Причому це був мирний мешканець, дідусь, який штовхав велосипед, від шоку навіть не розуміючи, що з його руки вирваний шматок м'яса. Пам'ятаю, як у мене тоді руки трусилися, але, здається, все зробив правильно.

Після Сєвєродонецька ми мали йти на Лисичанськ, але це було вже складніше, бо всі мости через Сіверський Донець були підірвані. Тому на Лисичанськ з іншого боку вирушила 24 бригада, яка його й визволила. Нас же відправили в Донецьку область – під Старобешеве та Іловайськ.     

"Ми пішли покупатися, а потрапили під обстріл "Ураганами"

Саме недалеко від Старобешева я вперше потрапив під обстріли "Ураганів" і скажу чесно: навряд чи я колись іще злякаюся так, як тоді. Ми пішли покупатися на ставок неподалік позицій. Не взяли з собою ні касок, ні бронежилетів. Аж раптом посеред кукурудзяного поля почули дивний звук, якого не забуду ніколи. Далі був потужний свист, спалах з чорним димом у повітрі, а потім навкруги все, як у фантастичних фільмах, почало  вибухати, а у повітря злітали шматки кукурудзи і земля.

Ми, фактично голі й босі, не мали жодного укриття. Побачили поруч невеличкий рівчак, попадали туди і шепотіли "Отче наш" аж поки обстріл не закінчився. Вже потім знайома місцева дівчина, тітка якої жила в Росії на самому кордоні з Донеччиною, сказала нам, що "Урагани" запускали з території Росії.

Та дівчина була чи не єдиною, хто тоді відкрито виступав за Україну. Вона нам багато допомагала, через що потім мусила тікати з рідного дому, бо сепаратисти на неї полювали. Більшість же людей відверто нас ненавиділи. Це дуже важко морально. Якось ми їхали колоною через село, а люди (переважно пенсіонери) звідусіль кричали, що ми вбивці, фашисти і приїхали стріляти в їхніх дітей. Було дуже неприємно, хотілося якнайшвидше проїхати їх, аби не чути тих слів.

Так я воював до 24 серпня. Ми тоді тримали позиції край села Дзеркального на території закинутої ферми У той день побачили здалеку в біноклі танки, які до нас наближалися. Довго не могли зрозуміти: то наші чи ні, бо на них теж були якісь білі позначки. Командування чіткого плану дій не дало, сказало чекати. Ми й дочекалися вже до того, що танки росіян наблизилися до нас надто близько. Йти проти них в бій ми не мали жодної можливості, бо у нас був всього один танк проти їхніх, як мінімум, 15-ти.

Тоді у нас склалося враження, що вони дуже чітко знали розміщення усіх наших позицій. По нас відкрили вогонь, обстрілювали з усього, що можна, два дні. Ми ховалися в окопах, а командування по рації лише передавало: тримайтеся, підкріплення до вас іде. Забігаючи наперед скажу, що так до нас ніхто і не прийшов. Тоді було дуже страшно, ми навіть валер'янку з великої банки пили, аби заспокоїтись. Не допомагало.

Кілька наших хлопців спробували вирватися, але їх розстріляли. Загалом же в окопах на тій фермі засіли 90 бійців 51-ї. На третій день нам усім поставили ультиматум: або здаємося в полон, або по нас відкриють вогонь з мінометів. Ми одноголосно погодилися і потім зрозуміли, що зробили правильно, бо в "зеленці" поруч побачили схованими вже десятки танків і БМП. Піднявши руки наверх, ми вийшли з окопів. Полонили нас росіяни, наскільки мені відомо, з Пскова. Вивезли у поле, де ми просиділи кілька днів. Їжу нам не давали, тому ми їли і пили кавуни, які там росли.

Росіяни, котрі нас охороняли, не приховували, що вони – кадрові військові і вважали себе героями. Ми з ними намагалися говорити, пояснювали, чому ми тут. Можливо, в когось із них сумніви після цих розмов і з'явилися, але більшість були переконані, що роблять добру справу.

"Я розумів, що для них є рабом і моє життя для них нічого не вартує"

На третій день нас посадили у великі криті вантажівки і кудись повезли. Через дірки ми бачили, що їхали спершу по бездоріжжю, а потім раптом виїхали на шосе вже в Росії. Це ми зрозуміли з того, що у машин були російські номерні знаки, а на дорогах стояла їхня поліція. Дві години ми їхали по трасі, а потім знову з'їхали на бездоріжжя. Через таке коло нас привезли у Сніжне. Там поселили в гаражах на території райвідділку міліції. Спали ми на землі, потім роздобули кілька матраців та ковдр. Там я вперше після тих кавунів поїв шматок хліба з ковбасою. Так смачно було! Але потім годували нас не дуже добре.

Кожного ранку о шостій або сьомій годині нас виводили на роботи. Незадовго до цього, 15 липня, авіація розбомбила у Сніжному податкову та дві багатоповерхівки. Не знаю, чи це наші помилилися, чи як це сталося... От нас відправляли розчищати завали. Робота була фізично дуже важка, ще й пилюки навкруг стільки, що дихати нічим. Рятувало лише те, що нас тоді гарно годували. Був там такий сепаратист, заступник голови Сніжного дядя Федя. Так він до нас нормально ставився, дозволяв по кілька порцій супу брати.

Потім їздили на поле неподалік, де наших розбомбили. Там поле було чорне, а наші, відступаючи, залишили багато боєприпасів, які ми вантажили для потреб сепаратистів.

Тоді нас уже охороняли ДНР-івці. Серед них справді багато "зеків" і наркоманів. Ті, що охороняли наші гаражі, навіть не крилися, що вони колишні ув'язнені. Та там і по мові специфічній це чути добре. Якщо росіяни нас не били і не принижували, то тут уже ставлення до нас було зовсім іншим. Вони дуже любили стати над нами і морально давити. Казали, що ми уроди, як лише нас мами народили таких на світ, що вони би нас вирізали усіх. Одного десантника постійно принижували, говорячи, що він не мав здатися, що він не заслуговує навіть називатися десантником. Одне, що не били.

Я не знаю, як хлопці там витримують по півроку. Це морально дуже важко. Ти розумієш, що ти – раб, твоє життя для них нічого не вартує. Коли тебе принижують, ти не можеш відповісти, мусиш опустити голову і терпіти. Так у полоні пройшло 27 днів. За цей час частину наших хлопців обміняли, тому з'явилася надія на те, що і мене можуть звідти забрати. Кілька разів сепаратисти дозволяли мені подзвонити додому. Це була така люб'язність в обмін на те, що мої рідні поповнять рахунок телефону на певну суму, приміром, на 10 гривень. Я знав, що мама оббиває в Ужгороді всі пороги, ходить і у військкомат, і в СБУ, і навіть збиралася їхати мене забирати на Донбас. Я її відговорив.

А одного прекрасного дня до нас підійшли, назвали кілька прізвищ, серед них і моє. Нас посадили в автобус, повезли у Донецьк, а звідти на якийсь блокпост. Там було повно журналістів з камерами, ОБСЄ, військові з обох сторін. Потім нас повезли у Краматорськ, нагодували, дали покурити. А тоді повезли у Харків, де ми вже нарешті помилися, підстриглися, виспалися. Я був такий худий, що не впізнавав себе!

Що змінилося для мене після полону? Я став більш упевненим у собі, бо ніколи не думав, що здатен витримати такі випробування. Сплю я спокійно, але почав лякатися феєрверків. А ще, коли приїхав, дуже злився на те, що тут люди собі спокійно ходять по дискотеках і святах, а там люди на війні гинуть. Це несправедливо".

 

Тетяна ЛІТЕРАТІ, "Про Захід"