Рубрика: Політика

12 грудня

Високих посад закарпатець не нажив через батька з ОУН-УПА (ФОТО, ВІДЕО)

foto

Богдан Іванович Кедюлич народився 10 березня 1936 року в с. Нова Стужиця Великоберезнянського району, ветеран органів УМВС України. З 1960 року аж до виходу на пенсію у жовтні 1984­-го працював у органах Державтоінспекції.

Починав з молодшого лейтенанта дорожнього нагляду ДАІ у м.Мукачево, з 1974 року – старший автоінспектор, а потім начальник ДАІ Виноградівського райвідділу внутрішніх справ, до якого входив і Берегівський район. Після виходу на пенсію кілька років трудився у позавідомчій охороні. Йому дякували за службу на всіх рівнях, доручали найскладніші завдання, одного із перших на Закарпатті нагородили медаллю за охорону громадського порядку, та високих посад на службі він не нажив. На заваді стала батькова біографія оборонця Карпатської Січі та воїна ОУН­-УПА. Він його заледве пам’ятає, бо не мав і трьох років, як той вийшов у різдвяну ніч і більше не повернувся.

 

Богдане Івановичу, як мені розповіли, в армії ви були водієм маршала артилерії Воронова.

— Так, він відомий тим, що допитував фельдмаршала Паулюса в Сталінграді.

Ким після служби себе бачили?

– Хотів вступити у Могилівське військове автомобільне училище: відправив документи, але мені їх повернули. І я усе зрозумів... Ми завжди приховували правду про батька. В родині всі дотримувалися міфу, що він пропав безвісти у 1939 році, коли на Закарпаття нападали угорські терористи.

В Ужгороді як опинилися?

– По завершенні служби шукав роботу в місті над Ужем. Дружина молодшого брата Остапа, на жаль, уже покійного, допомогла мені влаштуватися в міліцію. Попросила про послугу знайомого з відділу кадрів. Капітан не подав запит у перший спецвідділ Києва про мого батька, а пішов у Нову Стужицю, де за опитуванням родичів записав, що Іван Кедюлич пропав безвісти 1939 року. Я прослужив 27 років у міліції. Займав посаду начальника Виноградівського райвідділу ДАІ, з якої мене попросили написати рапорт на звільнення, коли дізналися, що мій батько бандерівець, учасник УПА.

А як дізналися про командуючого західною групою УПА Івана Кедюлича?

– Мали мені присвоїти звання майора, а такі документи затверджували в Києві. Там перевірили і з’ясували, що мій батько служив в УПА, на офіцерській посаді. Мене викликав начальник, полковник Сірик, нині уже покійний, і питає: «Богдане, скільки тобі до пенсії?». «Два місяці», — кажу. «Ми тебе ще два місяці протримаємо, а потім звільнимо або ти сам напишеш рапорт». А ще сказав Сірик: «Мені мають присвоїти генеральське звання. Якщо безпека дізнається, що у міліції працює син «ворога народу», то мені цього ніколи не дочекатися...». Мене звільнили, хоча міг ще 5—6 років працювати, але не шкодую. Разом з армією 30 років проходив у погонах. Коли виходив на пенсію, треба було виписку з трудової книжки. Кадровик мені сказав: «Богдане Івановичу, я цілий день робив виписку ваших грамот, подяк, стільки їх у вас є…». Мені одному з перших на Закарпатті вручили медаль за охорону громадського порядку. Це тоді прирівнювалося до ордена.

Коли ви служили у Виноградові, знаю, з вами трапилася цікава історія…

— Був там прапорщик, якому пообіцяли квартиру. Він відправив телеграму на Урал, щоб дружина приїжджала і меблі прихопила із собою. А тим часом житло захопив майор. Прапорщик узяв пістолет і пішов з’ясовувати стосунки. Відбулася перестрілка. Вся область його шукала. Дружина приїхала, а чоловік у бігах. Мені видавалося тоді, що я був сміливим, коли затримав прапорщика, вже й руки у нього були зв’язані, в машині сидів, а у мене ноги почали трястися. Тоді проаналізував, що міг загинути... Але я врятував цю людину від великої біди. На суді дав свідчення, що він не чинив опір міліції, а йшов здаватися. Хоча у нього пістолет був у кишені, всі патрони в магазині, а восьмий у патроннику.

І чим усе закінчилося?

– Його звільнили з армії, засудили на 5 років.

Міліція тоді й тепер — є різниця?

– Коли я прийшов на Виноградівський кущ у 1973 році, то тут було 15 працівників міліції. А тепер понад 250 міліціонерів у районі, але й навантаження у них набагато більше, ніж у нас було.

Тоді й машин було менше, ніж зараз.

– У Виноградові було власних 175 автомобілів.

Ви знали всіх автовласників?

– Майже. Державних було близько 500 автомобілів, зате було близько чотири з половиною тисячі мотоциклів.

У ті часи теж були в моді побори?

– Не дай Боже! Один взяв 3 рублі, на нього донесли, і був звільнений з роботи. Я не хочу обговорювати нинішніх працівників міліції, це їхня справа. Але коли йшов на пенсію, то у мене не було навіть велосипеда. А тепер кілька років поробиш — і вже живеш не за рівнем доходів... Трохи мені неприємно, що такі чутки ходять про міліцію. Як-не-як, все своє життя їй віддав…

Як пройшло ваше дитинство?

– Запам’ятав, як мій батько йшов у Хуст, лишав нас із мамою, бо треба було допомагати січовикам. Пригадую смутно сани, бо зима була. Він прощався, маму цілував, тюток. А я ніяк не міг через поріг перелізти і дуже плакав, ще й трьох років не мав. Коли коні рушили, дуже всі плакали, як за мертвим чоловіком. І більше я його не бачив. Була фотографія, але мама її ховала. В домі також був вишитий тризуб, який тютки ховали, а я його знайшов. А були вже мадяри, і могла бути біда.

Ви мамку питали, де батько?

– Ми змалку всі знали, що батько пропав 1939-го. То нічого було питатися. Аж десь після війни, в кінці 50-х, я дізнався, що він був у бандерівцях. Почув, як в хаті про нього говорила мама і що його вбили десь на Львівщині. Хочу вам сказати, що коли були мадяри, то теж страшно ми боялися. Мадяри маму викликали у Великий Березний, а діда з Перечина допитували у Тур’їх-Реметах, Сімерках, де була тюрма. Він мені показував, як нігті у нього тоді позривали.

Ви добре пам’ятаєте війну?

– О, ще й як! Ранком одного дня мама дала їсти кукурудзяного чиру. І тут раптом кілька пострілів, у вікнах шибки потряслися. Вона нараз нас оділа, і ми втікали за городи в лісок у Чорному потоці. Там старші хлопці та чоловіки копали бункер, бо всіх призвали в мадярську армію. Село було порожнє, ми три тижні там жили. А я вже видів до того німецьких, мадярських солдатів, розумів, що війна, але що буде дуже страшно, не усвідомлював.

Що ще запам’яталося?

– Снаряди зривалися то зліва, то справа... А ми, кілька хлопців-підлітків, знали з тих бункерів тікати в село. У нашого діда Вудмазки було близько 20 сімей бджіл. А німецький генерал жив у нашому будинку, в нашій кімнаті, де я народився. Солдати ввечері забирали мед, а сім’ї бджіл у воді топили. А мадяри корови забирали, але щось платили. Потім у нас і коні забрали. А потім прийшли руські. Один раз дивимося, а мадярська казарма горить, єврейські будинки горять, а перед тим забирали євреїв мадярські жандарми.

Десь через місяць у село зайшов один із безпеки, «Смершу», думаю, бо форма у нього була не військова, а сталінська. Його направили, напевно, щось вивідати за батька, та й дідо був «куркуль». Тот безпекант в селі не міг знайти жодного чоловіка, який би підтвердив, що він експлуатував чужу працю. Так діда залишили в спокої. Він тоді пороздавав доми дітям і, думаю, так врятувався від Сибіру. А потім безпеканти почали маму тігати у Великий Березний. Щовечора вдома тютки плакали, мішки були готові на Сибір. Я не дуже розумів тоді, до чого то велося. Але якось дали нам спокій, бо не могли довести, що мій батько — бандерівець. Всі казали, що пропав безвісти.

Коли ви усвідомили чин свого батька, то задавалися питаннями?..

– Коли ще працював у міліції, вирішив подивитися на Мукачівську академію, де тато по коридорах бігав. Там училися і тютки Оленка і Маруся, що за Юліана Химинця вийшла заміж, і Панас там учився, якого мадяри вбили в Хусті.., гарний хлопець на фотографії. І я походив по тих коридорах, уявляв собі батька. Ним можна гордитися, але через нього дуже багато біди було.

Хотіли знати його шлях?

– Я у Києві зустрічався з Миколою Плав’юком, президентом України у вигнанні. Він розповів, як зустрічався з Іваном Кедюличем на Ужоцькому перевалі, коли мій батько у 1944 році виконував завдання ОУН. Він йшов із Відня в Україну, аби посприяти об’єднанню бандерівців і мельниківців. Плав’юк пропонував вернутися Івану Кедюличу назад у Відень, бо ситуація була складна, віри у те, що СРСР дасть можливість бандерівцям перемогти в Західній Україні, теж бракувало. Батько відмовився, бо отримав завдання перевести свої загони на Захід і передати в підпорядкування Романові Шухевичу. Він порадив Плав’юку заїхати у Перечин, як знадобиться, де жили його батьки. Іван Кедюлич з Шухевичем, до речі, були друзі ще з Карпатської України. Досі невідомо, якими шляхами вони відходили із Хуста, бо не потрапили через Тячів на Румунію, як Юліан Химинець. Загалом у Шухевича є тривала перерва щодо його перебування, поки він опинився на Київщині. Коли я працював вже в міліції, у Перечині була одна розмова на кухні, яка мені запам’яталася. Покійна тютка Уляса сказала: «Та Шухевич майже тиждень у нас перебував, коли Хуст зайняли мадярські терористи…». Ще живе тютка Олена в Перечині, на вулиці Братів Кедюличів, їй за 80. Можливо, теж щось знає.

А батько ваш де опинився після окупації Карпатської України?

– Він пішов на Захід, був у Відні. Потім отримав завдання працювати поближче до російських кордонів і там організовувати пересувні загони УПА. Потрапив у с. Волосатий, на межі польсько-угорського кордону, недалеко від нашої Нової Стужиці. Коли поляків виганяли, то Волосатий був спалений дотла. Два дні стояло таке полум’я, що у Стужиці можна було газети читати.

У тому селі тато працював учителем, і мамка про це знала. Через два перевали, мадярську заставу вона з провідником у дощ, негоду (була осінь 1941-го) пішла на зустріч з батьком. До ранку вони були удвох, а потім назад поверталася і застудилася в дорозі. Два місяці хворіла. Я про це дізнався вже у середній школі в Перечині, коли мама мені розповіла, як він жив там – мав кімнату при школі, бабка куховарила йому… А потім із Волосатого батько пішов з похідною групою на Житомир, на Київ, де урядував з Іваном Рогачем та Оленою Телігою. Був командиром округи в Києві. Коли розстріляли Рогача, секретарка із гестапо побачила у списках, які готували на черговий розстріл, прізвище Кедюлича і попередила батька: «Іванку, втікай, бо ти записаний у Холодний Яр наступним». Батько опинився в Проскурові, нині Хмельницький, де зв’язався із своїми, з Шухевичем… Розказували, що Рогачу радили втекти, але він не вірив, що німці будуть і українських націоналістів розстрілювати. Після цього всі пішли у підпілля воювати і проти німців, не лише проти совітів.

Як батько загинув, знаєте?

– Їх було троє в Лісниках, що в Бережанському районі на Тернопільщині. Неподалік у лісі стояв цілий загін. Так говорить та господиня, де ночував батько. Вранці, коли вже поснідали, він мав погане відчуття, був сам не свій, і сказав: «Здається, що кругом зрадники». Коли вийшли, почулися постріли. Тоді й отримав кулю у спину разом з Яцишином, місцевим упівцем. На повозці, якою возили бідони з молоком, повезли їх у центр села, де вони дві з половиною доби пролежали для упізнання. Був такий метод у більшовиків. А тих, у кого ночували, енкаведисти закрили в церкві, допитували, а потім відпустили.

А зрадник куди подівся?

– Як нам сказали, партизани його вбили, бо на Галичині бандерівців називали партизанами. Тато мій деякий період очолював службу безпеки УПА, займався мобілізацією. Він був кадровим офіцером, поручником, ще за Чехо-Словаччини служив у 36-му полку, закінчив військове училище.

Коли ви дізналися про смерть батька, то випитували у мами?

– Не можна було. Треба було тихо бути, всі боялися. Прийшли руські й все забрали в колгосп. Ми стали бідні, мама домовилася, що мене візьмуть вчитися у Перечин. Бо коли тато їхав у Відень, то заїжджав у Перечин, дав настанови своїм батькам, щоб допомогли нам з братом Остапом вчитися. Із 5 по 10 клас я вчився там, а потім пішов на свої крила.

Вам не казали, що ви на батька схожі?

– Казали. І в Перечині, і в Лісниках, коли зайшли у хату, де ночував батько, почув від старших жінок: «Схожий на батька».

Ваша покійна тітка Анна казала, що мало не вийшла заміж за Степана Бандеру… Сватався?

– Так казала. А моя мама була трохи сердита на Юліана Химинця, бо це він тата у Карпатську Січ покликав. Вони ж разом весілля справляли в один день – моя мама Єва Вудмазка з батьком та Химинець із батьковою сестрою Марією. На Різдво 1939 року вони поїхали з дітьми в Перечин, а Химинець каже: «Ти чого тут сидиш, коли Карпатська Січ формується?».

Ви унаслідували батькові погляди?

– Ну як я можу мати інші погляди, коли мій батько загинув за Україну?! Деколи аж руки у мене трясуться, коли бачу, як грабують народ мільйонери. А хто винний? Ми всі...

Ваші діти свідомі того, що дідусь, прадідусь виконував високу місію?

– Так. Я знаю, що він загинув недаремно.

Підготувала Ірина ГАРМАСІЙ, "Новини Закарпаття", Ужгород–Виноградів.

9 грудня в пам'ять про сина Срібної Землі Івана Кедюлича.у Закарпатській обласній науковій бібліотеці ім. Федора Потушняка в Ужгороді відбувся вечір "Сини мої, соколята!". Про закарпатця, котрий віддав своє життя у свідомій боротьбі за українську державність,  далі у ВІДЕОсюжеті телеканалу "Тиса-1":


12 грудня 2012, 18:46
KARPATNEWS.in.ua — Новини Ужгорода, Мукачева, Закарпаття та України



Схожі новини


Україна не підписала міграційний пакт ООН

Понад 150 країн затвердили міграційний пакт ООН

МВФ оголосив дату засідання щодо України

Судовий колапс в Україні

В Ужгороді затримали чоловіка, який намагався проникнути до ювелірного магазину

їїїїїїїї...

Прокоментуй новину