4 жовтня 1948 року Рада Міністрів СРСР затвердила рішення "Про виселення родин бандитів і націоналістів" - Новини Весь Харків.

У період з 1948 по 1953 роки найбільше потерпали заможні фермери, адже совєтська влада вбачала в них основну загрозу для колективізації західноукраїнського села. Виселенням "куркулів", які підтримували ОУН і УПА та відмовлялися приєднуватися до колгоспів, займалися органи влади.

У 1949 році з Львівської та Станіславської областей до віддалених районів СРСР було депортовано 1524 родини, яких вважали "активними саботажниками" у справі колгоспного будівництва. 27 квітня 1950 року Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило рішення щодо підготовки документів для виселення сімей членів ОУН і зміни існуючих правил формування груп, відповідальних за охорону громадського порядку. Згідно з цим рішенням, планувалося додатково депортувати 182 543 особи, які вважалися "учасниками банд націоналістичного підпілля", "бандпособниками" та їхніми родинами, а також 12 135 "куркулів".

23 січня 1951 року була прийнята постанова Ради міністрів СРСР № 189-88сс, що стосувалася виселення куркулів разом із родинами з територій Волинської, Дрогобицької, Львівської, Рівненської, Станіславської, Тернопільської, Чернівецької та Закарпатської областей Української РСР.

Станом на 7 серпня 1951 року, з територій західної України було заплановано виселення 1240 господарств, які належали "куркулям" (всього 4641 особа). Згідно з інформацією 9-го управління Міністерства державної безпеки СРСР, на 1 січня 1953 року в спеціальних поселеннях перебували на обліку 1445 "куркулів", які були депортовані з західноукраїнських регіонів у 1951 році.

Відповідно до постанови Ради міністрів урср і цк кп(б)У від 4 квітня 1951 р., майно депортованих підлягало конфіскації, частково ним сплачували держзобов'язання перед іншими суб'єктами, частину передавали безкоштовно колективним господарствам для постійного користування. На поч. 1950-х рр. масштаби депортацій значно зменшились у зв'язку з ліквідацією збройного спротиву УПА та підпілля ОУН, а також кризою сталінської моделі державного управління.

Виселені родини жили в старих, непридатних для життя будівлях. Їм бракувало одягу і взуття, а також вони страждали від голоду і важкої праці. Ці фактори, разом із суворими умовами клімату, призводили до значної смертності серед людей.

Молодь, включаючи дітей і підлітків, мала можливість здобувати освіту в школах та університетах, розташованих у їхніх громадах. Після досягнення віку повноліття вони отримували паспорти, у яких була вказана інформація про обмеження в правах. Дорослі працювали в різних галузях, таких як вугільна, лісова та паперова промисловість, а також на місцевих підприємствах і в установах міністерства промислових будівельних матеріалів.

За даними МВС України, протягом 1944-1952 рр. із Заходу України депортували 65 906 сімей (203 662 людини), зокрема членів родин учасників "банднаціоналістичного підпілля", "бандпособників" та членів їхніх родин - 182 543 особи, "куркулів" із родинами - 12 135 осіб, єговістів, колишніх військово службовців армії Андерса з їхніми родинами - 8984 особи. Їхнім місцем призначення стали віддалені регіони Уралу та Сибіру.

Багато хто з них додому так і не повернувся.

Після відходу Сталіна від керівництва масові депортації припинилися, проте скасування правових обмежень для тих, хто був депортований, тривало до 1956 року. Повоєнні депортації на території західної України носили "антинаціоналістичний" характер і мали виразний етнічний аспект. Примусове виселення сприяло прискоренню колективізації, підривало соціальну основу українського руху Опору та змінювало етнічну і соціальну структуру цього регіону.

Джерело: https://t.me/istoriya_ukrainy/11659