Людмила Губаль: «Люблю розшифровувати традиційні вишивки. Це код, який несе інформацію про народ»

Голова Закарпатського осередку Національної спілки майстрів народного мистецтва України, заслужений майстер народної творчості України Людмила Губаль зустрічала на порозі у вишиванці.

І приміщення багате речами «з народу»: для них знайшлися найвигідніші місця. Попиваючи пахучий чай, завели мову …про той самий народ.

Українці мали понад двісті швів вишивки!

– Шануєте, Людмило Мар’янівно, народний стиль?

– Люблю «розшифровувати» традиційні вишивки. Вони несуть у собі затаєні смисли, їх слід вважати кодом, який несе інформацію про народ. Не лише серед регіонів, а навіть серед невеликої місцевості чи групи сіл є розбіжності в орнаментах. Із них можна робити чіткі й правильні висновки про спосіб життя людей тощо.

– Можете проілюструвати цю думку прикладами?

– Ось хоча б такий: давня вишивка була двосторонньою, не як зараз. По різні сторони полотна нитки лягали настільки однаково, що складно було відрізнити «лицеве» від «виворотного».

– Про що це говорить?

– Перш за все – про зовнішній і внутрішній світ людини, про сакральне наповнення, тобто те, що використовувалося в обрядах протягом життя. Нині демонструють тільки гарне, інший бік «медалі» приховують. Дуже високе завдання ставили перед собою майстри минулих часів!

– Що залишилося нам від тих часів?

– В українській вишивці відомо понад двісті швів. Нині ж вишивальниці здебільшого використовують два – хрестик і гладь. Зрідка обходяться п’ятьма, максимум десятьма. Якщо назовсім відкинемо колишнє розмаїття швів, який пласт культури можемо втратити!

На одному з фестивалів у Польщі я демонструвала вишиті твори. Виворотні шви були настільки акуратні й одностайні, що місцеві панянки не вірили. «Китайською машинкою зроблено», – казали. Через технічні новації ручній роботі ярлики здатні «пришивати».

Традиція вища за закон…

– Тепер нас оточують тисячі речей, не завжди потрібних…

– Виробник намагається нав’язати споживачеві думку про потрібність тієї чи іншої речі. Раніше рекламних текстів не було, однак існували традиції. «Так робили мамка й нянько, то й я буду так робити», – казали люди. Традиції ж перевірені віками, в них втілені прагматизм, сталість життя. Закон можна змінити, а традицію – ні. Вона вища за нього. Давні майстри відштовхувалися від традицій, тому їхні вироби були досконалими.

– Що перешкоджає збереженню традицій?

– Це глобалізація, міграція населення, вплив міської культури, іноземні запозичення, стремління до уніфікації, нівелювання національних особливостей.

– Чи є шанс зберегти напрацювання майстрів тих часів?

– У нашому глобалізованому світі, коли людина не бачить повноцінного кінцевого результату своєї праці, бо продукує лише заготовки, елементи, деталі, або, навпаки, складає кінцевий продукт, цих шансів небагато. У давні часи предки самі проходили процес від висадження зернини до ткання й вишивання сорочки. Звичайно, повернення до такої романтики в нас не відбудеться. Але звертання кожного майстра до народних джерел є потребою його самовираження, утвердження в мистецтві, зрештою, творення Гармонії, Краси, Добра. Це слід цінувати й усіляко підтримувати.

– Кому завдячуєте, що прийшли в мистецтво?

– Насамперед – Всевишньому, який веде життєвим шляхом. Мамі, яка підтримує мене й сьогодні. Бабусі – заповітом якої було «щоб діти вчилися». Надзвичайно батькові, який, помітивши мої перші потуги в образотворчому мистецтві, віддав мене в художню школу. Там усе було по-справжньому: глину місили, кераміку випалювали, компонували композиції, малювали… Кількох років занять мені вистачило, щоб остаточно вирішити: це – моє. Потім було Ужгородське училище декоративно-прикладного мистецтва, робота в Художньо-виробничому комбінаті в Ужгороді.

Мотанки – не просто ляльки

– В училищі ви спеціалізувалися на різьбі по дереву, але спектр творчих робіт набагато ширший. Як і коли стався цей перехід?

– Я продовжувала шукати себе, вивчати свої можливості. Тому від різьби перейшла до більш гармонійно-жіночного – вишивки та кераміки. Це складові до роботи з лялькою. Полюбляю писанкарство... Квінтесенція знань і умінь знайшлася в моїх художній ляльці та ляльці-мотанці: тут потрібно мати досвід кераміста, бути вправною вишивальницею, мати розуміння, що для дітей лялька – це естетичний, інтелектуальний розвиток, для дорослих – вивчення кращих художніх традицій народу, збереження свого етнобачення...

– На початку 90-х Художфонд припинив існування. І куди Ви подалися?

– Щоб знайти собі застосування в нових умовах, довелося здобувати ще одну професію. Закінчила Міжрегіональну академію управління персоналом, працювала в державних установах, захистила дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора філософії в галузі управління людськими ресурсами.

– Якою була тема дослідження?

– «Управління персоналом у системі менеджменту вищих навчальних закладів України». Викладацька робота вимагає професійного вдосконалення. Опрацювала тему «Геокультурна стратегія України: глобальний, трансрегіональний та локальний механізми державного регулювання культурою на прикладі Закарпаття», здобувши науковий ступінь доктора наук у галузі державного управління.

– Голова громадської організації, до того ж творчої, вимагає часу і сил. Як даєте собі раду?

– Коли відійшли в майбуття фундатори осередку Спілки й мені довірили очолити його, сприйняла це як велику довіру колег. Відколи очолюю обласну організацію НСМНМУ, з 2007 року її ряди поповнилися багатьма молодими талановитими майстрами. Сьогодні в ній 25 кращих представників народного малярства, декоративно-прикладного мистецтва.

– Можна кокретніше про них?

– Наші спілчани представляють мистецтво кераміки, гончарства, вишивки, лялькарства, писанкарства, бісероплетіння, витинанки. Семеро членів осередку Спілки нагороджені званням «Заслужений майстер народної творчості України», в тому числі Василь Сідак – лауреат державної Шевченківської премії. Маємо чотирьох отримувачів «стипендії Президента України для молодих майстрів народного мистецтва». Роботи наших членів опубліковані у всеукраїнських виданнях.

– Чи складно вступити до Спілки?

– Національна спілка майстрів народного мистецтва України опікується професійними митцями та майстрами, які створюють автентичні речі, мають значний творчий доробок.

– Через кілька днів, 11 листопада, Ви відзначаєте 50-річний ювілей. Задоволені досягнутим?

– Сказати, що цілком так, – це поставити крапку в своєму розвит-ку. Тому відповім по-іншому: задоволена з того, що мене оточують чудові люди, молодь, яка прагне вчитися, і що я вчуся від неї. Маю надію, що мої зусилля стануть мармуровою цеглинкою у фундаменті, на якому базуються молоді творчі особистості, нова їхня генерація. Пам’ятаю чудове гасло: «Роби те, що можеш, там,  де перебуваєш, із тим, що маєш».

Розмовляв Василь БЕДЗІР

"Закарпатська правда"