"Зверніть його, і мені більше нічого не потрібно"... Як сім'я загиблого військовослужбовця знаходить шлях до зцілення після трагедії.

Захисник зведеного загону Національної поліції "Сафарі", спеціальний підрозділ КОРД, снайпер Віталій Олійник втратив життя внаслідок російського обстрілу два роки тому.

У Віталія та Алли є двоє дітей: 17-річна Єлизавета та 8-річний Даніель. Вони разом провели 17 років у щасливому шлюбі. Протягом цього часу рідні намагаються впоратися з горем, водночас зберігаючи пам'ять про чоловіка та батька. Можливо, їхній досвід переживання втрати стане підтримкою для інших родин у схожій ситуації.

Віталій — це перший і єдиний чоловік 35-річної Алли з Вінниці. Їхній шлях разом розпочався ще в шкільні часи, коли вони разом формували свої особистості. Однак романтичні стосунки між ними зародилися лише після того, як Віталій повернувся з армійської служби у відпустку.

"Ми живемо в одному районі, а між нашими будинками всього одна зупинка тролейбуса. Одружилися в молодому віці. Кожен з нас має своєрідний характер, ми молоді і вперті. Між нами було безліч причин для радості та суперечок. Проте ми завжди знаходили час, щоб вислухати одне одного і обговорити моменти, які нас турбували. З кожним роком, проведеним разом, наші стосунки ставали все більш міцними, ми підтримували одне одного і виявляли щиру повагу", — згадує Алла.

Після завершення строкової служби у війську Віталій пройшов тримісячний тренінг і вирішив приєднатися до "Беркута" (розформованого підрозділу міліції в рамках Міністерства внутрішніх справ України, який функціонував з 1992 по 2014 рік. -- І.К.).

Коли почалося формування підрозділів поліції особливого призначення КОРД у областях, Віталій готувався до вступу. Займався спортом, бігав, проходив курси психологічної підготовки, домедичної допомоги.

"Віталій працював снайпером. Коли приїжджав із курсів підвищення кваліфікації, часом після вечері ми разом навіть досліджували снайперську гвинтівку -- кучність, точність стрільби. Він спочатку пояснював, як усе влаштовано, жартував, що якщо зрозумію я, то й бійці його підрозділу також", -- каже вдова полеглого.

Незважаючи на свою безперервну зайнятість, чоловік старався брати участь у всіх дитячих святах. Він надихав доньку займатися спортом, боксував із нею, проводив тренування та разом з нею бігав кроси.

Із Данею склалося інакше. Спочатку -- карантин, потім -- війна. "Він іще маленький, іще трошки, нехай підросте", -- відповідав Віталій. Не встиг... Його практично ніде немає із сином на фото: завжди був десь у відрядженнях, на роботі. "Але попри все стільки турботи, любові, підтримки дав мені й дітям, наче передчував, що довго не житиме", -- каже Алла.

Коли Росія розпочала агресію проти України, Віталій насолоджувався відпусткою. Він вирушив до батьків у Вінницьку область, щоб допомогти їм по господарству. І саме тоді розпочалася повномасштабна війна. Усюди панувала атмосфера стресу та тривоги. Алла зателефонувала йому та запитала, чим займається. Віталій спокійно відповів: "Займаюся обробкою качок, яких закололи напередодні".

Жінка згадує, як злякалася через перший вибух у Вінниці. Чекала, що Віталій приїде, обійме, розкаже, що робити і як бути. А він приїхав, залишив двох качок, узяв свої речі, військові спальники й поїхав. Відтоді фізично був удома двічі чи тричі.

Навіть сьогодні, розповідає Алла, їй досі невідомо, де знаходиться її чоловік. У Вінниці його підрозділ проходив підготовку та злагодження протягом кількох тижнів, після чого їх направили у зону бойових дій. Пізніше їй вдалося дізнатися, що підрозділ "Сафарі" виконував операції з "зачистки" на Київщині, займаючись розмінуванням доріг та будинків у Бучі та Ірпені. У березні 2022 року Віталію присвоїли звання капітана поліції достроково.

Перебуваючи в Київській області, він рідко підтримував зв’язок з родиною. Його комунікація зводилася до лаконічних телефонних дзвінків та повідомлень: "все в порядку", "я в нормі, не голодую", "відпочиваю".

Наприкінці квітня чоловіку дали кілька днів відпустки. Лише тоді жінка зрозуміла, які злочини накоїли окупанти. Далі Віталій повернувся на службу.

У ніч на 22 травня 2022 року в селі Вільноандріївка Запорізької області російські ракети влучили у базу, де був розташований підрозділ Віталія.

Тоді загинуло 23 представники правоохоронних органів, серед яких 19 співробітників КОРДу з Вінницької, Черкаської, Рівненської та Закарпатської областей, а також четверо поліцейських спеціального призначення з Івано-Франківської, Чернівецької та Хмельницької областей.

Згідно з висловлюваннями Алли, розслідування все ще продовжується. Вдови загиблих рішуче налаштовані дізнатися правду, тому постійно слідкують за його перебігом.

Коли Віталій відправився на фронт, Алла розуміла, куди він прямує. Проте серед усіх жахливих сценаріїв, які могли б уявлятися, в її думках не було навіть натяку на те, що він не повернеться живим.

"Коли до мене прийшли два КОРДівці й поліціянт повідомити, що Віталій загинув, я спочатку не повірила. В голові зашуміло, присіла, подзвонила його братові. Запитала, де він. Брат перепитав, що трапилось, я відповіла: найгірше. Протягом наступних днів мене відкачували медикаментами. На третій день після ракетного обстрілу подзвонили з бази, запитали, чи я знаю маму Віталія. А ми ніяк не могли їй сказати. Мамі 73 роки, має слабке здоров'я. Під час похорону їй двічі запускали серце. Вона лежала у важкому стані в реанімації. Тоді ж у мене повністю відняло правий бік тіла...", -- розповідає Алла.

Єлизавета та Даніель отримали звістку про смерть батька одразу. У той момент вони перебували вдома.

Після загибелі Віталія перші два місяці Даня мовчав. Алла вирішила не брати його на похорон, було велике скупчення людей, Віталія ховали в закритій труні.

Ліза завершила навчання в дев'ятому класі. Вона була схожа на свою матір не лише зовнішнім виглядом, а й внутрішньо. Алла згадує, що в той час донька виявляла неймовірну силу, підтримуючи її протягом майже року, поки Алла не змогла відновити емоційну рівновагу. Проте біль від втрати згодом наздогнав Єлизавету. Вона часто мучилася безсонням, раптово прокидаючись вночі...

На підтримку прийшли благодійні організації. За допомогою "Дітей героїв" Ліза пройшла місячний курс реабілітації в Карпатах, що стало для неї новим початком — вона відновилася, почала ставити життєві цілі і навіть відвідала Британію.

У той момент, вперше після втрати, Даня вирішив поділитися своїми переживаннями. Під час сеансу з психологом він зізнався: "Якби я частіше говорив татові, що люблю його, можливо, він не пішов би на війну і залишився б живим". Проте це не зовсім так. Тато завжди знав, наскільки Даня його любить. І він теж любив сина. Просто малий ще не усвідомлював, що іноді громадянський обов'язок може переважати навіть найглибші почуття, якими було наповнене його серце.

Кожен з членів сім'ї сприймав втрату по-своєму.

Через рік після втрати Віталія його батько Віктор також відійшов у вічність.

Алла, яка протягом дев'яти років займалася клінінговими послугами, вирішила залишити цю діяльність і опинилася в стані депресії. Проте згодом вона прийняла рішення відновити своє підприємство. "Мені потрібно було зрозуміти, ким я є і як живу без цього, – розповідає жінка. – Я заснувала компанію "Кордон чистоти" на честь свого чоловіка, адже перші чотири літери "КОРД" – це абревіатура його спеціального підрозділу. Спілкування з людьми, колегами та клієнтами стало для мене справжнім порятунком; я намагалася зібрати своє життя по частинах".

Пройти курс сімейної терапії родині допоміг благодійний фонд "Голоси дітей".

"Ми отримували таку величезну підтримку, навколо нас формували справжню оазу для відпочинку... Я навіть не уявляла, що можна так відновлюватися. Курс виявився досить складним — багато спогадів, глибоких переживань, різних методик, а також бесід з жінками, які переживали те ж саме, з дружинами полонених і зниклих безвісти. Але це було варте всіх зусиль, ми повернулися додому зовсім іншими людьми," — ділиться своїм досвідом Алла.

Після загибелі Віталія родину Олійників підтримали не лише рідні чоловіка, а й сусіди, з якими згуртувалися на початку повномасштабної війни, а також дівчата з КОРДу, з якими до того Алла майже не була знайома. Спільне горе об'єднало. Тепер вони періодично зідзвонюються, вітають одна одну з днем народження, надсилають квіти, підтримують дітей полеглих. У спільному чаті вирішують питання благоустрою Алеї героїв у Вінниці, звертаються за потреби до міської ради, пропонують свої варіанти щодо облаштування кладовища.

Нещодавно встановили систему відеоспостереження, висадили троянди та туї. Також активно сприяють у зборі коштів для підтримки військових.

"Ми робимо приємності одна одній. Іноді так хочеться почути, що ти красива, адже немає, від кого це почути. Зустрічаєш таку ж, як ти, обмінюєтеся компліментами, добрими словами – і відчуваєш, як розцвітаєш. Такі моменти дійсно рятують, допомагають повернутися до звичайного життя, адже треба вчитися жити далі. Іноді немає бажання, але ми повинні, бо є заради кого – потрібно виховувати дітей і відновлювати країну. Наші чоловіки пожертвували своїм життям, щоб ми мали цю можливість," – ділиться жінка.

За рік після загибелі Віталія Національна поліція вшановувала пам'ять полеглих поліціянтів у Запорізькій області. Запросили родини загиблих, удів, матерів, дітей, яким вручили ордени. Алла в той момент була зла на весь світ, церемонія їй видавалася пафосною, награною й зайвою: "Поверніть його, й мені нічого більше не треба. Знаєте, як важко, коли гуляєш із дитиною на майданчику, а поруч батько грається із сином? Даня дивиться й опускає очі. Це дуже болить".

В даний час багато військових втрачають свої життя, і для Алли кожен з них є справжнім героєм. Діти, які залишилися без батьківської підтримки, були б вдячні, якби в майбутньому отримали офіційне звання "Дитина Героя України". Однак поки що цього звання не існує, жінка щороку замовляє для Лізи та Дані футболки з написами "Дитина героя" та "Діти героїв мають крила".

"Перші місяці вдови загиблих захисників у такому стресі, що іноді навіть встати з ліжка й нагодувати дитину важко, -- ділиться Алла. -- Хочеться лежати, плакати й нічого не робити. Якщо хочете підтримати, виявіть співчуття: прийдіть, побудьте з вдовою, поцікавтеся, як справи, послухайте, виведіть дітей погуляти на майданчик".

Жінку часом дивує реакція людей: "Коли вирішуєш жити далі попри все, що тебе спіткало, не запускаєш себе, вдягаєш сукні, підбори, робиш макіяж -- отримуєш суспільний осуд.

Я посміхаюся, щоб знайти сили продовжувати жити. І намагаюся виглядати добре, щоб мої діти могли пишатися своєю мамою.

Іноді діти, які втратили своїх батьків на війні, стикаються з непорозумінням у навчальних закладах. Аллі довелося змінити школу для свого сина, оскільки в освітньому закладі встановили цифровий меморіал, де щодня демонстрували фотографії загиблих випускників, серед яких опинився й його батько.

"Алла розповідає про те, як важко Дані заходити до школи або їдальні, коли він бачить, як його тато дивиться на нього з телевізора. 'Даня намагається звикнути до цього', - зазначає вона. 'Іноді, коли ми лягаємо спати, він говорить: "Мамо, мені страшно, я починаю забувати тата". Я беру альбом з фотографіями, показую йому знімки, розповідаю про батька і кажу: "Ти можеш поглянути в дзеркало і згадати його. Чим більше ти ростеш, тим більше стаєш на нього схожим. У тебе його очі та носик". Це приносить йому радість. У нас є особливий ритуал для заспокоєння. Коли ми їздили до бабусі, Даня не міг заснути в машині, і тоді Віталій ніжно чухав йому спинку, що допомагало синові заспокоїтися. Тепер я сама чухаю йому спинку".

Для Лізи бути присутньою на цифровому меморіалі школи, присвяченому її батькові, є великою честю. Вона навіть мріяла про вступ до кадетського корпусу після дев'ятого класу, прагнучи продовжити його справу в правоохоронних органах. "Але я її відмовила, -- ділиться Алла. -- Я усвідомлювала, що на неї чекає непросте життя. З одного боку, я б пишалася цим, але з іншого -- бажаю бачити доньку щасливою. Тому я переконала її ретельно все обдумати... Нехай спочатку навчиться фінансовій грамотності, а під час навчання в коледжі прийме остаточне рішення. Якщо вона не змінить своїх намірів, тоді вже зможе йти по стопах Віталія. Наразі Ліза навчається в торговельно-економічному коледжі у Вінниці."

Алла придбала принтер і надрукувала безліч фотографій, а також листування з Віталієм, створивши окремі альбоми для Єлизавети і Даніеля. Коли настають важкі часи, діти дістають альбоми з шухляд і з задоволенням їх переглядають. Час від часу рідні Віталія організовують вечори пам'яті на його честь, під час яких Алла ділиться спогадами про батька, і разом вони згадують щасливі моменти, проведені в сімейному колі.

Ліза знаходить форму батька, вдягає її та робить кілька фото на пам'ять. Тим часом Даня часто бере в руки бінокль батьків, а також різноманітні безпечні військові аксесуари та медалі, насолоджуючись грою з ними.

Аллу охоплює змішане почуття: з одного боку, вона відчуває гордість за своїх дітей, з іншого — її переповнює сум, адже важко спостерігати за цим. Дуже важко... В її думках лунає розмова з чоловіком.