На стежці, що вела до високогірної обсерваторії на горі Піп Іван, зустрів колоритного вусаня, цікавого ще й тим, що допомагав собі в ходьбі лижними палицями. Він, виявляється, приїхав сюди аж із Польщі. «Що вас привело у глибинку Закарпаття?» — запитую його з цікавості.

— У нас теж є Карпати. Але наші дуже відрізняються від ваших, — розповідав турист. — Наші так обкладені правилами й заборонами, що туристові відступитися від обумовленого маршруту, аби відкрити для себе щось незвідане, побачити природу такою, якою вона була до людського втручання, немає змоги. Ми не бачимо довкілля в недоторканому вигляді, бо вже всюди наслідили. А ваші гори вражають недоторканістю, вони дикі. Можна йти годинами, і нікого не зустріти. Є місцини, де легко заблудитися.

Після розмови з поляком залишилося приємне відчуття неповторності, винятковості Українських Карпат. Але згадаймо вислів: палиця завжди має два кінці. І саме про інший її кінець тепер є нагода поговорити.

У наших Карпатах ще добре збережене довкілля дозволяє розвивати рекреацію і туризм. Але є й інше!

У горах, роздумуючи над тим, куди викинути сміття, від місцевих не раз чув: «Викидай у зворину, вода все змиє, долу понесе!» І це прості закарпатці — ті, котрі виросли в горах, що їх годують. Мали б берегти їх та шанувати.

Видолинки, береги річок і потічків цього року, як і раніше, «прикрасили» гори сміття, яке припливло разом із талою водою. Вона змила непотріб із зворищ, яруг і шанців, і він випер зовні: стирчить звідусіль пляшками, висить поліетиленом на кущах. Досі це було під снігом і нікого не турбувало, а тепер...

У Рахові, який раніше заслужив у туристів назву «гуцульського Парижа», з нездоланною періодичністю утворюються цілі айсберги зі сміття. Замість того, щоб задивлятися на довколишні вершини, очі натикаються на гори відходів.

На околиці «Парижа» на березі Тиси вже півтора десятиліття діє офіційне звалище. До річки — з десять кроків. Територію планували відгородити дамбою, але забракло, кажуть у міській раді, 6 мільйонів гривень. Тож за всі роки тут нічого не змінювалося, і сміттєві гори наростають.

На початку квітня Угорщина надіслала офіційного листа з вимогою вжити заходів для ліквідації сміттєвої загрози, що йде від полігона біля Тиси. Сусіди-угорці справедливо вважають, що сміттєвий вал, пливучи вниз за течією ріки, загрожує їм екологічним лихом. Тож пообіцяли вдатися до фінансових санкцій, якщо…

Закарпатське сміття здатне полинути далеко: через Тису до Дунаю, а звідти — в Чорне море!

Скандал змусив місцевих чиновників почухати потилиці: екоінспекція, водгосп та місцеві владні мужі екстрено скликали комісію. І вона вирішила… «відсунути звалище» від берега.

У міськраді кажуть: щоб кардинально розв’язати проблему, треба збудувати дамбову споруду, а ще краще — завод із переробки ТПВ. Грошей, звичайно, не вистачає. Але ж проблема нікуди не щезає ні тепер, ні в майбутньому!

Кошти потрібні всім, і їх справді на все не настачиш. Але треба визначатися з пріоритетами. Достатньо уявити, що місто втратить, якщо від нього відвернуться туристи, а ще якщо забруднювальні речовини потраплять у родовища мінеральних вод, на базі яких діють місцеві оздоровниці. Чи не буде ця сума значно вищою, ніж необхідні капіталовкладення?

Здається, такі думки оминають тих, хто відповідає за налагодження роботи навіть єдиного на Закарпатті сміттєсортувального з перспективами переробки відходів заводу. Це підприємство шість років тому почали зводити у селі Яноші на Берегівщині за грантові й частково власні кошти. ЄС надав 800 тисяч євро, ще майже половина цієї суми надійшла з бюджету області. Першу лінію з переробки відходів відкривали помпезно, а потім виявилося: для повноцінної роботи не вистачає полігона для складування ТПВ. Зрештою підприємство так і не запрацювало. Що вже казати про те, щоб налагодити тут завершений цикл переробки.

Із одного боку, потопаємо в смітті, а з другого — його нікуди дівати. Невже треба чекати, щоб, подібно до грибовицького полігона на Львівщині, сміття поглинуло живих людей? Чи діждатися тотального забруднення краю, адже схожа ситуація і в інших місцевостях. Усе це залишило б у минулому його природні скарби та рекреаційні можливості.

Сміттєвий вузол на шиї населення, яке здебільшого не розуміє гостроти проблеми, а чиновники не бажають або не можуть її розв’язувати, затягується. І все це лише відтерміновує розв’язку, яка може виявитися для всіх сумною.

Тут повертаємося до вже знайомого нам польського туриста. Він захоплюється дикістю Карпат, а ми, замість того, щоб підтримати і розвинути свій бренд, здаємося на милість… відходам.

Василь БЕДЗІР, ukurier.gov.ua