Єпископ Гончарук: спілкування з Богом у молитві та через людей, які творять добро - Vatican News

Світлана Духович - місто Ватикан

У часи повномасштабної війни в Україні роль Церкви, яка завжди поруч із людьми, зазнала значних змін. Тепер, крім традиційного душпастирського служіння, важливу роль відіграє гуманітарна допомога тим, хто її потребує, підтримка родин військовослужбовців, а також капеланське служіння. В інтерв'ю для ватиканських медіа ординарій Павло Гончарук розповів про діяльність римо-католицької Харківсько-Запорізької дієцезії в умовах чотирирічної війни, зазначивши, що майже всі парафії стали осередками Карітасу.

Яким чином трансформувалася структура дієцезії з моменту початку повномасштабного вторгнення Росії?

Від початку російського вторгнення адміністрація курії залишилася такою, якою була до війни. Тобто продовжує функціонувати. Що стосується парафій, то деякі з них, як наприклад, в Маріуполі, Бердянську, Мелітополі, Бахмуті, Покровську та інших, перестали діяти, тому що звідти виїхали священники. Деякі парафії перестали функціонувати, тому що вже нема самого міста: воно повністю знищене. Це наприклад, Бахмут, Мар'янка - їх просто вже немає. А все інше продовжує діяти. Курія працює, всі декани, священники працюють, парафії продовжують діяти. Окрім душпастирського служіння, приготування до таїнств, ще одним важливим служінням, яке тепер стоїть на другому місці після душпастирства, стала гуманітарні допомога людям, які постраждали від війни. Кожна парафія - це практично також осідок Карітасу, де надається всебічна допомога населенню, а також в евакуації людей. Тому священники стали також тими, які є в центрі організації надання допомоги потребуючим.

Які трансформації відбулися в душпастирському служінні під час цієї війни?

Загалом, душпастирство залишається основним завданням для священника. Він повинен дбати про те, щоб була Служба Божа, щоби сповідати, щоб було святе Причастя, катехизація, навчання людей, які приходять до церкви, які навертаються і хочуть пізнати Бога. Це служіння виконують священники і катехити, віряни. Вони також надають підтримку рідним військових і самим військовим. Натомість, щодо вірян, то парафії дуже змінилися, тому що є парафії, які просто зникли, разом з цілим містом. А є такі, де майже чи 50% чи 95% людей виїхало. Перед 2014 року, коли почалася війна, наша дієцезія налічувала 72 тисячі вірних, а сьогодні вона має тільки 2,5 тисячі вірних. Це дуже суттєва зміна. Дуже багато людей виїхало за кордон, багато хто воює. І часто буває, що наприклад, в певному осередку Карітасу зі 100 осіб, які там виконують служіння, лише 4% є католиками, які є стрижнем цього осередку. І так само є в кожній парафії. І це має свої наслідки. Немає такого душпастирства, як було перед війною 2014 чи 2022 року. Наприклад, багато сімей повиїжджало, тому не проводиться душпастирство сімей. Катехизація для дітей дуже обмежена, тому діти часто не можуть приходити, бо небезпечно. Війна дуже багато чого обмежила. З іншого боку, ще в часі пандемії ковіду, ми розпочали онлайн-трансляції Служб Божих, а в час війни ми їх збільшили: у багатьох наших храмах є онлайн-трансляція, що дає можливість людям, які зараз живуть в інших країнах, хоча б у такий спосіб перебувати зі своєю спільнотою. Це дуже помічне, і це дуже потрібне. І люди дуже дякують за те, що принаймні онлайн можуть побути у себе в парафії, у своєму храмі, помолитися та почути молитву українською мовою.

Поряд із згаданими вами двома основними функціями священника – душпастирською підтримкою та наданням гуманітарної допомоги – чи існують інші обов'язки, які виникають перед духовенством у цей воєнний період?

Серед таких завдань - служіння військових капеланів. Окрім цього парафіяльні священники, ченці і черниці стараються поглиблювати свої знання стосовно того, які наслідки має війна, як вона впливає на самих військових, на родини, на дітей, на сиріт, на вдів. Ці знання потрібні для того, щоб зрозуміти, як поводитися, як служити їм. Тому зараз важливо здобувати і поглиблювати знання з військової психології, з моральної теології. Для священників, які здійснюють Таїнство Сповіді, також дуже важливо розуміти, що робити, що говорити, як кваліфікувати ту чи іншу дію: чи вона є гріхом, чи не є гріхом. Тому зараз наше духовенство у всій Україні підвищує таку свою кваліфікацію.

Владико, яким чином саме налаштовується ця формація? Чи вистачає для цього професіоналів та необхідних ресурсів? Адже, з одного боку, багато країн здобули досвід війни, але ситуація в Україні має свої унікальні особливості, і часи змінилися.

У нас функціонує школа капеланського служіння, де протягом двох років, що включає десять модулів, навчаються священники. Також існує програма для служителів, що триває один рік і складається з п’яти модулів, в рамках якої надається базова інформація. Додатково, ми організували загальний онлайн-форум для священників, а також пропонуємо онлайн-конференції, які записують військові психологи та психотерапевти, що є католиками. У парафіях також проводяться заняття для священників і катехитів з метою підвищення обізнаності про ці питання. Щодо спеціалістів, у нас їх не так багато, але вони присутні. На початку війни до нас приїжджали психологи з-за кордону, військові психологи ділилися своїм досвідом. Проте ситуація в Україні вимагає нових знань та підходів, адже обставини є безпрецедентними. По-перше, війна охоплює всю країну: обстріли ракетами та дронами відбуваються повсюдно, тому безпечних місць немає, і це впливає на всіх. По-друге, існує велика кількість вразливих груп: сироти, вдови, військові та ті, хто пережив полон. Кожна з цих категорій має свої особливості, а переживання небезпеки смерті формує їхню особистість, рефлекси та поведінку. Це змушує людей адаптуватися, аби зберегти своє життя. Також є багато осіб, які виїхали за кордон, і їхній досвід також є формуючим. Вони переживають розрив з домом, відчувають тривогу, бажаючи повернутися, але не можуть насолоджуватися життям у новому середовищі. Це може призводити до внутрішніх конфліктів, оскільки вони намагаються не засмучувати тих, хто їм допомагає. Кожна з цих груп має свій шлях, і важливо аналізувати їхню поведінку, щоб зрозуміти причини їхніх дій і знайти ефективні способи підтримки. Це величезне завдання для наших спеціалістів, зокрема військових психологів, які повинні вивчати і адаптуватися до цієї нової реальності, перетворюючи отриману інформацію на навчальні матеріали. Наразі ми активно працюємо над програмою, яку розробили у 2021 році, коли я став відповідальним за військове душпастирство. Вона вже кілька разів зазнала змін, оскільки повинна залишатися актуальною. Ми не можемо просто закрити її в рамках, адже обставини постійно змінюються, і ми повинні шукати нові відповіді на виклики. Війна в Україні - це не те саме, що війна в інших країнах, де армія бореться за межами своєї території, а суспільство залишається стабільним. У нашому випадку, все суспільство переживає війну і травмується, тому священники повинні бути обізнані в тому, що відбувається з людьми: чому вони виявляють агресію або поводяться певним чином, щоб правильно реагувати на ці прояви, слухати та підтримувати.

Владико, в межах вашої дієцезії розташована лінія фронту. Як ухвалюється рішення щодо подальшого служіння священика в небезпечній зоні або його евакуації?

Передусім, я звернувся до всіх священників та богопосвячених осіб, які служать у нашій дієцезії, із словами: "Якщо ви відчуваєте страх або труднощі, у вас є право виїхати". Ті, хто зараз тут, залишилися виключно завдяки власному рішенню. Наразі у нас є два місця, які я не буду називати, де священники працюють дуже близько до лінії фронту. Я завжди підтримую з ними зв'язок, і вони усвідомлюють, що в разі серйозної загрози повинні залишити ці території. Якщо ж священник вирішує залишитися, то це його свідомий вибір. Я також особисто відвідую їх, оцінюю ситуацію і рівень небезпеки. Для них важливо відчувати підтримку єпископа, знати, що я поруч. Для мене також важливо розуміти, в якій ситуації перебуває священник. Я можу наказати йому виїхати, але якщо він обирає залишитися, щоб служити військовим і католикам, які захищають свою Батьківщину і потребують духовної підтримки, він стає військовим капеланом. В одній з парафій є священник, який обслуговує два храми: в одному зовсім не залишилось парафіян, а в іншому - лише двоє. Однак наші парафіяни з інших місць, які захищають країну, потребують його служіння, і він готовий залишитися. Як довго це триватиме, покаже час, адже ситуація змінюється дуже швидко.

У ситуаціях, коли загроза смерті завжди на горизонті, а людська вразливість стає особливо відчутною, де ви знаходите місце, де відчуваєте близькість Бога?

Господь дає силу всередині, дає бажання і зміцнення, дає силу нести цей тягар, коли спостерігаю, яка біда відбувається. Але в цьому всьому знаходжу справжнє джерело, яким є Господь, бо насправді тільки на Нього можна опертися. Світ повний ілюзій стабільності, безпеки, справедливості. І війна скидає маску зі світу, і каже, що насправді нема на кого опертися, нема на кого надіятися. Але в цьому всьому знаходимо щось більше, ніж людські гарантії, ніж людська безпека, тому що знаходимо присутність Бога, який є дуже поруч, який пригортає, дає відчуття своєї любові. І саме у відчутті цієї любові відчуваєш себе на своєму місці. Але йдеться не про географічне місцезнаходження, а ти усвідомлюєш, що ти є вдома, незалежно від того, де я перебуваю. Тобто я на місці в сенсі, що я із Богом, і Бог є в мені. Бог дає відчуття дому. В будь-якій точці землі, я завжди буду мати це відчуття дому. Тому що дім є там, де є ця велика любов. І це є такою силою для мене, для того щоб бути і виконувати своє служіння. І це є великий дар. Я також спостерігаю, що мої священники і сестри-монахині, які залишилися, - вони також опираються на цей фундамент. Все решта потрібно розпізнавати, дивитися, які є потреби, аналізувати, долати страхи, переступати через них, шукати рішення, усвідомлювати свої слабкості. Іноді стояти у тупику - коли ти не знаєш, як правильно зробити: чи так, чи так - багато варіантів - і тоді просто вибираєш той варіант, який видається найкращим. Це величезні зусилля - як інтелектуальні, так і емоційні, почуттєві. Ну і також великі зусилля фізичні. Але це все опирається на основу духа, де в серцевині є відносини з Богом. Тому це не є легко, не є просто. Кожний день - це боротьба. І треба жити.

Які основні загрози для особистісного зростання та духовного розвитку людини під час воєнних конфліктів?

Найбільший ризик, думаю, що не лише для мене, але для кожної людини, - це не знаходити часу для Бога. Зовнішні проблеми і труднощі настільки "крикливі", що вони виманюють, видирають із того, щоб перебувати перед Богом. Тому найбільшим ризиком є кинутися у вир праці, служіння: служити, служити, допомагати, допомагати - але забути про свою душу, забути про те, що я можу давати іншим тільки Бога, а не себе, бо я дуже швидко закінчуся. Коли в мене вже втрачається відчуття, що я ділюся Богом, то потрібно перестати робити, тому що це вже починає шкодити. Дуже важливо попри все знаходити час на зустріч із Богом, просто бути перед Ним, перед Пресвятими Дарами, ділитися з Ним, обмолювати різні проблеми, труднощі. Це треба робити, щоб коли ми йдемо до людей, ми стояли за Ісусом Христом, а не перед Ним. Він стоїть перед людиною, але Він хоче приходити до цієї людини через мене. Коли я хочу когось витягнути з ями, то я сам повинен добре триматися рукою за щось або за когось. І ця рука має триматися міцно Господа. Бог тоді збереже, дасть сили, і це Він діє. І тоді людина стає свідком того, як діє Бог, і має дуже велику радість того, що є співучасником Божого діяння.

Владико, на превеликий жаль, повномасштабний конфлікт триває вже чотири роки. Люди втомилися, і є небезпека втрати надії. Що б Ви хотіли висловити від імені своїх парафіян, віруючих, духовенства, а також від себе особисто, у цей важливий день?

Для мене час війни, який ми переживаємо, лише показує те, що відбувається, коли людина викидає Бога з серця. Тоді це серце стає причиною великого страждання, болю і війни. Війна є лише тому, що люди вигнали Бога зі свого серця. Але Бог є присутній, попри все, є присутній серед цієї біди, серед цього страждання. Бог є тут, є з нами, і ми бачимо Його присутність: як Він доторкається, як Він кличе інші серця добродіїв: скільки людей є солідарні з нами, скільки людей допомагає, скільки людей приїжджає. В нас є одна волонтерка. Вона сама родом зі Словаччини, але тепер живе в Мукачево, Закарпатської області. Від початку повномасштабної війни вона приїхала до нас з Мукачева вже 110 разів. Вона долає понад 1400 кілометрів, для того, щоб допомагати, служити. Хочу сказати, що коли стояти плечима до сонця, то не побачиш роси. Але коли встати напроти сонця і подивитися на траву, на якій осідає роса, то побачиш дуже багато крапель роси. З одного боку, є дуже багато трагедій, дуже багато біди. Але ми є свідками того, як багато добрих людей у всьому і на тут на місці, немов роса, осідають на ці зболілі людські серця і допомагають у різний спосіб. І Господь нас покликав до того, щоб бути цією росою на цій землі. Цією росою, яка зрошує, яка потішає, яка підтримує. І я можу засвідчити, що Бог є присутній, є присутній і через людей, які роблять добро, але є присутній і в храмах, і також близько людини, коли людина звертається до Нього і каже: я відчуваю, що я є люблена, я є люблений, я маю силу, мені тут добре. І люди приходять до Бога і знаходять у Ньому силу, і через це знаходять силу служити іншим. І молитися за тих, хто їх переслідує, хто приносить їм страждання. Величезний такий, я би сказав, вихор тепла, любові, який возноситься над нами, і ми є цього свідками. Насправді Бог є дуже близько, близько кожної людини. Трагедія є тоді, коли людина не має часу для Бога, відкидає, ігнорує. Коли так відбувається, то тоді готується війна. Кожен, хто відкинув Бога, стає початком руйнування - чи себе, чи інших. А якщо ще має вплив, має гроші, владу, армію - то трагедія, порожнеча, ця чорна діра серця, зруйнує життя не одної людини, не одного народу. Війна починається в серці. І мир у світі також починається в серці людини. Тому кожен із нас може собі задати питання, чого він є початком: чи є початком добра, миру, чи є початком чогось іншого.