Рубрика: Суспільство

23 жовтня

Втрачений Ужгород: як через місто пройшов фронт Другої світової війни (фото)

foto

Минулого разу "Втрачений Ужгород" почав розповідати про події 1944 року, коли до міста загрозливо наближалася лінія фронту, а на вулиці і будинки з радянських літаків сипалися бомби, які призводили до загибелі людей і незначних руйнувань.

Цього разу продовжимо розповідь безпосередньо подіями жовтня-листопада 1944-го, а також подамо спогади очевидців про те, що ж сталося у місті 27 жовтня, коли, за словами одних, Ужгород звільнили, а за словами інших – захопили.

Евакуація угорського Ужгорода почалася ще 15 жовтня, коли радянська армія вже проривалася через Ужоцький перевал. Тоді під Ставним радянські військові зустріли сильний опір, тому кинули свої сили на бої в Сваляві та Мукачеві. Коли ж 26 жовтня Мукачево було повністю зайняте, і радянські війська швидко просунулися вперед, евакуація Ужгорода стала проходити майже панічно.

У спогадах "Червоні прапори над Ужгородом" радянський полковник Іван Хомич потім згадував, як важко було армії пересуватися Карпатським хребтом, але це принесло результати, бо противник був розгублений і особливого спротиву не чинив.

"...Потянулись колонны пленных. Разведчики привели немецкого майора.

– Убитым прикинулся, – доложили они. – Лицо кровью вымазал и лежит себе тихо.

Вид у майора жалкий.

– Ужгород сильно укреплен, – заявил он на допросе. – Город обороняют войска СС, хортисты и охранные отряды", – йдеться у спогадах.

Командування підозрювало, що полонений майор сильно перебільшує, та все ж вирішило діяти з великою обережністю. Після боїв за Мукачево увечері того ж 26 жовтня радянські війська підійшли до Середнього. Там бої були також короткими, ось як цей момент описаний у полковника Хомича: "Большое село. Вдоль центральной улицы – вражеский обоз, орудия и зарядные ящики. Около кухонь растянулись большие очереди солдат с котелками. Советские автоматчики лишили аппетита вражеских артиллеристов и пехотинцев. Так и шли они в плен с пустыми котелками  в  руках.  Здесь мы взяли около двух  тысяч  пленных".

Звісно, що в Ужгороді на той момент вже всі розуміли, що наступного дня війна прийде до міста. Звідси вивозили все, що можна було врятувати. У прямому сенсі цього слова тікали з міста і його керівники, і політичні лідери, і прості городяни, котрим було що втрачати. Наскільки за один лише 1944-ий рік опустів Ужгород, можна судити і зі статистики кількості населення, яка показує, що у 1939-му в Ужгороді проживало більше 30-ти тисяч осіб, тоді як після війни жителів було всього 18 тисяч.

Про евакуацію Ужгорода у книжці Дьордя Дупки "VÁDOLNAK A KÁRPÁTALJAI TÚLÉLŐK ÉS A MEGGYALÁZOTT HOLTAK" ("Звинувачують закарпатці, які вижили, і спаплюжені мерці") є кілька цікавих спогадів очевидців тих подій. Один із них, Міклош Немет, згадував, як 25-річним бійцем угорської армії 20-го жовтня був поранений у бою. Його привезли до Ужгорода, у лазарет, який на той час працював у будівлі колишньої школи (військовий мав на увазі приміщення вчительської семінарії, нині – будівля юридичного факультету УжНУ). Хлопцеві зробили операцію, витягли кулю з живота, перед тим привівши до нього про всяк випадок священика, котрий його висповідав.

26 жовтня почалася евакуація. Увечері у палату, де лежали близько 25 поранених військових, у тому числі й Міклош, зайшли і повідомили: всі, хто можуть встати, хай виходять, бо від вокзалу скоро має відійти останній поїзд на Кошице. Міклош встати не міг, тож його разом з чотирма такими ж важкопораненими залишили у лазареті. Єдине, що він попросив, аби його ліжко посунули до стіни між двома вікнами, аби в разі обстрілів його не поранило.

Інший герой книжки Дьордя Дупки, ужгородець Гейза Дежоффі теж був у тому ж лазареті – його поранило у ногу під час одного з авіанальотів на місто. Він згадував, що під час евакуації госпіталю поранених вивозили на вокзал, а вдалині вже чулися вибухи. То тут, то там у місті теж стріляли. На вокзалі поїзд охороняли озброєні військові. Гейза пообіцяв одному вартовому, що лише піде купить якогось питва в дорогу, і йому також принесе, а сам, шкутильгаючи, втік додому.

Ніч з 26-го на 27 жовтня 1944-го була в Ужгороді дуже напруженою. Саме її використали угорські та німецькі військові для замінування стратегічних об'єктів – мостів та залізниці. Про те, як вдалося  врятувати вокзал від знищення, з розповідей свого дідуся знає ужгородка Оксана Шикула. Машиніст паровоза Мігай Рейка 26-го жовтня вночі приїхав до Ужгорода після чергового рейсу. Йшов з вокзалу додому (жив він майже навпроти залізничної станції), аж раптом побачив трьох підозрілих угорських вояків. Один із них, старший за званням, наказував двом іншим, де закласти вибухівку і коли здійснити підрив, після чого поспішно втік.

Мігай був вражений почутим. Він стальки років пропрацював на залізниці, що просто не міг повірити, що вокзал, та ще й у безпосередній близькості від його будинку, хочуть підірвати. Він підійшов до молодих вояків, які розгублено стояли біля зовсім порожнього вокзалу, і почав з ними м'яко розмовляти. Переконував не виконувати наказу, не нищити те, що може служити у майбутньому їхнім дітям, намагався донести до хлопців думку, що він вибуху на вокзалі хід війни вже не зміниться, і радянську армію це не зупинить. Мовляв, війна закінчилась, тож хай вони, поки не пізно, повертаються до своїх рідних. Коли ж побачив, що військові і самі не хочуть виконувати наказ керівництва, запропонував їм допомогти. Вже незабаром солдати сиділи вдома у Мігая, переодягнені у цивільне, гарно поїли, а перед світанком пішли геть. Більше про їхню долю залізничник Рейка нічого не чув. Ця ж неймовірна історія про порятунок ужгородського вокзалу передається у його родині далі і далі.

Цікаво, що про ніч з 26-го на 27 жовтня геть по-іншому писали у своїх спогадах краєзнавець Петро Сова і той таки радянський полковник Іван Хомич. Петро Сова, котрий у той день перебував безпосередньо у місті, у мемуарах "Освобождение" згадував: "Венгерские власти ушли. С ними ушли и органы безопасности. Не спалось в эту ночь ни друзьям, ни недругам. Грохот орудий замолк, только там-сям трещал пулемет, и по городу временами шла беспорядочная оружейная стрельба. Кто с кем перестреливался, не было ведомо. Потом все замолкло". А от Іван Хомич писав, що "в Ужгороде царила суматоха. Гитлеровцы объявили город на осадном положении, жителей выгоняли рыть окопы и ставить заграждения".          

Бій за Ужгород почався на світанку 27 жовтня. Радянські війська наступали з боку Середнього, а угорські та німецькі підрозділи відступали у бік ужгородського аеропорту і нинішнього кордону зі Словаччиною. Ще затемна ужгородці почули канонаду, а вже о сьомій годині ранку вибухи звучали так близько, що у будинках дзеленчало скло у вікнах. Іван Хомич писав: "К утру пришла в движение вся группа. На окраине города наши разведчики, двигавшиеся первыми, встретили яростное сопротивление противника. Вражеская артиллерия вела сильный огонь. Тогда по радио мы передали сигнал рассредоточиться и продолжать движение. Одновременно были зажжены все фары машин, самоходок и танков. Открыли огонь наши пушки. На город двигалась масса огня и света, перед которой не могли устоять туман и мрак ночи.

Схватка с врагом была непродолжительной, но жестокой. Когда начало рассветать, с юго-восточных окраин ворвались наши танки. Мощные машины, громыхая гусеницами, все ближе подходили к центру Ужгорода. В отдельных частях города кипели ожесточенные схватки, где-то в центре, а также на северо-западной окраине раздались мощные взрывы, заполыхало пламя.

На железнодорожной станции стояли под парами десятки составов, но только одному эшелону удалось прорваться рано утром и уйти в направлении Чопа".

Петро Сова у своїх мемуарах писав: "Венгры огневого удара не выдержали и стали перебежками отступать. В 7 часов и 45 минут, т.е. ровно через час после начала наступления, из центра города послышались сильные взрывы, и черные тучи дыма поднялись к небу. Это были взорваны один за другим старый шоссейный (на місці нинішнього пішохідного) и железнодорожный (на місці нинішнього транспортного біля Підзамкового парку) мосты, перекинутые через реку Уж, по обоим берегам которой расположен Ужгород.

Оставался еще третий, построенный непосредственно перед Второй мировой войной, железобетонный мост. По нему группами стали отступать оставшиеся еще на левом берегу венгерские формации. Недалеко от моста за домами укрылась венгерская скорострельная пушка и держала под обстрелом подступы к мосту на левом берегу реки. Скоро, однако, пушка была обнаружена и метким ударом выведена из строя. Обслуга ее сразу покинула и поспешно ушла в сторону аэродрома".

Цікавий епізод із подій того дня розповів у своїй книжці "Полководец" радянський армієць і письменник Володимир Карпов. Цю працю він присвятив генералу Івану Петрову – тодішньому командувачу 4-го Українського фронту, котрий, до слова, отримав генеральське звання якраз у день боїв за Мукачево, 26 жовтня 1944-го року. У книжці Карпов подав спогади водія Петрова про бої в Ужгороді. "Генерал-лейтенант Журавлев доложил, что подвижная группа приблизилась к Ужгороду. Генерал Петров сказал, что он хочет сам поехать туда и увидеть это. Генерал Журавлев предостерег – это опасно, там идет бой, ехать сейчас туда нельзя. Но Ивана Ефимовича этим не испугаешь. Он сел в машину и сказал мне: "Поехали вперед". Когда мы приблизились к городу, там действительно все грохотало и было в дыму. Но приехали мы, как оказалось, очень вовремя. На окраине мы увидели колонну наших танков. Она стояла. Генерал Петров приказал вызвать командира. Вскоре прибежал командир Пятой гвардейской танковой бригады Морус. Генерал спросил: "Почему вы стоите, почему не продвигаетесь вперед?"

Морус доложил, что мосты взорваны, а берега реки бетонированы, и танки не могут по крутым, бетонированным склонам спуститься в реку и тем более выйти на противоположный берег, тоже крутой и бетонированный.

Иван Ефимович строго сказал: "Ну и сколько же вы будете здесь стоять перед этими берегами? Берега бетонированы в городе. Надо выйти из города и обойти город с фланга, за городом же берега не будут бетонированными. Садитесь в машину, поедем со мной".

Мы быстро выбрались из улиц и, огибая пригород, выехали на берег реки. Здесь река Уж была широкая и, видимо, не глубокая. Генерал сказал командиру бригады: "Вот смотрите, нет никаких бетонированных берегов, давайте переправляйте вашу бригаду на тот берег".

Командир танковой бригады тут же сам стал проверять, глубоко ли, и пошел через реку. Мы видели, что ее можно преодолеть вброд. Иван Ефимович спросил: "Ну как, Сергей, переедешь?". – "Да, надо полагать, переберемся", – ответил я. Затем я снял ремень с вентилятора автомобиля. Иван Ефимович встал на переднее сиденье и так стоял, держась за стекло. Я повел машину вперед. Течение оказалось очень быстрым и сильным, а дно каменистым. Машина дрожала, переваливалась с боку на бок, того и гляди нас могло опрокинуть.

Генерал показал мне куст на противоположном берегу и сказал: "Держи на тот куст". Я старался двигаться в том направлении, но машину все время сносило. Генерал, что бывало с ним очень редко, обругал меня крепким словом, а я изо всех сил старался все-таки выйти к указанному кусту.

Наконец мы выбрались на противоположный берег. А командир танковой бригады, возвратясь обратно с середины реки, стал выдвигать к этому месту свои танки. Иван Ефимович с этой стороны оглядывал подступы к городу. И вдруг с окраины города вырвалась машина с немецкими автоматчиками и устремилась прямо к нам. А мы одни, только наша легковая машина, в ней я, адъютант Кучеренко и один автоматчик, больше никого нет. Мы схватились за оружие и приготовились защищать командующего. Немцы приближались. Хорошо, что эту опасность заметил командир бригады. Он тут же послал первый прибывший танк к нам на помощь. И вовремя. Танк успел переправиться через реку и сразу же хлестнул по автомашине из пушки.

В машину он не попал, но она остановилась, немцы выпрыгнули и залегли. Танк дал еще несколько выстрелов и застрочил из пулемета. Смотрю, несколько немцев стали поднимать руки. Мы приблизились к ним, стреляя над головами из автоматов. И всех, кто остался живым из этой машины, мы обезоружили и взяли в плен. Конечно, командующему фронтом так вести себя не полагается: ведь не успей на помощь танк, еще неизвестно, чем бы все это кончилось. Но такой уж у него был характер и так сложились обстоятельства...

К счастью, к этому времени подоспела танковая бригада и благодаря подсказанному Петровым маневру неожиданно ударила с фланга, ворвалась в Ужгород, захватила много пленных, а на железнодорожной станции – десятки составов, подготовленных к отправлению", – згадується у книжці Володимира Карпова.

Петро Сова же писав про подальші події так: "В 8 часов 45 минут начались сильные взрывы на аэродроме, и вслед за тем полетел в воздух и третий мост (нинішній міст Масарика). На аэродроме, примерно с пятиминутными интервалами, последовали новые взрывы.

В 9 часов 30 минут уже слышны русские выкрики на левом берегу реки Уж. Красные бойцы переходят реку вброд. Где-то в центре города и на северной его окраине еще там-сям трещат пулеметы и слышны очереди из скорострельных пушек, но к 10 часам уже все стихает. Бой кончен! Взрывы, однако, все еще не прекращаются. Начинают взрываться склады амуниции в Горянском лесу. Периодически, в течение нескольких часов, продолжаются взрывы и на аэродроме. Один за другим вылетают в воздух строившиеся годами ангары, корпуса, большинство которых так и не было достроено".

Таким чином бій за Ужгород тривав всього кілька годин, тобто ще до обіду 27 жовтня місто повністю контролювала радянська армія. Військові кореспонденти у газеті "Сталинское знамя" за 30 жовтня писали: "Украинцы, русины, чехи, от мала до велика, вышли на улицы встречать наших солдат и офицеров. Две женщины встретили и нас с цветами в руках. Прикалывая астры к нашим шинелям, одна из них сказала: "Вы пришли в счастливый день, в канун большого праздника. Я с детства помню: 28 октября Чехословакия праздновала торжество своей независимости".

Петро Сова теж писав про те, що одразу потому, як стрілянина вщухла, до радянських військових вибігли ужгородці, котрі зустрічали їх з великою радістю. Не вірити цьому ми не можемо, звісно, були в місті мешканці, котрі чекали Червону армію і вважали її бійців своїми визволителями. Але усі ті літнього віку ужгородці, з ким мені доводилося говорити на тему війни, згадували, що до радянської армії городяни поставилися з великою пересторогою, певний час багато хто ховався у домівках, боячись вийти надвір. Перекази про те, як солдати у перші дні в Ужгороді спустошували винні підвали, чули, мабуть, усі. Повторювати їх вкотре не буду, розкажу інше. 81-річний ужгородець Арпад Кікемезей згадує, як на світанку 27 жовтня дідусь відвів його з братами і сестрою у підвал і наказав там сидіти, поки бої не скінчаться. Арпад же утік і на сьогоднішній вулиці Волошина побачив колону військових на конях, які спускалися вулицею вниз. У його сім'ї були впевнені: радянська армія пройде через місто і піде собі далі, а тут все зрештою залишиться, як було. Тому дітям було дуже цікаво подивитися на чужих солдатів, вони ходили за ними і, стоячи у стороні, дивилися, що вони роблять. На нинішній вулиці Корзо, навпроти кафе "Астіка" тоді розташовувався великий музичний магазин єврея Вольфа. Самого Вольфа ще навесні 1944-го забрали до гетто і вивезли з міста, його ж магазин, закритий до низу вітрин ролетами з замком, стояв собі, чекаючи ймовірного повернення господаря. Радянські солдати, проходячи повз, зацікавилися зачиненим наглухо магазином. Хтозна, що вони сподівалися там знайти, але за мить замок збили, ролети підняли, двері вибили, а зсередини почувся страшний гуркіт. З великою радістю солдати виносили з приміщення баяни, а от губні гармошки, на яких любили грати німецькі армійці, у них асоціювалися з ворогом, тож їх вони з огидою викидали з магазину просто на дорогу. Арпад Кікемезей згадує, що один радянський солдат підняв кілька гармошок і простягнув їх йому. Щось дружньо говорив, але Арпад його не розумів, бо російської не знав. Малий сховав гармошки під куртку і втік. А вдома розповів про це дідусеві, хоч і знав, що буде покараний за те, що взяв чужу річ.

Цікаво, що більшість ужгородців навіть не знають скільки людей загинуло в бою за місто під час Другої світової війни. Побутує думка, що раз і бою, як такого, тут не було, то і загиблих мало бути дуже мало. Натомість зі спогадів очевидців бачимо, що бій тут таки був, хоч короткий, та запеклий. Петро Сова писав: "В боях за освобождение Ужгорода пало смертью храбрых около 500 бойцов и офицеров. Они были похоронены тут же, на полях сражений, на площадях и улицах города". Невідомо, чи порахував краєзнавець лише воїнів радянської армії, чи усіх разом. Якщо старші ужгородці й справді пригадують одразу по війні солдатські могили у різних частинах міста (наприклад, 4 могили знаходилися у нинішньому сквері Героїв Майдану навпроти будівлі СБУ), то куди поділи трупи вбитих угорців і німців, ніхто достеменно сказати не міг. Той же Петро Сова, пишучи про перші важкі дні після боїв за Ужгород, згадував: "В первую очередь нужно было убрать валявшиеся по улицам трупы людей и лошадей, выведенную из строя вражескую военную технику, обломки поврежденных зданий". Тобто, війна таки забрала в Ужгороді чимало людських життів.

Ця розповідь буде неповною, якщо не згадати про те, що ще майже місяць угорці та німці намагалися повернути контроль над Ужгородом. Оскільки шляхи на Закарпатті були розбиті війною, а чимало мостів підірвані, Червоній армії важко було організувати нормальне постачання припасів. Цим користувалися угорські та німецькі військові, котрі знову наблизилися до західних околиць міста і тримали його під артилерійським прицілом. На щастя, по місту не стріляли (принаймні, ми не знаходили про це відкритої інформації), але населення ймовірність нових обстрілів та боїв тримала у постійному напруженні. А угорські газети і взагалі писали про певні успіхи. Наприклад, 2 листопада "Zalai Magyar Élet" написала, що на лінії Ужгорода армія провела успішний наступ, під час якого радянські війська понесли великі втрати. А 7 листопада коротке повідомлення великими буквами і взагалі передавало, що від Ужгорода вдалося відтіснити більшовиків.        

Радянське командування усе це називало вимотуванням противника перед рішучим кроком. На світанку 20 листопада Червона армія пішла у наступ по всій лінії фронту від Ужгорода до Чопа. Петро Сова писав: "Началось наступление всеуничтожающей пальбой советской артиллерии. Весь этот захватывающий фейерверк сопровождался оглушительным грохотом орудийной пальбы, от которой дрожала земля. Этот страшный концерт дополняли своим трудноопределимым жутким скрежетом "Катюши". Артиллерийская подготовка продолжалась 45 минут. После того бросились в атаку советские танки и пехота, отбросив неприятеля далеко на запад. Красная авиация громила отступающего врага и нанесла ему большой урон. Неприятель оставил на поле брани множество убитых и большое количество боеприпасов. Кроме того, взято несколько тысяч пленных. Ужгород был окончательно освобожден, жители города могли свободно вздохнуть и спокойно предаться мирному труду".

Тетяна ЛІТЕРАТІ, "Про Захід"


23 жовтня 2017, 10:32
Karpatnews.in.ua — Новини Ужгорода, Мукачева, Закарпаття та України



Схожі новини


Правоохоронці відшукали зниклу дівчинку з Чопа

Хто став переможницею конкурсу "Міс Закарпаття 2017"?

В Україні близько 70% дітей потерпають від сексуального насилля з боку близьких людей

У водойми Закарпаття вселено 41,6 екз. риби

«Іронія долі» по-румунськи

їїїїїїїї...

Прокоментуй новину