Солотвинський солерудник: від зародження у Римській імперії до знищення у наш час

Історія Солотвиноського солерудника дуже цікава. Але, здається, ми його остаточно втратили

Солотвинський солерудник — одне з найстаріших підприємств Закарпаття. Родовище експлуатується з часів Римської імперії. А 239 років тому, в 1778-му, тут, на шахті «Крістіна», почалося промислове добування солі. Всього на родовищі пройдено дев’ять шахт. Про його історію яскраво розповідають експонати Музею солекопалень, який розташований в окремому будинку на пагорбі.
У книзі «Нариси історії Закарпаття» знаходимо, що серед промислів нашого краю у ХV ст. особливе місце посідає видобуток солі, що переважно був зосереджений у Солотвині. Але вже в ХVІ—ХVІІ ст. його обсяги скоротилися, тому що під час нападів турецьких орд шахти затопили, зруйнували склади, де зберігалася видобута сіль. Потім шахти, як і вся Хустська домінія, переходили у володіння різних магнатів — Ю. Башті, В. Другета, Д. Ракоці, М. Апафі, які мало дбали про розвиток соледобувної галузі (соляних промислів), натомість задовольнялися лише надходженням прибутків. Лише з другої половини ХVІІ ст. рудник запрацював нормально, а обсяги видобутку значно зросли. Крім того, поширився видобуток солі у деяких селах із річкових вод. У 1360 році на місці рудника було засновано поселення солекопів — Солотвино, яке в подальшому стало центром солевидобування і королівською монополією.
Для активізації видобування солі король запросив у Солотвино, Сигет, Тячево і Хуст німців, угорців, волохів. Саме німці внесли в техніку видобутку низку вдосконалень. Із середини ХІV ст. вони запровадили видобуток із конусних ям завглибшки 140—150 м, куди шахтарі спускалися мотузковими драбинами, а видобуту сіль пакували в сітки і витягали нагору мотузками. До того сіль робітники з ям (35—40 м) виносили на собі. А якою була тоді «техніка»? Молот, чекан, клин, кайло, лопата, тачка, мішок, світильник. Проте обсяги видобутку в той час із року в рік зростали. Але починаючи з ХVІІ ст. поступово стали зменшуватися у зв’язку з забороною вирубки лісу для плотів на транспортування солі річкою Тиса. Якщо у 1551 році видобуток становив 739 тисяч кусків солі, то в 1601-му лише 285 тисяч.
У другій половині ХVІІІ ст. великі землевласники дедалі активніше займалися розробкою природних ресурсів. Із-поміж інших особливо розвивалася соляна промисловість. Того часу тут почали будувати підземні соляні шахти нового типу. Першу, «Крістіна», відкрили 1778 року, а в 1782-му ввели в дію «Адальберт», у 1804 році — шахти «Йосиф» та «Людвік», у 1808-му «Франц», 1809-го — «Терезія», а згодом «Міклош Олойош» і «Ференц». Такі капіталовкладення сприяли значному збільшенню обсягів видобутку солі. Якщо в 1751 році він становив у басейні середнього Потисся 35 926 центнерів на рік, то в 1796-му тільки в одному Солотвині її добували 740 тисяч центнерів. На цих роботах було зайнято 440 чоловік. А наприкінці ХVІІІ ст. у соляній промисловості вже працювало 827 солекопів. Водночас із введенням у дію нових шахт на них застосовували нові, більш прогресивні методи видобутку солі, що значно підвищило продуктивність праці шахтарів.
 
Зростання попиту на сіль було пов’язане з тим, що вона перестала бути лише продуктом харчування, а й стала важливою сировиною для хімічної промисловості Угорщини, країн західної Європи та центральної Австрії. Унаслідок цього в першій половині ХІХ ст. Видобуток солі на солекопальнях Мараморощини зріс у 2,5 разу й досяг у 1846 році пікової позначки — майже 800 тисяч метро-центнерів. Того часу на шахтах працювало близько 1 200 робітників. Як і раніше, німецькі вільнонаймані спеціалісти становили майже дві третини всіх зайнятих. Зростала кількість вільнонайманих румунів, угорців, русинів.
Від видобутку солі держава отримувала високі прибутки. Водночас собівартість одного центнера солі, завдяки дешевій робочій силі, протягом першої половини ХІХ ст. поступово знижувалася і становила всього шість крейцерів за метро-центнер, тоді як на шахтах Пряшева дорівнювала 20 крейцерам, тобто втричі більше.
Для транспортування солі в країни Європи на Тисі діяв так званий «Соляний шлях», що починався у Великому Бичкові, де виготовляли бочкотару для водного перевезення продукту. 1720 року правий берег перетворили на річковий порт, де були великі соляні склади. Сюди населення Великого Бичкова у рахунок державної королівської панщини своєю тягловою силою перевозило сіль із Солотвина, щорічно до 2000 штук великих соляних каменів. У порту перевантажували на баржі, плоти-бокори і під охороною солдатів сплавляли Тисою. Далі маршрут пролягав через Тячів. Тут мешкали бокораші, які приєднувалися до транспортування. По маршруту фортеця Вишкова, що знаходилася на горі Вергель, охороняла ці соляні каравани. Наступним пунктом соляного шляху було село Вілок. Тут 1417 року збудували великий перевалочний склад для зберігання солі, яку сплавляли по Тисі. А охоронний центр Мала Копаня, маючи стратегічне положення, контролював Хустські ворота підходу до Солотвинських рудників і водночас соляні каравани. Останнім пунктом цього шляху в нашому краї було село Бадалово, що на Берегівщині. На території Угорщини такими пунктами були Таркані, Токаї та місто Сольник (тепер Солнок на Тисі) при усті ріки Задьви, яке було осередком продажу солі. Отже, закарпатці возили сіль із Марамороша і з околиць Верхньої Тиси аж до Сольника. Там сіль перевантажували і перевозили в околицю за Дунаєм. На території Угорщини маршрутом соляного шляху є назви населених пунктів із словом сіль (Сольник, Сільна, Солона річка). Назви цих поселень підтверджують існування Соляного Шляху. Доставляти вантаж стрімкою Тисою було небезпечно. Тому, як правило, 25—30 плотів супроводжували 80—120 плотогонів.
Під час Першої світової війни видобуток солі в Солотвині значно скоротився. Не вистачало робочих рук, адже багато чоловіків мобілізували до війська. А жіноча й дитяча праця була менш продуктивною. Як свідчать документи, з 600 робітників у 1914 році 225 були діти. Левову частку солотвинських солекопів становили того часу російські військовополонені, табір яких був у Солотвині.
У червні 1939 року на заміну румунській владі в Солотвино прийшла чеська, яка оголосила Солотвинський солерудник державною власністю. Водночас він був єдиним підприємством на Чехословацькому просторі, який забезпечував республіку сіллю. Починаючи з 1920 року, окремі шахти перебудували та провели механізацію виробничих процесів. Згодом побудували млин для помелу солі та соляні склади площею понад 3000 кв. м. На території рудника створили зелену зону, розбили пішохідні та транспортні доріжки з твердим покриттям. Отже, чехословацька влада успішно продовжувала не тільки видобуток солі, а й вкладала певні кошти в розвиток цієї галузі виробництва. Відтак транспортування солі в Чехословаччину, Угорщину, Австрію та інші країни Європи здійснювали залізничним транспортом.
У період Угорської влади соляна промисловість не отримала подальшого розвитку. Роботи на солеруднику велися під суворим наглядом жандармів та представників державної інспекції...
Після встановлення в краї радянської влади Декретом Народної ради Закарпатської України від 26 листопада 1944 року соляні копальні Солотвина були націоналізовані. Щоправда, з того часу десять міст Радянського Союзу направили до Солотвина велику кількість шахтного обладнання і механізмів. У 1948 році став до ладу новий солемлин, а в 1952-му ввели в дію брикетний цех потужністю 50 тисяч тонн солі на рік. У 1977 році запрацювала нова шахта № 9 потужністю 750 тисяч тонн солі на рік. У старі часи видобуток солі був значно меншим. У 1860 році він становив 16 тисяч тонн, у 1900 — близько 50 тисяч. Проте в радянський період виробництво продукції суттєво зросло. Якщо в 1946 році видобуток становив 232 тисячі тонн, то в 1966-му — 355,8 тисяч тонн, 1970-му — 450,6, 1975-му — 515,7, 1977-му — 744,4 тисяч тонн на загальну суму 16,296 тис. крб.
Протягом радянського часу й за роки незалежної України на руднику експлуатувалася стара шахта № 8, яка за період свого існування (116 років), за підрахунками спеціалістів, видала на-гора понад 12 мільйонів тонн солі, та нова № 9 під експлуатації якої її річний видобуток корисної копалини становив 490 тисяч тонн, а розвіданими запасами була забезпечена на 50 років. Шахта № 8 на початок 2000-х років практично вичерпала свої запаси. Вона випускала сіль харчову мелену в пакетах (1 кг) і мішках (50 кг), шахта № 9 — у брикетах (для тваринництва) і глибах (для потреб хімічної промисловості).
Протягом 1975—1990 років солекопи виробили валової продукції на 93,6 мільйона карбованців і реалізували майже 6,0 мільйонів тонн солі.
У радянський період видобуту сіль відправляли в 50 міст Союзу, в Угорщину, Чехословаччину. За незалежної України експортували в Росію, Прибалтійські країни, Молдову, Словаччину та Угорщину.
Розповідає корінний мешканець Солотвина Даніель Модирка: «За радянських часів наше селище знали в найвіддаленіших куточках СРСР і не тільки тому, що тут добували сіль, а й тому, що в шахті на 206 м діяв перший у Радянському Союзі унікальний підземний алергологічний комплекс на 320 ліжкомісць для лікування людей від важкої недуги — бронхіальної астми».
 
У 1995—1996 та 2001 роках після паводків почалося затоплення шахт № 8 і 9, де були розташовані ці медичні заклади, але вони продовжували працювати. У 2005 році в Солотвині активізувалися зсувні та карстові провалля, що призвело до пошкодження житлових будинків, доріг та інфраструктури. Відбулося повне затоплення шахт №№ 8, 9, а вже наприкінці 2008 року алергологічні лікарні закрили. Натомість нині тут працюють наземні — Солотвинська обласна алергологічна лікарня на 80 ліжкомісць та Українська — на 280 ліжкомісць.
"На сучасному етапі колись потужне промислове селище солекопів перетворилося на зону людського лиха, відбулася руйнація шахт, що 2005 року призвело до їхнього закриття» — каже пан Даніель.
Наприкінці 2015 року Солотвинським солерудником зацікавилися польські підприємці однієї з найбільших компаній із видобутку «білого золота» «Соляні копальні» «Kladowa». Тоді розглядалося питання добування харчової солі відкритим способом та будівництва 4-х соляних шахт, але далі добрих намірів справа не пішла.
Ще в жовтні 2005 року Закарпатська обласна рада надала статус курортної зони місцевого значення селищу площею 14,2 га та базам відпочинку обласної й української алергологічних лікарень, кооперативу «Ялинка» та ТОВ «Озеро Кунікунда», але через ситуацію, що склалася тут, курортна зона втрачає своє призначення. Утім, туристів це нітрохи не бентежить. Вони приїжджають сюди, щоб поплавати в цілющій солоній воді.
Так закінчилася ера соледобувної промисловості Закарпаття, яка стала частиною багатовікової історії нашого краю.
Юрій Туряниця, краєзнавець, член НСЖУ