Під час будівництва Теребле-Ріцької ГЕС загинули люди

Вночі у власних ліжках... Вони і не передбачали лиха

Гребля Теребле-Ріцької гідроелектростанції, що в долині річки Теребля в Хустському районі, – частина наймасштабнішого будівельного проекту, будь-коли реалізованого на теренах Закарпаття.

 Сьогодні плесо цього водосховища є одним із найцікавіших та найпривабливіших об’єктів для мандрівників та туристів. Ще б пак! Водна гладь площею майже 2 квадратних кілометри, оточена з усіх боків грядою гір, вершечки яких відбиваються у дзеркалі води – захоплююче видовище! Проте, як свідчить історія, будь-які втручання людини в природу, як і створення масштабних рукотворних об’єктів, не минає без сліду.

Ця розповідь ґрунтується на унікальних спогадах безпосереднього учасника тих подій і дає можливість нашим читачам зазирнути у час, коли будувалася гребля. Стаття місить матеріали спогадів Василя Смаги та ілюстрована фотографіями, зробленими ним особисто.

Мій дід, Василь Михайлович СМАГА, із 1953 року працював на будівництві   Теребле-Ріцької  ГЕС. Спершу виконробом на річці Тереблі, а після введення станції в експлуатацію – начальником Закарпатської ГЕС. До цього у 1951 році закінчив Київський автомобільно-дорожній інститут (КАДІ) за спеціальністю «будівництво мостів та тунелів», а опісля набував досвіду на будівництві тунелів поблизу озера Севан у Вірменії.

Проект з відстрочкою на 26 років

Теребле-Ріцька гідроелектростанція будувалася в 50-х роках ХХ ст. у долинах рік Теребля та Ріка Хустського району. При проектуванні ГЕС використали ту особливість, що рівень Тереблі у середній течії вищий за рівень Ріки у суміжній долині на 210 метрів. Відтак, можна було застосувати гравітаційну складову енергії потоків Тереблі, подаючи її воду крізь тунель, пробитий у хребті Бовцарський Верх, на гідротурбіни, встановлені у долині Ріки.

Сам проект ГЕС для Тереблі та Ріки розробив ще в часи Першої Чехословацької республіки чеський інженер Кріжка (Križka). Можливість реалізації його задуму розглядалася на нараді керівництва Підкарпатської Русі з енергетиками в Ужгороді у червні 1923-го. Будівництво потребувало інвестицій у розмірі близько 200 млн чеських корун. Сума чималенька! Тому надали перевагу спорудженню електростанції поблизу Ужгорода зі значно скромнішими витратами  – усього 27 млн корун.

Втілення проекту «Теребля-Ріка» перенесли на час, коли зросте потреба в електроенергії. Однак політичні зміни на мапі Європи та війна внесли свої корективи. Будівництво ГЕС розпочалося аж у 1949 році. Кошти для спорудження гідроелектростанції на Закарпатті СРСР отримав завдяки репарації від Фінляндії як союзника переможеної Німеччини. Цікаво, що частина матеріалів (металеві труби для трубопроводу) та обладнання (турбіни «Френсіс», системи контролю тощо) також мають фінське або шведське походження та безперебійно експлуатуються вже понад 60 років… Показово також, що довоєнний проект Кріжки втілили радянські інженери майже без змін.

Греблю спорудили в долині Тереблі вище села Вільшани, а саму ГЕС звели у долині Ріки, у селі Нижньому Бистрому на Хустщині. Завдяки специфіці самої конструкції створювався напір води потужністю понад 20 атмосфер. На той час це був унікальний для Європи проект, за яким станція мала потужність 27 тисяч кВт. Перший промисловий струм завдяки цій найбільшій Закарпатській ГЕС отримали у 1956 році.

   Робочі будні, побут та розваги

Роботи з будівництва греблі розпочалися у 1950 році. Робітників на будівництво набирали із населення навколишніх сіл. Їх привозили в пасажирських вагонах вузькоколійкою або ж вантажівками. Інженерно-технічний персонал здебільшого  формувався із українців Львівської і Закарпатської областей.

Василь Михайлович, мій дідусь, згадував, як вперше приїхав із дружиною та дворічною донькою до Хуста рано-вранці у травні 1953 року. Вони стали свідками унікального природного феномену: на вулиці – сонце, дерева квітнули, а на них… сніг, і температура повітря – 10 градусів морозу! Прибувши до Вільшан, оселилися у двокімнатній квартирі на другому поверсі цегляного будинку. Його дружина і моя бабуся Анастасія працювала інженером у будівельній конторі. Зарплати двох молодих спеціалістів вистачало, щоб утримувати няньку, яка доглядала за дітьми. Це була лагідна і доброї вдачі одиначка Ганна Вовчок із Нижнього Бистрого.

Помешкання будівельників облаштували на лівому березі Тереблі, а також на Ріці. Оселі для інженерів були цегляними, двоповерховими, з пічним опаленням, внутрішнім водогоном та каналізацією. Вода – джерельна й із водозабору в горах подавалася до будинків самопливом. Також у селищі Вільшани у той період звели середню школу, дитячий садок, лікарню. Робітники проживали у гуртожитках барачного типу, а влітку –  у військових наметах та колибах.

Віддаленість від Хуста (до 40 км) і сніжні замети взимку змушували жителів селища шукати різноманітні способи, як організувати своє дозвілля. У клубі були бібліотека і кінозал. Тричі на тиждень – у середу, п’ятницю і неділю – показували кінофільми. З концертами та виставами приїздили колективи обласної філармонії та Закарпатського обласного драматичного театру. Діяли хоровий та шаховий гуртки, духовий оркестр. Проводилися змагання з шахів, шашок, а в теплу пору року – з краглів (городків). Влітку у вихідні дні люди цілими сім’ями сідали у пасажирські вагони вузькоколійки і їхали до села Драгова на буркути (мінеральні джерела).

У ті часи керівники відпочивали разом із робітниками, розмежування за соціальним статусом не було. Влітку ходили по ягоди, гриби, рибалили в гірських потоках форель. Оскільки переважно це була молодь, до розваги не обходилися без алкоголю і солодощів. Проте п’янок і гармидеру не було. Батьки ж завжди були поруч з дітьми.

Моя мати, яка народилася у Вільшанах, пам’ятає чиcту джерельну воду, яку можна було пити з кожного потічка, рибу та раків, яких повно водилося у гірських річках, розсипи ягід обабіч дороги. Взимку снігові замети були такі, що розчищені дороги скидалися на тунелі. Так, коли моя бабуся у 1958 році народила сина у пологовому будинку Хуста, додому у Вільшани вона добиралася у кабіні вантажівки –  40 км майже півдоби! А попереду машини повільно їхав бульдозер і розчищав глибокі замети…

Втручання в природу не минає без сліду

Греблю зводили з однією, найважливішою умовою: запобігти просоченню води з водосховища через основу греблі до берегів. Спочатку будували ліву її частину з донними отворами. Роботи з бетонування секцій греблі, прокладки тунелю проводилися цілодобово. Під час будівництва русло річки відводили у правий бік за допомогою дерев’яного пристрою, заповненого камінням. Коли ж спорудили лівий бік заввишки 10 м і встановили затвори в донних отворах (у разі необхідності через них спускалася вода з водосховища і водночас виносився намул, що накопичився перед греблею), річку перевели вліво. Бетонували і зводили греблю, коли рівень води в річці був мінімальним, - упродовж червня-серпня. За проектом, гідротехнічна споруда могла витримати землетруси аж до 7 балів за шкалою Ріхтера.

У результаті будівництва греблі утворилося водосховище. Під воду мали потрапити понад 160 дворів у Вільшанах, хутори Бовцар та Крисове, вільшанська церква та  кладовище. Відселеним місцевим мешканцям оплачували спорудження житла будь-де на Закарпаття. Крім того, будівлі у селі залишалися у власності вільшанців і їх безкоштовно вивозили на місце нового проживання людей.

Кладовище пересунули вище рівня греблі. Церкву також розібрали та перенесли. Та навіть попри всі проведені заходи, втручання людини у природи іноді приводило до трагічних наслідків. Так, однієї ночі неподалік Вільшан стався зсув, який поховав декілька сільських хат. Загинули люди…

Гірські породи Карпат у районі будівництва нестійкі, тому вода безперервно просочувалася в тунель і стікала зі стелі. Робітникам постійно доводилося у воді до і вище колін. При вході в тунель їм видавали 50 грамів спирту. Через зсуви порід та обвали тунелю тут траплялися нещасні випадки.

В цілому ж, робітники, які працювали в надзвичайно складних умовах, та інженери, котрі спроектували та забезпечили зведення цієї унікальної споруди, провели титанічну роботу. У наш час увага громадськості знову прикута до цього об’єкту, люди дискутують про екологічну та сейсмічну безпеку ГЕС.

Так само активно обговорюється можливість і доцільність спорудження нових (щоправда, «міні») ГЕС на річках Карпат. Але ці питання варто залишити на розгляд компетентним експертам. Наразі ми спробували бодай зазирнути крізь час в історію будівництва Теребле-Ріцької ГЕС, яка донині працює, дає струм та є одним із найцікавіших об’єктів для мандрівників.

УНІКУМ