Рубрика: Суспільство

02 серпня

Як в Ужгороді постав кам’яний замок

foto

Проходячи повз наш замок, просто фізично відчуваєш, як він дихає на тебе своїм терпким багатовіковим подихом, сповненим різними історичними загадками.

Спершу замок наш був дерев’яним, але поступово дерев’яна конструкція перестала задовольняти зростаючі естетичні потреби ужгородців. Воно й не дивно: перша пожежна команда тут з’явилася тільки через багато-багато віків, а от пожежі ставалися регулярно – як за графіком. Тому прогорілі стіни доводилося постійно латати і врешті-решт вони вже нагадували жебрацькі штани – суцільні латки, за якими не було видно і первісного матеріалу. А найбільш богобійно казали, що замок аж занадто скидається на пекло чи страву від поганої газдині (що практично те саме) – вічно обвуглений, чорний-закіптюжений і з невитравним запахом диму і гару.

Ні, жити у такому ще можна було, але якось не комільфо. Понти дорожчі за гроші. Цей принцип для ужгородців завжди був святим. Проте ще ревніше вони сповідували іншу істину: не поспішай щось робити – може воно якось саме зробиться. Замок же показував власний норов і самостійно регенеруватися вперто не хотів. Навпаки, він і далі спалахував, як дурний. Як дівка на віддані, що червоніє від кожного кинутого на неї погляду. Врешті-решт дірок у тій огорожі стало вже більше, аніж дерева. То ж після чергової пожежі вирішили більше із деревом не бабратися, а будувати відразу з каменю.

Щоправда, таких рішень вже приймалося немало, а толку з того не було ніякого. Бо мріяти нікому не зашкодить. Тому ужгородці віддавна тільки тим і займалися, що мріяли. Цю гарну звичку ми зберегли і досі. А от з реалізацією цих мрій якось не складалося. Та якби здійснити усе те, що ми омріяли, то Ужгород давно би вже був не Ужгородом, а земним раєм. Тож і цього разу усе могло би завершитися красивими розмовами біля чергового попелища. Проте сталося не так. Із-за далеких лісів і степів прибули такі собі «люди з рушницями». Ну рушниць у них ще не було, зате списів і луків – надміру. Були то посланці від самого короля, які оголосили, що його величність бажає мати тут попід стрімкими Карпатами свій замок, а у ньому військовий загін, аби ніс тут прикордонну службу і охороняв не такий вже й далекий звідси кордон від непроханих гостей. Хоча імя того короля історія не зберегла, проте був це чоловік серйозний і поведений на власному престижі. Тому дерев’яний замок його вже категорично не влаштовував – тільки кам’яний, аби все як у людей. Зігнавши городян на центральний вигін міста, якому згодом судилося стати його головною площею, воїни майбутнього ужгородського гарнізону повідомили містян, що їм надано величезну честь – власноруч збудувати мурований замок для його величності. Оскільки тепер мрії городян збігалися з велінням вищої влади, наш замок вже не мав жодного шансу, аби не закам’яніти.

Так сталося, що найпопулярнішим чоловічим іменем у місті тоді було ім’я Петро, що, як відомо, із грецької означає «камінь». Чоловіки то були суворі, немов самі вирубані з брили. Зранку вони заходилися заготовляти камінь на протилежному березі Ужа (не розвалювати же Замкову гору, на якій і велося будівництво!), тож знайшли іншу скелю і лупали її – аж гай шумів. Задовго до Франка і його закликів. Відтак почали тягати той камінь через річку на попелище.

Тягати камінь на гору було непросто. І все-таки дещо легше, аніж Сізіфові. Бо в Ужгороді викочений нагору камінь вже не скочувався, а одразу ставився на розчин. Бо тут люди такі: коли щось вчасно не приклеїш, то воно зразу же зникне. Навіть якщо це просто камінь. Тому замок і (головне!) фортеця навколо нього  росли не по днях, а по годинах.

Коники поставилися до своєї нелегкої ноші зі значно меншим ентузіазмом, ніж Петри. Кілька з них просто віддали богу душу на замковому подвір’ї після кількох нелегких переходів. Тож якщо більшість середньовічних замків тримаються на кістках їхніх будівничих, у нас, на щастя, обійшлося без людських жертв. Зате кінських кісток навколо замку аж ніяк не бракує – і тодішніх, і пізніших коней, що полягли під час численних ремонтів та перебудов. Таким чином фортеця вийшла із потужністю у багато кінських сил.

Петри будували десь за своїм образом і подобою, тому замок видавався аж надто подібним до ведмедя: приземкуватим, міцним, десь навіть страшним. Єдино, що він не рикав. Хоча коли вітри починали завивати навколо, звуки якраз нагадували скарги ображеного ведмедика, що довго шукав меду, проте так його і не знайшов. На пізнішому злодійському сленгові ведмедями стали називати сейфи. Замок і нагадував сейф, який тепер належало наповнити скарбами, таємницями та секретними знаннями. Робота по наповненню форми відповідним змістом розтяглася на довгі століття.

Здавалося би, у такому кам’яному сейфі можна було пережити будь-який штурм. Програти, маючи такі укріплення, було просто неможливо. Та незабаром наші люди звитяжно довели, що нічого неможливого для них не існує…

Сергій ФЕДАКА,   zakarpatpost.net


02 серпня 2017, 14:55
Karpatnews.in.ua — Новини Ужгорода, Мукачева, Закарпаття та України



Схожі новини


«Українське радіо» через недофінансування пригрозило скоротити мовлення по всій Україні

В Мукачеві відбувся чемпіонат області зі швидких шахів

Жителі Поляни перекрили дорогу через рейдерів

Близько 40 млн людей у світі перебувають в сучасному рабстві

Прокуратура: бюджет втратив 20 мільйонів гривень через рішення Мукачівської міської ради


Прокоментуй новину