Рубрика: Культура

18 червня

Яким було життя талановитої художниці із Ужгорода - Лілі Орсаг?

foto

Відома угорська художниця Лілі Орсаг народилася в Ужгороді. Про її творчість та життя - у матеріалі Тетяни Літераті.

Публікації цієї статті передували кілька місяців пошуків, листування з Угорською національною галереєю та рідним братом найвідомішої угорської сюрреалістки Лілі Орсаг. Саме про неї нині мовитиметься у "Втраченому Ужгороді", позаяк у нас справді мало хто знає, що талановита художниця Лілі Орсаг народилася та виросла в цьому місті.

В ужгородському періоді життя Лілі Орсаг навіть після довгих пошуків і збору інформації залишається дуже багато білих плям. Працівники Угорської національної галереї провели велику пошукову роботу, люб'язно надавши нам усю інформацію, яку мали. Однак вони, зрозуміло, більше концентрувалися на післявоєнному житті художниці в Угорщині, де вона навчалася і де стала знаменитістю. Довоєнне же життя родини Лілі оповите багатьма таємницями, які не зміг прояснити для нас навіть молодший рідний брат художниці Ференц Орсаг, котрий досі проживає в Угорщині. Але давайте по-порядку.

Справжнім ім'ям Лілі Орсаг було Лівія Єва Остеррайхер (Oesterreicher). Вона народилася в Ужгороді 8 серпня 1926 року. Батька її в угорських джерелах називають Мано Мігаєм (Oesterreicher Manó Mihály), а в документах чехословацьких часів – Емануелем. Варто зазначити, що прізвище Остеррайхер у міжвоєнному Ужгороді було доволі розповсюдженим. Нині ми не знаємо, чи були всі тутешні Остеррайхери родичами, але відомо, що у 1936-му рабином синагоги на тодішній набережній Рошковича (нині – будівля ЦНАПу на набережній Незалежності) був Маєр Остеррайхер, котрий разом із дружиною Маллі проживав поряд; на Фенциковій площі, 5 проживав торговець Еміл Остеррайхер з дружиною Ольгою, а на вулиці Казінці, 3 (тепер – це частина Корзо від "хреста" й до вулиці Духновича) працювала майстерня печаток Й. Остеррайхера.

Сім'я, в якій народилася Лівія (з дитинства її називали просто Лілі), проживала на набережній Рошковича, 2. У періодиці початку 20-х років є багато реклами найкращого вина, рому і лікерів від підприємства "Леопольд Остеррайхер і син". "Власник винниць, десертне та медичне вино. Засновано 1850 року", – йдеться в одній із них. Скоріше за все, Леопольд був дідом Лілі, а син, про якого згадано в рекламі, – батько художниці Мано, чи Емануель, котрий потім продовжив родинну справу.

Будинок на набережній Рошковича, де було зареєстровано сімейне підприємство Остеррайхерів і де вони проживали, зберігся досі. Це одноповерхова будівля з величезним підвальним приміщенням, у якому нині працює кафе-бар "DEEP". Можливо, саме ті підвали, де нині відпочивають відвідувачі кафе, колись були місцем, де власник винарень Леопольд Остеррайхер зберігав бочки з винами, ромом, лікером та іншими алкогольними напоями. Де саме розміщувалися виноградники Остеррайхерів – невідомо. Можливо, їх і зовсім не було, адже в кількох рекламах зазначалося, що Остеррайхер і син – одні з найбільших у краї торговці вином, при цьому ніде не значилося, що вони це вино і виготовляли.

У списках виборців Ужгорода за 1936 рік Леопольд Остеррайхер вже не значиться, а в будинку на набережній Рошковича зареєстровані два його сини – неодружений лікар Аладар, а також торговець Емануель з дружиною-домогосподаркою Аліс (в угорських джерелах – Aliz Mária). Про маму Лілі відомо лише те, що вона була донькою Йожефа Марковіца та Регіни Мермельштейн, і народилася у 1907 році. Коли Мано та Аліз одружилися – невідомо, але вже у 1926-му році у них народилася перша дитина – чарівна дівчинка Лілі.

Як Лілі почала малювати, згадував у своїх мемуарах її перший учитель – художник Міклош Розенберг. Історія життя цього талановитого митця, також забутого у своєму рідному Ужгороді, ще чекає висвітлення і дослідження. Він був глухим, перехворівши в дитинстві на скарлатину. В юному віці підпрацьовував, малюючи рекламу. Далі поїхав навчатися до Будапешта, а у 1937-му повернувся додому і організував у приміщенні "Угорського казино" свою першу персональну виставку. Полотна молодого художника сподобалися публіці, і тоді до нього потяглися діти з проханням навчити їх малювати. Міклош Розенберг, котрий згодом взяв собі псевдонім Роберт Міклош, спочатку відмовляв дітворі, але потім таки зібрав невеличкий клас учнів. Серед них особливим даром виділялася 11-річна дівчинка Лілі Остеррайхер, батькам якої, до слова, дуже не подобалося таке її хобі. Коли через багато років Лілі спитала свого учителя, як він зрозумів, що з неї вийде художник, Міклош відповів: "З твоїх малюнків. На них в очах людей було життя".

Про юність Лілі, на жаль, відомо досить мало. Знаємо, що вона навчалася в ужгородській гімназії до 1941-го року (до речі, у гімназії малювання у неї викладав Адальберт Ерделі, якого потім у листуванні Роберт Міклош називав хвальком і відзначав неприязне ставлення художника до себе), аж поки її не перевели звідти, як єврейку, до єврейської гімназії, у якій вона навчалася до 31 березня 1944-го. Був у талановитої дівчини і залицяльник (не знаємо, чи можна у цьому випадку назвати його хлопцем Лілі). У родинному архіві навіть збереглося кілька світлин із цим юнаком, якого звали Іштван Епер'єші. До слова, родина Епер'єші в Ужгороді була дуже відомою і поважною. У книзі "Ungvár és Ung vármegye" за 1940-ий рік значиться, що Іштван Епер'єші-старший був власником земель і будинків, його син Йожеф – відомий адвокат і політик, а інший син Іштван служить у жандармерії. На жаль, історія стосунків Іштвана та Лілі теж вкрита таємницею, а молодший брат Лілі згадує лише, що вони троє часто разом ходили у кіно.

З листування Лілі з подругами вже у післявоєнні часи видно, що жила майбутня художниця у достатку, і проблем до війни не знала. Одна з подруг дитинства Лола Блай, котра емігрувала до Аргентини, потім писала, що постійно згадує їхні веселі прогулянки, світлу вітальню будинку Лілі з величезною кількістю її картин на стінах, прекрасний портрет батька Лілі, написаний нею, і як постійно була моделлю, яку малювала Лілі. "Закриваю очі і чітко бачу, як ми з Герті заходимо за тобою, кричимо під вікнами, а Рожіка (хатня робітниця Остеррайхерів) виглядає з вікна і йде за тобою", – згадувала у листі кінця 40-х Лола.

Таке безтурботне дитинство Лілі закінчилися, як ми згадували вище, несправедливою забороною навчатися у престижній ужгородській гімназії через національну приналежність. З мемуарів Міклоша Роберта знаємо ми і про дальшу трагічну сторінку з життя Лілі. У роки війни її батьки, як євреї, ніяк не могли здобути документи про угорське громадянство, без яких важко було вести бізнес і почуватися безпечно у ті неспокійні дні. Якимось дивом Мано таки зумів для всієї сім'ї отримати документи, які називали "винятком". Але навіть із цим документами Остеррайхерів навесні 1944-го забрали до гетто, розташованого на території цегляного заводу братів Мошковичів (нині – будівля і територія супермаркету "Сільпо" на вулиці Минайській").

Перебування Лілі на території ужгородського цегельного заводу було відносно недовгим, але залишило в душі 17-річної дівчини таку глибоку рану, що вона потім ще багато років не могла писати нічого, крім цегляних стін. Потім сім'ю Остеррайхерів разом із тисячами інших євреїв загнали у товарні вагони і повезли у невідомому напрямку. Це нині ми знаємо, що дні більшої кількості тих нещасних людей завершилося у концтаборі Освенциму. А тоді євреї сподівалися, що їх просто перевезуть на іншу територію, де вони зможуть згодом налагодити своє життя. Хтозна чим закінчилася би історія життя Лілі, якби під час зупинки товарного потягу на станції в Кошице, її батьки не почули оголошення з гучномовця, яким дозволялося вийти з вагонів тим євреям, котрі мають ті самі "державні винятки". Остеррайхери показали солдатам свої документи (в деяких джерелах значиться, що сім'ї вдалося втекти, показавши підробні документи, але дослідники життя Лілі Орсаг з Угорської національної галереї не знайшли цьому підтвердження) і їм дозволили вийти з речами. Далі вони мусили поїхати у Будапешт.

У Будапешті сім'ю Лілі тимчасово прийняв у себе на квартирі Роберт Міклош. З учителя він перетворився з роками на справжнього друга Лілі. З того часу, як він у 1940-му поїхав з Ужгорода у столицю, вони не припиняли листуватися. Лілі та її подруга Марія Амізова надсилали йому свої малюнки, а він у листах відписував, що добре, а над чим треба попрацювати.

Воєнні роки і для нього були непростими. Незадовго до приїзду Остеррайхерів Міклоша випустили з в'язниці, де він відсидів 15 діб за те, що переховував сім'ю свого брата з австрійськими документами. У мемуарах він писав, що хліба у квартирі не було, а молоко, з якого хотіли зробити млинці, скисло. Але Лілі, у якої до того були найкращі в Ужгороді домашні кухарі, не скиглила, а їла і навіть нахвалювала сирний коржик, який у них вийшло приготувати на сніданок.

Коли батько Лілі дізнався, що фронт минув Ужгород, він вирішив повертатися додому. Можливо, мав надію врятувати свій бізнес і будинок в центрі міста. Він поїхав і зник. Лілі, котра дуже любила батька (з мамою у неї були непрості стосунки), дуже переживала. Оскільки подружжя Остеррайхерів і до цього жило не в гармонії, всі члени сім'ї, котрі залишилися в Будапешті, вирішили, що Мано, мабуть, знайшов собі в СРСР іншу родину і назад не повернеться. І лише багато років потому, від того ж Роберта Міклоша, котрий на деякий час повернувся до Ужгорода і зумів отримати відомості про Мано Мігая Остеррайхера, Лілі дізналася страшну правду. Виявляється, Мано в Ужгороді заарештували, а все майно, як у куркуля, націоналізували. Як вдалося дізнатися Міклошу (підтвердити це не можемо, адже у списках репресованих ужгородців людини з таким іменем немає), батька Лілі засудили на 7 років. Термін від відбував у львівській в'язниці, де і помер у 1950 році.

Поки Мано сидів у в'язниці, його сім'я намагалася без грошей і зв'язків почати нове життя у післявоєнному Будапешті. Лілі у 1945-му стала студенткою Академії мистецтв, а у 1948-му уся сім'я з невідомих причин вирішила змінити прізвище на Орсаг. Власне, у 1950-му Лілі знову довелося змінити прізвище. Той рік у неї взагалі був насичений подіями: вона закінчила Академію, отримала посаду художника-декоратора у державному будапештському театрі ляльок і вийшла заміж. Її обранцем став молодий дитячий лікар, психолог Дьордь Мойлат. У спогадах усіх її друзів Дьордя описують як винятково приємного чоловіка, котрий одразу ставав душею компанії. Той же вчитель Лілі Роберт Міклош згадував, як одного разу їхав з Дьордем у трамваї. Дьордь, мовляв, про щось перекинувся словами з незнайомим пасажиром, котрий сидів поряд. У їхню розмову встряв ще один пасажир, і вже через кілька хвилин піввагону спілкувалися так приязно і весело, ніби були знайомі багато років.

Працюючи у ляльковому театрі, Лілі Орсаг не лише створювала ляльки і декорації, а ще й багато малювала. Колеги вважали її дивакуватою. Вона майже не мала друзів, ніколи нікому не розповідала про своє минуле, не ділилася особистим. Могла ні з того, ні з сього запитати: "А ти можеш відрізнити бур'ян від картоплі?". Обожнювала Кафку, захоплювалася графологією, регулярно ходила до віщунки, вірила у гороскопи. У мистецьких колах Угорщини в ті часи часто шепталися про дивакувату художницю лялькового театру, казали, що вона поза роботою малює неймовірні полотна.

 

З кожною новою виставкою ім'я Лілі Орсаг ставало все відомішим. Безкінечні цегляні стіни на її роботах і незрозумілі широкому загалу лабіринти у поєднанні з життєвою історією робили її образ трагічним, а тому цікавим для ЗМІ та публіки. Робота поглинала її повністю. У ті роки її чоловік працював у Міністерстві освіти і часто не бував вдома. Дітей у подружжя не було. У 1968 році вони розлучилися, але хороші стосунки зберегли на все життя. Дьордь навіть кожної неділі приїздив до Лілі на обід, підтримував її.

Вона ж і далі малювала, багато працювала і багато подорожувала. У Болгарії захоплювалася православними іконами, у Празі – старовинним єврейським кладовищем, у Парижі обходила всі художні галереї, у Тель-Авіві дуже успішно презентувала персональну виставку. А от в Ужгороді жодного разу після того трагічного дня, коли її вивезли звідти у товарному вагоні, не була.

Померла Лілі Орсаг раптово, маючи всього 52 роки. Нині в Угорщині її визнають однією з найвідоміших своїх художниць, неабияк пишаються її іменем та творчим здобутком. Ужгород же жорстоко вчинив з нею не лише тоді, коли вигнав, а і тепер, коли не знає і не пам'ятає. Змінимо це?

Тетяна Літераті, Про Захід


18 червня 2017, 15:34
Karpatnews.in.ua — Новини Ужгорода, Мукачева, Закарпаття та України



Схожі новини


Закарпатський гурт шокував відому українську співачку (відео)

Пам'ятки Закарпаття: дерев'яна церква Покрови Пресвятої Богородиці

До Мукачева завітає відома українська письменниця Ірина Мацко

14 жовтня в Ужгороді розпочнеться XIV Мандрівний міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA

В Ужгороді пройде мистецька виставка "Осінь – 2017"


Прокоментуй новину