Хто вони — карпатські хорвати?

Закарпатських, приднiстровських i присянських Хорватiв правильнiше було би називати карпатськими хорватами

Напевно не потребує обгрунтування актуальність дослідження проблем історії України докиївського періоду, зокрема племінних князівств, які існували за межами Подністров’я і у Х ст. ввійшли до складу Київської Русі. Чи не найбільше дискусій та спекуляцій тривало і триває далі навколо ХОРВАТІВ. В українськiй та росiйськiй iсторичнiй лiтературi досi поширене етнiчне означення прикарпатських племен VIII-X ст. як БIЛИХ ХОРВАТIВ. Це непорозумiння викликане неправильною iнтерпретацiєю фрагментiв з трактату Костянтина Багрянородного “Про управлiння iмперiєю” ще вченими кiнця ХIХ - початку ХХ ст. З того часу хорватські, сербські, чеські та угорські вчені зробили певнi кроки, які у нас залишилися непоміченими. Сьогоднi ще залишаються прихильники локалiзацiї Бiлої Хорватiї у Карiнтiї, але бiльшiсть дослiдникiв локалiзують її бiля витокiв Одри, Нейси та Білої Ельстер, де ще у XIV ст. iснували автономнi хорватськi райони та збереглася хорватська топонiмiка.

Лiтература про бiлих хорватiв i хорватський етногенез налiчує сотнi книг i статей кiлькох десяткiв авторiв. Огляди цiєї лiтератури за певнi перiоди можна почерпнути у Л.Нiдерле , Т.Модельського , Ф.Шiшiча , Л.Гауптмана , Я.Вiдаєвича , Г.Лябуди , Б.Застерової , Г.Ловмяньского , В.Iдзьо та Л.Войтовича .

Хорватський вчений С.Сакач, використовуючи висновки швейцарського лiнгвiста Ф.де Соссюри, встановив, що назва „бiлi хорвати” за iранською термiнологiєю, прийнятою у слов’ян, означає „захiднi хорвати” . Сьогоднi це визначення загальноприйняте i заперечень не викликає.

Зрозумiло, що в будь-якому випадку на певному етапi БIЛI ХОРВАТИ були частиною хорватського масиву. З такої аксiоми виходили Д.Маркварт , Л.Гауптман , В.Груби , Л.Перiч , Ф.Дворнiк , П.Третьяков , В.Королюк , Д.Блiфельд , Л.Войтович та iншi.

Грунтовний аналiз вiдомостей про хорватiв, якi збереглися в основному джерелi – трактатi „Про управління імперією” візантійського василевса Костянтина VII дозволяє зробити висновок, що в серединi Х ст. БIЛА ХОРВАТIЯ займала в основному первинну територiю колишнього хорватського союзу (ВЕЛИКОЇ ХОРВАТIЇ) вздовж пiвнiчних кордонiв Угорщини, на заходi змикаючись з БIЛОЮ СЕРБIЄЮ, а на сходi її межi були доступнi нападам ПЕЧЕНIГIВ. БIЛА СЕРБIЯ тодi займала верхню течiю Одри i доходила до витокiв Вiсли. Хорватськi землi вiд витокiв Вiсли через басейн Сяну простягалися десь до середньої течiї Днiстра - верхньої течiї Пруту, звiдки могли бути доступними для нападiв ПЕЧЕНIГIВ. З трактату також випливає, що пiсля того, як УГРИ розгромили державу Святоплука Моравського, вони межували з ХОРВАТАМИ бiля Карпат, тобто в Закарпаттi . Була звернена увага також, що фрагменти трактату, якi вiдносяться до ХОРВАТIВ бiля Карпат, не дозволяють називати їх БIЛИМИ. Сам автор трактату, користуючися окремими різночасовими джерелами і не маючи змоги їх перевірити та узгодити, безперечно, плутав поняття БІЛОЇ та ВЕЛИКОЇ ХОРВАТІЇ.

Пiдводячи пiдсумок дослiджень всiх iнших писемних джерел, де згадуються хорвати (ПВЛ , польського хроніста Вінцентія Кадлубка , “Орозія” англосаксонського короля Альфреда Великого , легенди про чеського князя св.Вацлава ) можна дійти висновку, що у серединi Х ст., коли Костянтин Багрянородний завершив писати свiй трактат, ВЕЛИКА ХОРВАТIЯ як єдина держава вже не iснувала. У її захiднiй частинi була держава БIЛА ХОРВАТIЯ, яка, можливо теж мала назву Великої. Рiвночасно схiднi землi ВЕЛИКОЇ ХОРВАТIЇ по традицiї і далі продовжували називатися ВЕЛИКОЮ ХОРВАТIЄЮ, що і зафіксували інформатори Костянтина Багрянородного. Мiж Бiлою Хорватiєю i схiдними землями Великої Хорватiї вклинилися сiлезькi i лехiтськi племена, головним з яких були ВIСЛЯНИ .

Починаючи з перших дослiдникiв текстiв Костянтина Багрянородного А.Бандурi, I.-Х.Гаттерера, Ф.Геркена, бiльшiсть вчених, в т.ч. М.Карамзiн, Я.Головацький, М.Лебедкiн, С.Соловйов, М.Барсов, Ф.Рачкi, О.Шахматов, С.Середонiн, Л.Нiдерле, Я.Пастернак, М.Смiшко, Б.Рибаков, П.Третьяков, В.Седов, а також багато iнших iсторикiв розмiщали початковi осади ХОРВАТIВ i ВЕЛИКУ ХОРВАТIЮ в Галичинi.

С.Грушевський не подiляв цiєї думки, але для цього йому довелося вiдкидати свiдчення ПВЛ про ХОРВАТIВ, а також допускати можливiсть печенiзьких нападiв через угорськi землi i гори на ХОРВАТIВ на Верхнiй Одрi . Вiдчуваючи слабкiсть своєї аргументацiї вчений залишав це питання вiдкритим.

Його сумнiви використала польська наука як додаткову аргументацiю, щодо ВЕЛИКОЇ ХОРВАТIЇ на Віслі, звiдки ХОРВАТИ прийшли у Галичину .

Хорватськi iсторики, не вдаючись у подробицi, в цiлому прийняли версiю про прабатькiвщину за Карпатами.

Модерна теза Г.Кунстманна, який запропонував повернутися до давньої версiї мiграцiї ХОРВАТIВ з гирла Дону на Балкани, а звiдти їх вихiд на пiвнiч до Одри, не отримала широкого визнання. Вiн виходив з того, що ВЕЛИКА i БIЛА ХОРВАТIЯ одне i теж поняття. Просто "Bel" повинно читатися як "Wel", а отже "velochrobati" (великохорвати) було первинною назвою хорватiв. Другим аргументом Г.Кунстманна є версiя походження племiнної назви ДАЛЕМIНЦIВ вiд ДАЛМАТIВ .

Хоча Н.Клаїч пiд впливом цiєї версiї змiнила свою попередню думку i помiстила БIЛУ ХОРВАТIЮ у Карантанiю , бiльшiсть iсторикiв виступила з критикою поглядiв Г.Кунстманна. З них особливо переконливою виглядає аргументацiя Р.Катiшіча . Окремо стоїть гiпотеза I.Мужича, який, головним чином на пiдставi антропологiчних матерiалiв, розвинув тезу про автохтоннiсть ХОРВАТIВ у Далмацiї .

ВЕЛИКА БIЛА ХОРВАТIЯ у Х ст. визнала залежнiсть вiд германського iмператора Оттона I. Її локалiзацiя на Верхнiй Вiслi i Верхнiй Одрi обгрунтована Л.Гауптманом i пiдтримана Б.Графенауером , залишається загальноприйнятою серед хорватських, чеських, сербських, словенських і більшості польських істориків. Недавно С.Пантелич уточнив її захiднi та пiвнiчнi кордони на Заале i Бiлiй Ельстер . В цьому регіоні йому вдалося відшукати цілі хорватські анклави, які ще у XIV ст. зберігали автономію, а пізніше були поступово асимільовані, зберігши тільки залишки хорватської топоніміки.

Накопиченi археологiчнi матерiали також не суперечать цим висновкам. У VI-IX ст. весь хорватський ареал в основному мав спiльний обряд поховання. Тiло спалювали на певнiй вiдстанi вiд мiсця захоронення у своєрідних “крематоріях”. Обпаленi костi складали в урну i з урною засипали в ямi або ж над урною насипали невеликий курган . Такi пам'ятки зустрiчаються у Прикарпаттi, Закарпаттi, Схiднiй Словаччинi (Кошiце) i у нинiшнiй Хорватiї (пам'ятки VII ст.) , уздовж течiї Ельби i у низiв'ях Мульди, мiж нижньою Заале i Ельбою (кiнець VI - початок VII ст.) . У пам'ятках на територiї Нiмеччини урни празького типу часто закопували у земляних плоских могилах вимощених камiнням.

Виходячи з сказаного вище закарпатських, приднiстровських i присянських Хорватiв правильнiше було би називати КАРПАТСЬКИМИ ХОРВАТАМИ, як пропонує Я.Iсаєвич , а не БІЛИМИ ХОРВАТАМИ, якi розмiщались у верхiв'ях Вiсли та Одри і басейні Білої Ельстер.

Археологiчнi дслiдження останнiх лiт територiй Карпатських Хорватiв, в тому числi велетенських городищ типу Плiснеська, Стiльська, Солонська та iнших, якi були у десятки разiв бiльшими за сучаснi їм мiста Київської Русi, виробничi комплекси з високим рiвнем технологiї типу Рудникiвського металургiйного, відзначення економічного піднесення, що почалося на початку ІХ ст,, і спричинило різке розшарування суспільства, в першу чергу за професійною ознакою, дозволяють припускати, що на землях Прикарпаття до кiнця Х ст., коли цi територiї ввiйшли до складу Київської Русi, функцiонувало розвинене диференцiйоване суспiльство, здатне до створення державних органiзмiв .

Здогадку про iснування окремих хорватських князiвств на схiдних землях Великої Хорватiї першим висловив Р.Репель . Враховуючи археологічні дослідженя та гіпотези О.Мельникової про початки державності у Північній та Східній Європі , про це можна говорити більш впевнено.

На жаль, майже повна вiдсутнiсть писемних джерел змушує вiдноситися до цiєї проблеми дуже обережно. Але ті нечисленні джерела, що збереглися, все ж дозволяють зробити певні уточнення. Давно триває полеміка навколо т.з. Празького привiлею 1086 р. Вiн був наданий iмператором Генрiхом IV своєму канцлеровi празькому єпископу Яромiру-Гебгардту (1040-1089/90 рр.), синовi чеського князя Бржетислава I. Єпископ добивався виходу Празького дiоцезу з-пiд влади чеських королiв i перетвореня його у свiтський лен iмперiї. Як було встановлено, у частині Привілею 1086 р. використано бiльш раннiй документ 983 р. з описами меж Празької єпископiї. Зрозумiло, що празька кафедра не мала потреб фальсифiкувати схiднi кордони свого дiоцезу, де лежали територiї, котрi у ХI ст. належали до держави могутнього київського князя, а у церковному вiдношенi пiдлягали константинопольському патрiархові. Тому в документi 1086 р. було просто переписано вiдповiднi пасажi документу 973 р., пiдтвердженого папою Бенедиктом (972-974 рр.) та iмператором Оттоном I (+ 973 р.), якi вiдбивали стан справ ще за часiв Великоморавської держави кiнця IX ст. або Чеської держави другої половини Х ст. :

"Далi до пiвночi такi є кордони: Пшовани [Pssouane], Хорвати i другi Хорвати [Chrouati et altera Chrowati] Зласани [Zlasane], Требовани [Trebouane], Поборани [Poborane], Дедолiзи [Dedolize], аж до серединного лiсу, де бiжить границя Мiльчан [Milcianorum]. Звiдси до сходу такi має рiки граничнi Буг [Bug] iменується i Стiр [Ztir] ... разом з гродом Краковiя [Cracouua] i краєм, котрий має назву Ваг [Vag] i з усiма територiями, котрi належать до згаданого граду, котрий є Краковiя [Cracouua]. Звiдси, додавши границi угорськi, розширено посувається аж до гiр, котрих назва є Трiтi [Татри - Л.В.]..."

Виходячи з цього, Л.Нiдерле припускав, що близько 560 р. АВАРИ розгромили i розчленили ВЕЛИКУ ХОРВАТIЮ, змусивши значну частину ХОРВАТIВ перейти в Паннонiю i Далмацiю (де вони живуть i нинi). А вiдлами ХОРВАТIВ були розсiянi в Заалi, на Одрi, у Схiднiй Галичинi i Чеських Карконосах .

Г.Ловмяньский вирiшив, що принаймi одне, з названих у Празькому привiлеї, племен ХОРВАТIВ можна без вагань локалiзувати над Вiслою i ототожнити з ВIСЛЯНАМИ . Тим самим, без жодних обгрунтувань вiн опускав зауваження В.Кентшиньского та висновки Я.Вiдаєвича , який виступав проти можливості ототожнення ВIСЛЯН з ХОРВАТАМИ.

Обидвi гiпотези виглядають сумнiвними. У Празькому привiлеї 1086 р. Кракiв та його околицi видiлено окремо. Тобто якраз ВIСЛЯНИ, схоже, вiддiляли БIЛИХ [захiдних - Л.В.] ХОРВАТIВ вiд других ХОРВАТIВ: ЗЛАСАН, ТРЕБОВАН, ПОБОРАН, ДЕДОЛIЗIВ...

В науковий обiг давно введена одна цiкава пам'ятка, навколо якої не вщухає наукова полемiка. Т.з. Географ Баварський („Опис мiст i територiй з пiвнiчної сторони Дунаю”), за версією Г.Ловмяньского, яку приймають більшість вчених, був вiдредагований баварським монахом Рудольфом між 843-870-и рр., джерелами якому служила переважно купецька iнформацiя . Російський дослідник О.Назаренко датує пам’ятку, яка, на його думку, була складена в монастирі Рейхенау слов’янським просвітителем єпископом Мефодієм на підставі інформації, зібраної в ході місіонерської діяльності в Моравії, другою половиною ІХ ст. .

Вже давно переважно польськi та чеськi вченi з перемiнним успiхом стараються розмiстити племена, згаданi у пам'ятцi, на своїй територiї. Коли це зовсiм не вдається, племена вiдносять до неiдентифiкованих. Але більш переконливо виглядає пропозиція німецького історика І.Херрманна , підтримана Б,Томенчуком , яка пов’язує порядок назв з трансєвропейськими торговельними шляхами (річковими і сухопутними).

В числi найбільш загадкових назв - "Zeriuani". У перекладі О.Назаренка вона передана як “серівани” . Iснує маса версiй їх iдентифiкацiї, навiть як чернiгiвських СIВЕРЯН. Найбiльшого визнання здобула здогадка П.Шафарика, підкріплена аргументацією Т.Левицького, за якою Zeriuani - СЕРБИ, тобто нинiшнi лужицькi серби. Т.Левицький виходив з порядку назв в контекстi пам'ятки: Lendizi - Thafnezi - Zeriuani - Prissani - Velunzani. Так як Lendizi – це ЛЕНДЗЯНИ, локалiзованi в Сандомирськiй землi, а на думку польського iсторика Prissani i Velunzani - спотворенi назви поморських племен ПУРЖИЧАН i ВЕЛИНЯН, то Zeriuani-Сорби були помiщенi мiж середньою Вiслою та нижньою Нотецiєю . Вже Г.Ловмяньский помiтив непевнiсть такої локалiзацiї . Але, розчарувавшись в можливостi розмiстити названi племена на польських землях, вiн запропонував не брати до уваги порядок назв в контекстi. Така теза дозволяє розглядати будь-якi версiї без обмежень, вiдiрвано вiд мiсця у текстi, в залежностi вiд фантазiї їх автора. Тому з’явився ще цiлий ряд версiй локалiзацiї цього племенi вiд Помор’я мало не до гирла Дунаю, але жодна з них не є переконливою. Крiм того жодна не пов’язана з порядком назв у Географа Баварського.

I.Крип’якевич пропонував "Zeriuani" читати як "черв’яни", тобто плем’я пов’язане з градами червенськими найдавнiших лiтописiв. Племiнна назва ЧЕРВ’ЯН збереглася у Iпатiївському зведеннi, а також вiдбита у топонiмi Червняни (Черляни, нинi у Городоцькому р-нi Львiвської обл.) . Це в’яжеться i з контекстом, де сказно, що це “королівство настільке [велике], що з нього, походять всi слов’янськi народи і ведуть, за їх словами, [свій] початок”. О.Назаренко в даному контексті цілком коректно переклав “regnum” як “королівство” . Це могло бути натяком на гегемонію ЧЕРВ’ЯН в союзі волинських племен в період складання пам’ятки і пояснення появи “Градів червенських” у ПВЛ. Легко пояснити i етимологiю назви у нiмецькому спотвореннi: Zeriuani = Czeruiani = Czerweni = Черв'яни . З черв’янами ототожнювали етнонім “zeriuani” Я.Відаєвич та Т.Лер-Сплавіньский, (вважаючи це плем’я польським) . Б.Томенчук розміщає їх у Вісло-Бузькому басейні , але для цього йому довелося перемістити волинян аж за гирло Західного Бугу, для чого відсутні будь-які підстави. За І.Херрманном Zeriuani – це носії культури Луки Райковецької, яку В.Сєдов ототожнює з дулібами , але ця локалізація нічим не мотивована.

Тотожність Zeriuani= Черв’яни добре вписується в порядок назв Географа Баварського: Lendizi - Thafnezi - Zeriuani - Prissani - Velunzani. Lendizi - це,звичайно, ЛЕНДЗЯНИ. Velunzani - це ВОЛИНЯНИ, але не гiпотетичне плем'я з околиць поморського мiста Велинь, а з Волинi, де ВОЛИНЯНИ засвiдченi літописами, іншими писемними пам’ятками i топонiмами .

Старша генерацiя польських iсторикiв, використовуючи iнший фрагмент трактату „Про управлiння імперією”, де повiдомлялося, що плем’я Lеnzenionoi платило данину Києву в часи регенства Ольги, старалися посунути межi Лендзян мало не пiд Київ. В кiнцi кiнцiв не встояв i Г.Ловмяньский. Вiн вiдмовився вiд попереднiх поглядiв i поширив кордони ЛЕНДЗЯН до Бугу та Стиру на Волинi . Цi тенденцiї мають мiсце i сьогоднi. Межi ЛЕНДЗЯН на пiвднi i на сходi пересуваються до верхiв'їв Днiстра і Стиру та далi, а для обгрунтування цiєї тези залучаються переважно ономастичнi матерiали, причому навiть такi назви як Белз, Белзець чи Тисмениця беззастережно вiдносять до захiднослов'янських тобто польських . Немає поважних підстав відмовлятися від локалізації ЛЕНДЗЯН у Сандомирсько-Люблінській землі. Це плем’я могло у серединi Х ст. утримувати верхiв’я Прип'ятi i певний час брати участь у днiпровськiй торгiвлi з Вiзантiєю. Можливо, що БУЖАНИ, ВОЛИНЯНИ чи iншi волинськi племiннi князiвства знаходилися в цей перiод пiд їх гегемонiєю. Як учасники днiпровської торгiвлi вони могли сплачувати якусь частку Києву. Через це Костянтин VII i зарахував їх в число данникiв Києва. Пiвденнi кордони ЛЕНДЗЯН дотикали до Угорщини, але це не значить, що вони доходили до Карпат. Знахiдка цiлого угорського кладовища Х ст. у Перемишлi свiдчить про те, що угорськi впливи у цьому регiонi могли сягати аж до меж Сандомирсько-Люблiнської землi. Зрештою етимологія угорської назви поляків – lengyel від лендзян не вимагає наявності безпосередніх кордонів. Досить було контактів через Перемишль, який тоді був хорватським центром . Назва його походить вiд Пшемисла - хорватського або моравського князя (у період гегемонії Великої Моравії тут міг сидіти моравський династ). Пiсля розгрому Великої Моравiї хорватськi князiвства стали об’єктом боротьби мiж Чехiєю, Угорщиною i Польщею. Польща в цей час переживала перiод складання. В орбiту держави Мєшка I ввiйшли ЛЕНДЗЯНИ, а також, можливо на короткий час, Червень i Перемишль, котрий перед цим перебував у сферi угорського впливу. У 981 р. Володимир Святославич приєднав цi землi до Києва. Якщо б цi землi були етнiчними територiями ЛЕНДЗЯН, то за них би неминуче пiшла довга боротьба. Але цього не трапилось, бо цi землi були хорватськими.

П.Шафарик та Л.Нiдерле вважали, що Thafnezi - це плем’я, яке жило на р.Танвi, правiй притоцi Сяну . За даними Географа Баварського на їх територiї було 257 градiв. Басейн рiки Танви бiдний на археологiчнi знахiдки, що викликало застереження дослiдникiв. Однак практично на жоднiй з територiй племен, перелiчених Географом Баварським, не вдалося вiдшукати вiдпоiвідного числа градiв. Сам термін “град” (“civitas” у Баварського Географа) далеко не однозначний. Під ним можна розуміти не тільки укріплені поселення, а й громади-общини . Інші варiанти локалiзацiї племенi Thafnezi (поморськi, дравськi, верхньодунайськi) слабо аргументованi, базуються на спiвзвучностi назв без пов’язання з їх етимологiєю, археологiчним матерiалом i порядком назв у Географа . Є.Кухарський розмiстив ТАНЯН на пiвдень вiд ЛЕНДЗЯН i на пiвнiч вiд Карпат , що по сутi не заперечує версiї Шафарика-Нiдерле.

Повернувшись до порядку назв: Лендзяни - Таняни - Черв'яни - Prissani - Волиняни, можна бачити в Prissani тiльки Приссанів, тобто плем’я, що живе на р.Сян (спотворену назву вiд Zlasani з Привiлею 1086 р. - засяни, засянцi, позаяк форми присянцi, прикарпатцi i т.д. характернi для бiльш пiзнього часу). За даними Географа у ЗАСЯН (Засянців, Присянців) було 70 громад. В районi Перемишля-Сянока було майже стiльки ж городищ. М.Карамзiн , Я.Добровський i А.Кралiчек вiдстоювали тотожнiсть Prissani = Brzezani. А.Крисiньский висунув варiант: Prissani = Brissani, згаданi Гельмольдом над нижньою Гавелою . Б.Войцеховський, Р.Кернсновський, Г.Ловмяньский та iншi прив’язували це плем’я до поморських Пуржич . Б.Томенчук помістив їх у гирлі Західного Бугу . Iснують ще локалiзацiї племенi в райоi Пружан в Бiлорусi чи Прiзрена на Балканах. Всi вони змушують сильно “вивертати” назву джерела, у залежностi вiд бажань дослiдника. Вони не враховують нi етимологiї назви, нi наявностi археологiчних пам'яток вiдповiдної епохи i не вписуються в контекст назв Баварського Географа.

Порядок назв Лендзяни-Таняни-Черв’яни-Засяни-Волиняни і далі Bruzi=Пруси також вписується у систему шляхів відомих пізніше (з Сандомира через Червень на Володимир, з відгалуженням на Перемишль).

Локалiзувавши ЗАСЯН (Засянцiв, Присянцiв) можна спробувати локалiзувати i iншi племена, згаданi в Привiлеї 1086 р.: Тrebouane, Poborane, Dedolizi. Найпростiше було би ТРЕБОВЛЯН ототожнити з теребовлянами, якi розмiщались в районi нинiшньої Теребовлi в басейнi Середнього Днiстра на його лiвому березi. Цей район густо заповнений археологiчними пам’ятками вiдповiдного перiоду. При локалiзацiї племенi дослiдники виходили з засади, що назва племенi походить вiд “треба” – ритуальна жертва. Тому ТРЕБОВЛЯН пробували локалiзувати в Ческiй Требовi над Орлiце (С.Закршевський, С.Арнольд), на р.Требнiце (Я.Вiдаєвич, Т.Лер-Сплавiнський), р.Качавi в околицях Легнiце, яка колись називалася Требовою. Всi цi локалiзацiї слабо в’яжуться з документом 1086 р. Можна ще згадати i р-н Требiшова у Словакiї чи р.Теребовлi на Закарпаттi .

Велика кiлькiсть топонiмiв, пов’язаних з ТРЕБОВЛЯНАМИ на територiї по обидвi сторони Карпат, а також у нинiшнiй Хорватiї (53 назви) може бути i свiдченням мiграцiї одного з найбiльших хорватських племен, можливо пов’язаного з охороною головного святилища хорватського язичеського пантеону.

"Poborane" з Привiлею 1086 р. при спробах локалiзацiї перетворилися у "Tobrzanie" в Нижнiй Сiлезiї. Iншi варiанти пов’язанi з верхнiм та середнiм Бобром в околицях Болеславця i Вленя. Але цi землi входили у володiння брата св.Вацлава - Болеслава i не були хорватськими. Пiсля локалiзацiї ЗАСЯН i ТЕРЕБОВЛЯН для БОБРЯН пiдходить лiвобережжя Верхнього Днiстра до витокiв Бугу. Сюди можна включити i р.Боброк, де пiзнiше виникла Бiбрка, i був удiл князя Дмитра Корятовича Боброк-Волинського.

Дедолiзiв - ДЯДОШАН (чи Дзядошан як пропонували називати їх Шафарик та Кралiчек), якi за даними Географа Баварського мали 20 громад, П.Шафарик розмiщав у районi пiзнiшого Галича Iснує багато інших спірних локалiзацiй . Більшість сходиться до думки, що мова йде про сілезьке плем’я на лівобережжі Одри. Згадка Дядошан Баварським Географом та Привілеєм 1086 р. поруч з Мільчанами не може бути випадковим збігом. Напевно цей пасаж у Привілеї 1086 р. мав наступний вигляд: “…Chrouati et altera Chrowati: Zlasane, Trebouane, Poborane; Dedolize…” , тобто слід визнати помилковою нашу давню гіпотезу про належність Дядошан до числа хорватських племен .

Гіпотеза Я.Iсаєвича щодо можливої помилки у текстi Привiлею 1086 р. досить переконлива. Рiка Стiр, скорiше всього, спотворена назва р.Стрий. У 60-80 рр. Х ст. Кракiвщина входила до Чеської держави, межа впливiв якої проходила в районi рiчок Стрия (схiдна межа пiзнiшої Перемиської землi) i Бугу . З цього масиву, напевно, необхiдно виключити волинськi землi, бо у Привiлеї 1086 р. не згадуються сусiднi з ЗАСЯНАМИ волинськi племена ЧЕРВЛЯН та ТАНЯН, не кажучи вже про БУЖАН i ВОЛИНЯН. Прийняття цiєї гiпотези сильно звужує базу пошукiв локалiзацiї хорватських племен, згаданих в Привiлеї 1086 р., обмежуючи її витоками Захiдного Бугу та р.Стрий. Отже в регіоні, де пiзнiше виникло Перемишльське князiвство, у IХ-Х ст. напевно iснували племiннi хорватськi князiвства ЗАСЯН, ТЕРЕБОВЛЯН і ПОБОРАН.

На цих теренах знайдено ряд гiгантських городищ, окремi з яких (Плiснисько чи Стiльсько) могли бути столицями племiнних князiвств. Що стосується ТЕРЕБОВЛЯН, назва яких могла походити вiд загальнохорватського святилища, де справлялася “треба”. Цiлий ряд таких святилищ знайдено на Буковинi, у Тернопiльськiй та Iвано-Франкiвськiй областях . Одне з них знаходилося бiля с.Iлова Миколаївського р-ну Львiвської обл. . Поруч - гiгантський комплекс давнього мiста у Стiльську, яке загинуло в кiнцi Х ст., коли Володимир приєднав хорватськi князiвства. О.Корчинський вважає, що це мiсто могло бути столицею всiєї Великої Хорватiї . Принаймі тут могла бути столиця західної частини Теребовлянського князівства, яке потрапило в орбіту зВеликоморавської держави, тоді як східна частина цього князівства із центром у Теребовлі залишилася за межами цього впливу.

В часи князя Святоплука I Моравського (871-894 рр.) рiзнi племена ХОРВАТIВ, а також i ВIСЛЯНИ ввiйшли до складу Великої Моравiї. Напевно, що на сходi межi його впливу сягали витокiв Бугу i р.Стрий, де розмiщалися племiннi хорватськi князiвства ЗАСЯН, ПОБОРАН і ТЕРЕБОВЛЯН чи Західнотеребовлянського (Стільського) князівства. У Карпатах межi впливу Святоплука сягали верхньої течiї Пруту. В сферу його впливу входило, напевно, i Затисся в Закарпаттi . Племiннi князiвства у Середньому Поднiстров'ї, очевидно, залишалися незалежними. Пiсля падiння Великої Моравiї ПОБОРАНИ i ТЕРЕБОВЛЯНИ вийшли з-пiд моравського впливу, а ЗАСЯНИ, схоже, потрапили пiд угорський, а пiзнiше чеський впливи. Цi племiннi князiвства були у Х ст. завойованi київським князем Володимиром Святославичем i включенi до складу його держави. Двi “чехинi” в числi дружин Володимира, напевно, були дочками останнiх хорватських князiв iз деяких з цих князiвств. В ХI ст. на землях колишнiх Карпатських Хорватiв склалася Галицька Русь, єднiсть якої була зумовлена спiльним етнiчним походженням Хорватiв-Русинiв.

У Закарпаттi в IХ-Х ст. хорватський ареал розвивався вздовж долин Лаборця, Ужа i Боржави. Мiж районом Банської Бистрицi i районом Кошiце-Пряшiв по водороздiлi рiк на археологiчнiй картi помiтний розрив мiж городищами, тодi як басейн р.Лаборець, притоки Ондрави, до теперiшнього угорсько-українського кордону був заселеним . Десь у цьому районi i проходив захiдний кордон КАРПАТСЬКИХ ХОРВАТIВ i спорiднених з ними СЛОВАКIВ. Пiвденнi межi КАРПАТСЬКИХ ХОРВАТIВ на лiвобережжi Тиси слабо вловимi, особливо в Трансiльванiї. Якщо вiрити легендам часiв походу Арпада, тут було кiлька князiвств, окремi з яких були тiсно пов’язанi з Приднiстров’ям.

Закарпатський iсторик С.Пап (1917-1990 рр.) вважав, що КАРПАТСЬКI ХОРВАТИ займали окрiм нинiшнього Закарпаття територiї Пряшiвщини i Татранщини аж до Середньо-Словацьких гiр включно, Нiршаг [тобто середнє i нижнє Потисся з усiма притоками Тиси аж до її гирла] та Залiсся в Трансiльванiї. Не виключено, що цi землi не входили у державу Святоплука, а перебували пiд впливом Болгарiї. У 892 р., воюючи проти Святоплука, iмператор Арнульф послав до болгарського царя Лаодомiра [Володимира, який правив у 888-893 рр.] “щоб вiн не дозволяв морав’янам купувати сiль у своїй державi”. Дуже правдоподiбно, що це повiдомлення Фульденських анналiв стосувалося соляних копалень в районi Солотвина. Вперше Солотвино згадано пiд 1360 р. в грамотi воєводи Драгоша , але в давнiх шахтах знайденi римськi монети II-IV ст., що свiдчить про їх функцiонування i зв’язок з захiдною торгiвлею. Вiдомi i словацькi казки про соляного принца.

Поважним свiдченням болгарського впливу на КАРПАТСЬКИХ ХОРВАТIВ є також найдавнiший кириличний напис з ротонди IХ ст. в Михайловцях у Земплинi (Словакiя): “сьде лежить кньязь Пресiань * в лiто 996/7 + в лiто 1060/61” . Пресiан - найстарший з синiв царя Iвана-Владислава (1015-1018 рр.), який був ослiплений i висланий за межi краю. Бл.1030 р. вiн перебував у Константинополi. Очевидно, що його прихильники вивезли князя в землi, якi колись були в орбiтi болгарської держави.

У IХ ст. КАРПАТСЬКI ХОРВАТИ теж почали приймати християнство пiд впливом Великої Моравiї, а також Болгарiї. Можливо, що на Закарпаттi утвердили християнство слов'янськi просвiтителi Кирило i Мефодiй i мова їх перекладу Бiблiї - це тодiшня хорватська мова, як припускав С.Пап. Тут вiдомi ротонди IХ ст. у Михайловцях, у Горянах бiля Ужгороду, Краснiй над Горнадом бiля Кошиць. Гайдудорозький угорський греко-католицький єпископ I.Тимко вважав, що християнство на цих теренах iснувало ще у VII-VIII ст. Легенда про св.Iвана з документу 1032 р. розповiдає про пустельника, який тут жив в р-нi Нова Весь у Спiшi в долинi, яка зветься “долиною св. Iвана”. С.Пап був впевнений, що у Спiшському Пiдгородi було руське єпископство, яке розорили i лiквiдували у 1320-х роках пiсля придушення повстання Петра Петунi. На його думку тут у ротондi був похований архiєпископ Горазд, наступник Мефодiя. Про це свiдчили уривки з Бiблiї, писанi кирилицею, а також митра єпископа схiдного обряду, яка зберiгається в скарбницi Спiшської капiтули. Такi ж самi кириличнi фрагменти ХI-ХII ст. на пергаменi з рядками пiсень на честь Дмитра Солунського були знайденi I.Панькевичем у церквi с. Острожниця на Пряшiвщинi.

Археологічні розвідки за групами городищ дозволяють припускати можливість існування на Закарпатті чотирьх хорватських князівств: Верхнєтисянського, Нижньотисянського, Земплинсько-Ужанського і Боржавського. У кiнцi IХ ст. Карпати перейшли УГРИ. Вони обiйшли стороною Боржавське i Верхньотисянське князiвства, але зiткнулися з Земплинсько-Ужанським князем Лаборцем. Можливо, що це був найсильнiший з закарпатських князiв, а решта були його данниками. Тому Алмош скористався з протирiч мiж ними i рушив прямо на Лаборця. Городища в Даниловi i Олександрiвцi Хустського р-ну, де були i солянi промисли, поселення на верхнiй Тисi, солотвинськi рудники i багатi марамороськi землi, дають всi пiдстави вважати i верхньотисянського князя потужним володарем. Городища у Варi, Бiлках та Малiй Копанi трохи уступають за розмiрами i потужнiстю укрiплень городищам у Ужгородi, Земплинi i Забовчi, але все ж дають уяву про можливостi боржавського князя. Напевно i мукачiвське городище було потужним, але його знищило будiвництво пiзнiшого замку. Ймовiрно, що кожне князiвство провадило власну полiтику, що i вiдбито у пiзнiших легендах. Нижньотисянське князiвство, правитель якого Глад допомагав поширенню християнства у Болгарiї, було остаточно завойоване угорцями аж у часи короля Стефана на початку ХI ст.

Князь Лаборець першим зiткнувся з угорським вiйськом. Прорвавшись з оточення пiсля здобуття Ужгорода, вiн втiкав у Земплин. Його наздогнали в околицях с. Ластомир над р. Свiржавою. Князь потрапив у полон i був повiшений. Руїни церкви на цьому мiсцi, напевно спорудженої над його могилою, пiдтверджують цю легенду. А р. Свiржава з тих пiр зветься Лаборцем. Вiйна була впертою i при штурмi Земплина загинув угорський вождь Алмош. Це не означає, що саме князiвство вiдразу ж було приєднане до Угорщини. Можливо, що цей процес затягнувся на роки.

Не виглядає переконливою думка тих iсторикiв, якi вважають, що закарпатськi князiвства були завойованi Володимиром Святославичем у 993 р. . Скорiше на той час закарпатськi князiвства залишалися незалежними, поступово втягуючись в орбiту Угорського королiвства. Стефан I приєнав до своїх володiнь Нижньотисянське, Верхньотисянське i Земплинське князiвства. Вiд Боржавського князiвства вiн вiдгородився засiками. Перший кордон вiдновлюється по топонiмiцi цих засiк: вiд токайських гiр до рТиси, звiдси до болота Лап, рiк Самош i Красна. Бл.1030 р. всi закарпатськi землi, за виключенням хiба верхiв’їв Тиси, вже були в складi Угорщини, утворивши Marchia Rutenorum, яку отримав спадкоємець угорського престолу герцог Iмре, син Стефана I, який титулувався Emericus dux Ruisorum. Правда, навколо цих термiнiв i джерел, де вони згадуються, ще точиться полемiка. Приєднання до Угорського королiвства Боржавського князiвства вiдбулося, напевно, у 1015-1020 рр., коли на Русi тривали усобицi мiж синами Володимира Святославича .

У першiй третинi ХI ст., коли було завершено приєднання закарпатських земель до Угорщини, вони були заселенi русинами, прямими нащадками КАРПАТСЬКИХ ХОРВАТIВ. Разом з такими русинами - прямими нащадками КАРПАТСЬКИХ ХОРВАТIВ, якi заселяли Галицьку землю Київської Русi, вони складали єдиний етнiчний масив. Етнiчна єднiсть цього масиву була настiльки сильною, що незважаючи на перебування в Угорськiй державi бiльше дев'яти столiть, зазнаючи неминучої в таких випадках асимiляцiї, закарпатськi русини залишилися часткою українського народу, зберегли мову (яка при всiх своєрiдностях мiсцевих дiалектiв, описаних О.Горбачем , залишається українською) i велику своєрiдну культуру, яка, схоже, зберегла в своїй основi прабатькiвську хорватську архаїку (зокрема це стосується запрягу коней та волів і пов’язаної з ними номенклатури ).

Аналiз всiх нечисленних джерел, якi збереглися, та погодження їх з топонiмiчними, лiнгвiстичними та археологiчними матерiалами, дозволяють припускати, що у VIII-Х ст. до приєднання до Київської Русi у басейнах Сяну та Верхнього Днiстра напевно iснували хорватськi племiннi князiвства ПОСЯН, ТЕРЕБОВЛЯН і ПОБОРАН; на Середньому Днiстрi i Верхньому Прутi - Схiднотеребовлянське чи Галицьке хорватське князiвство (а, напевно, i обидва); за Карпатами - Боржавське, Верхньотисянське, Земплинсько-Ужанське i Нижньотисянське хорватськi князiвства. Укрiплення городищ, якi збереглися, їх планування i забудова, ремiсничi комплекси, як згадуваний металергiйний комплекс у Рудниках, рiвень технологiї виробництва дозволяють говорити про диференцiацiю суспiльства в обох регiонах i його полiтичну органiзованiсть.

 

Спадщина предків